За Збручем теж була Україна, але не та… Й господарювали тут не брати, а вороги, «вороги України, на сором, наші союзники». Та й по той бік Збруча розпаношився хижий ворог, тільки червоний… «Люта помста будилась у серці».

Від 14-го до 25 липня українські частини тримали оборону на берегах Збруча. Далі відступали з боями — під Борщевом, на річках Сереті й Стрипі, під Товстобабами, на Золотій Липі. Зупинилися аж за Дністром, у Галичі…

Звідси і почався наступ «на Україну»… «Селяне по дорозі дивилися на нас з недовір’ям і сумом». У с. Микитинцях одна бабуся запитала запорожців:

— Чи не знаєте, де мій синочок? Ось вже другий рік як пішов на Вкраїну… А з вами тут немає? Вже всіх питала. Може, де згинув від ляцької кулі?

І дрібні сльози покотилися по старому обличчю.

Козаки як могли втішали, а у самих серця стискалися від болю і сорому перед цією нещасною жінкою. «Боролися за одну ідею, — з болем писав Слоквич про українців, які билися по різні боки барикад, — а тепер одні з одним ворогом з’єднались і борються зі своїми братами, що з’єднались з другим ворогом України…»

Тим часом більшовицький фронт було прорвано. Червоні тікали шпарко — наздогнати їх було важко…

Дністер перейшли через напівзруйнований місток коло Нижнева 14 вересня. «Як скоро ми не йшли, — згадував Слоквич, — а дігнати не могли ворога».

Від Дністра до Збруча пройшли шлях менше як за два тижні.

«Весела наша була дорога. Козаки жартували, співали і незчулися, як прийшли до Збруча. Серце радувалось… Радість наша була безмірна. Ввечері сиділи ми коло вогню і мріяли вже про Золотоверхий Київ: проженемо ворога аж до Московщини… і запануємо у рідному краю…»

Та не так сталося, як мріялося. Лукава доля «ще раз над нами насміялась». На вимогу поляків, які підписали з росіянами у Ризі таємний мирний договір, наступ українських дивізій було зупинено. Це дало можливість більшовикам впорядкуватися, отримати підкріплення з Росії. І після короткого перемир’я 10 листопада перейти в контрнаступ.

Закінчився він відступом українських частин за Збруч. Щоправда, колишній командир Запорозької дивізії Андрій Гулий-Гуленко, не бажаючи потрапити в табори для інтернованих, разом із 365 вершниками, маючи 50 кулеметів, 21 листопада форсованим маршем від с. Ожигівці вийшов до Любара, прорвав більшовицький фронт і 23 листопада продерся в запілля Красної армії на з’єднання з українськими повстанцями.

Та більшість запорожців опинилися в Галичині — на «рідній, не своїй землі». Потім їх було розкидано по різних таборах польської держави.

«У чужій країні, під чужим небом, серед чужих людей, за дротами, в темних холодних бараках, обдерті, голодні, сидять рештки борців за Україну, — згадував запорожець Слоквич. — Сумують тяжко, зітхають та ждуть кращої долі. Вітер свище і заводить у щілинах, проймає наскрізь їдким холодом, пробирає до кості. Сидять сини України, мріють про далеку Батьківщину, широкі рідні степи, ясне сонечко, волю… Буйний вітре, повій, понеси вісточку, розкажи всьому світу, як боровся і загинув козак».

Гортаючи справи архіву Української господарської академії в Подєбрадах, знайшов я роботу студента агрономічно-лісового факультету Максима Ломацького «Вспомин про смерть командира Богдано-Дорошенківського куреня 1-ї Запорозької дивізії».

Цей «Вспомин…» є хвилюючою розповіддю про героїчне життя і героїчну смерть хорунжого Гриця Хмеленка, народженого на хуторі Хмарин біля м. Лозової на Катеринославщині 1897 року. Ось короткий уривок із цієї розповіді:

«…Гриць не боявся смерти.

