Белаш А., Белаш В. Дороги Нестора Махно. — Київ: РВЦ Проза, 1993. — С. 340, 582, 583.

Костенко В. Анархічна республіка. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 1120–1122.

Особиста справа студента Костенка Валентина. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1279, арк. 1–10.

22. Махновці в Бурлацькому.

СЕМЕНІВ (Семенов) Василь Павлович (30.1.1879, с. Кінські-Роздори Олександрівського пов. Катеринославської губ. — після 29.11.1927). Вчитель, інженер-економіст; член Ради Виборзької української громади (1917), член Національного українського комітету при Виборзькому губернаторові (1917), вчитель молодших класів (с. Федорівка Олександрівського пов.), викладач українознавства в Збірній станиці в Ланцуті, член термінологічної комісії станиці, організатор і завідувач школи для дітей-сиріт (Ланцут, 1.4.1921 — 1.1.1922), вчитель школи українських пластунів (табір Щипйорно); військове звання — прапорщик інженерних військ російської армії, старшина Добровольчої армії та Армії УНР.

Закінчив Гнідинську технічну школу (Катеринославщина, 1899), Петроградський вчительський інститут (1906), Усть-Іжорську інженерну школу (м. Петроград, 1.2.1916) та економічно-кооперативний факультет Української господарської академії (11.7.1927). Працював учителем земської початкової школи (Новомосковський пов.), Гнідинської технічної школи (1906, 1907). Був кандидатом до Російської державної думи від Олександрівського повіту. Ховаючись від репресій, очевидно, за вільнодумство, втік у Петроград, «де, одначе, влітку 1907 р. був заарештований». Після 4 місяців тюремного ув’язнення в «Хрестах» потрапив на заслання (Микольський пов. Вологодської губ., 1907–1909). Повернувся в Петроград наприкінці грудня 1909 р., де до квітня 1915 р. працював на посаді опікуна Петроградського осібного мирового суду в справах малолітніх і одночасно вчителював у вищій початковій школі. Був мобілізований до російського війська. Служив у запасних частинах, зокрема зміцнював Виборзьку лінію укріплення (1916 — 1.5.1918). Виконував обов’язки молодшого будівничого робіт, помічника начальника господарської частини будівництва, члена Ліквідаційної комісії будівництва. Під час відпустки у грудні 1917 р. як кандидат від селянства Олександрівського повіту переміг на виборах до Українських установчих зборів. 1918 року померла дружина і син. У травні 1919 р. був насильно мобілізований у Добровольчу армію. Разом із нею відступив до Одеси. Потім у складі армії Бредова потрапив у табори для інтернованих у Польщі, де вступив до українського війська (м. Ланцут, 1.6.1920). Відтоді й розділив долю української армії, зокрема подальше її інтернування. В таборах Ланцут, Олександрів-Куявський, Стшалково та Щипйорно провадив культурно-освітню працю. Ще 1919 р. змушений був залишити в Кінських-Роздорах трилітню доньку Віру — на руках знайомих, «майже у чужих людей». Зв’язок із нею урвався: на початку 1921 року більшовики розстріляли брата, який тримав контакт із Вірою. «Згадки про махновщину» написав 1922 року. Після закінчення УГА хотів отримати працю «а) в Україні або принаймні в слов’янському оточенню; б) в країні, що приязно й лояльно ставилась і ставиться до суверенності Української держави».

Анкети та списки студентів, бажаючих одержати роботу. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 5, спр. 516, арк. 133.

Особиста справа студента Семеніва Василя. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1899, арк. 1–173.

Семенів В. Згадки про махнівщину. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 1123–1126 зв.

23. Кривава драма села Марчихина Буда.

РЕШЕТНИКІВ (РЕШЕТНЯК) Яків (23.3.1896. с. Марчихина Буда Чернігівської губ., тепер Ямпільського р-ну Сумської обл. — після 23.5.1925). Громадський діяч, інженер-технолог, науковець; козак Армії УНР, професорський стипендіат УГА.

Закінчив реальну школу на Орловщині (1915). В 1916-му та 1917 р. перебував на військовій службі в російській армії. 1918 року, будучи студентом Харківського технологічного інституту, став до служби в лави Армії УНР. Перебував у ній до вересня 1919 р., коли потрапив у полон до білогвардійців. Був приневолений служити в цій чужій Україні армії. 1920 року в складі добровольців був евакуйований до Туреччини, де перебував у таборах для інтернованих до 1921 року. З табору вдалося втекти до Болгарії. В Софії поступив до Болгарського державного університету. 1921–1922 рр. жив у Болгарії, брав участь в українському громадському житті, був членом Студентської спілки. В листопаді 1922 р. переїхав до ЧСР і поступив в УГА. 23 травня 1925 р. здобув диплом.

Особиста справа Якова Решетнікова. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1830, арк. 1–14.

Решетників Я. На кордоні. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 88–92.

Списки та анкети академії та студентів-стипендіатів. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 1, спр. 50, арк. 130.

24. Українська Держава та її падіння.

ДІГТЯР Йосип (25.3.1895, с. Кустолівка Кобеляцького пов. Полтавської губ., тепер с. Кустолове Новосанжарського р-ну Полтавської обл. — після 23.5.1927). Військовий діяч; підпоручник російської армії, старшина старшинської кулеметної сотні 35-го Кременчуцького полку Армії Української Держави (3.11. — 12.1918), поручник Армії УНР (12.1918 — 15.8.1921).

Закінчив середню школу (м. Кобеляки, 1915), Михайлівську військову школу (м. Тифліс, травень 1916). Інтернований у польському таборі Вадовиці, з якого втік до Чехословаччини. Від січня 1922 р. навчався у «Чеській Високій школі технічній», а потім в Українській господарській академії в Подєбрадах. Був членом Спілки студентів — громадян УСРР. Коли ця організація була ліквідована, Українська академічна громада оголосила бойкот всім її колишнім членам. 8 вересня 1924 року Й. Дігтяр написав пояснення до «Високого сенату УГА», що, будучи членом Спілки і бажаючи повернутися на Батьківщину, він ніякої політичної агітації чи діяльності не вів. Копії диплома в особистій справі немає, отже, є підстави вважати, що диплом інженера в УГА він не здобув. «Мої спогади з кінця 1918 р.» написав на початку 1920-х років.

Дігтяр Й. Мої спогади з кінця 1918 р. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 305–311.

Особиста справа студента Дігтяра Йосипа. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп.1, спр. 989, арк. 1–9.

25. Смерть примирила їх.

МАРЧЕНКО Андрій Трохимович (6.7.1900, м. Бориспіль Полтавської губ., тепер Київська обл. — після 24.5.1927). Козак Армії УНР, інженер-технік. Закінчив гімназію (м. Бориспіль, 1920), Юнацьку школу Армії УНР (Каліш), інженерний факультет УГА (24.5.1927). «Спогад» написав на початку 1920-х років.

Марченко А. Спогад. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 301–304.

Особиста справа студента Марченка Андрія. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1502, арк. 1 — 60.

26. Вони вірили в гарне майбутнє.

НОСИК Микола Макарович (17.12.1898, м. Куп’янськ Харківської губ. — після 12.4.1928). Козак Хортицького куреня Вільного козацтва (Олександрівськ, 1918), Хортицького полку Армії УНР (листопад 1918 — лютий 1919), зв’язковий повстанського отамана Олександра Чайківського (Олександрівський пов., весна 1919), козак Катеринославського повстанського коша (з серпня 1920).

Закінчив повний курс Олександрівського 8-класного комерційного училища ім. статс-секретаря графа С. Ю. Вітте (серпень 1911 — квітень 1918). Учасник збройної боротьби проти червоних у 1918–1920 роках. Навчався у Ново-Олександрівському с.-г. і лісовому інституті (1919), на природничому відділі фізико-математичного ф-ту Софійського державного університету (жовтень — листопад 1922) та агрономічному відділі агрономічно-лісового ф-ту УГА (8 семестрів, 1923–1927). На еміграції в Туреччині (кін. 1920 — вересень 1921), Болгарії (1921 — листопад 1922), ЧСР (1922 — травень 1927), Німеччині (від 1927). «Спогад» написав на початку 1920-х років.

Гуреев В. Екатеринославский поход // 1918 год на Украине. — Москва: Центрполиграф, 2001. — С. 277.