— Що значить моя кров, маленького чоловіка, порівнюючи з морем крови, пролитої за Україну? — говорив він.

І дійсно, він готовий був на смерть щохвилини.

До неї був готовий уже давно.

Зараз по закінченню гімназії в своїм ріднім місті Лозовій на Катеринославщині року 1915 його було покликано на Світову війну, на цю безглузду бойню народів, де потоками текла і українська кров за інтереси свого ката. Своїм чутким серцем Гриць відчув цю велику кривду, відчув її ще гостріше тоді, коли був на Галицькому фронті і бачив перед собою «ворога» — того ж рідного йому по мові, по звичаю, по крові галичанина.

Боліло серце Гриця, коли горіли українські села, коли голосили на рідній йому мові українські жінки та діти. В його душі росла тоді ненависть до тих, хто викликав цей жах… Як звільнитися 40-мільйонному українському народові від рук катів?.. «Боротьба, збройна боротьба до загину, кров за кров», — вирішив він…

Недовго довелось і чекати. Насупились хмари і над московським катом. Вдарив грім революції, спаливши царат, затряслася російська в’язниця народів, прокинулася з 300-літньої неволі й Україна та стала кликати дітей своїх, щоб розірвати невільницькі пута. Полетів на цей поклик і Гриць, і вже в липні місяці року 1917 бачимо його в славному полку імени Гетьмана Дорошенка, де він енергійно працює по організації Українського війська, а пізніше відверто вийшов на боротьбу з московським катом, що переодягнувся в червону шкуру. «І полилася сторіками кров у синє море» дітей України, тепер вже за свою власну волю, за свої власні інтереси…»

Останній бій Гриця Хмеленка відбувся під с. Медухою в Галичині 4 вересня 1920 року. «Лава за лавою підступали москалі. Градом куль засипали їх оборонці наших позицій, і ворожі лави, як хвилі, зустрінувши опір, відходили назад, то знову набігали. Гриць як вихор літав з одного кінця своєї позиції на другий, давав відповідні розпорядження та, підбадьорюючи козаків, слідкував за полем бою. А поле ревіло, як пекло.

Ворог, збільшивши інтенсивність вогню, пустив свіжі резерви, і наша лава, стомлена кількаденними боями, крок за кроком стала відходити. Ззаду було село, а далі — холодні хвилі Дністра.

— Краще вмерти тут всім, як перепливати Дністер, — крикнув Гриць, вискочивши вперед куреня.

Як електричний пруд пройшов по лаві, залунало «Слава!», і, напруживши останні сили, курінь пішов на багнети… Не витримали москалі цього раптового переходу від (нашого) відступу до атаки і покотились назад.

— Слава! Слава! — кричав Гриць, біжачи попереду. — Тікають… тіка…

Гостра ворожа куля, врізавшись у голову, не дала докінчити останнього слова, червона кров залила його очі. Відлетіла його шляхетна душа. Не стало дорогого життя для України, воно було віддано за перемогу…

Сумно неслися згуки похоронного маршу 6 вересня в м. Станіславові, сумно відбивала кроки по камінню його вулиць сотня Богдано-Дорошенківців, що прийшла віддати останню шану своєму батькові і провадити його до місця вічного спочинку. Болюче відбилася остання сальва в серцях тих, хто його любив та поважав, і запалила в них жагу помсти за його кров. Прийняла українська земля свій дорогий скарб та заховала його глибоко в своїх грудях».

Хто ж він, автор цієї зворушливої розповіді про Гриця Хмеленка? Максим Ломацький народився 11 серпня 1896 р. в Барі Могилівського повіту на Поділлі в родині Івана та Марії Ломацьких. Закінчив початкову школу імені О. Пушкіна в Барі та 7 класів Барського реального училища (в 1916 році). Тоді ж вступив на хімічний відділ Варшавського політехнічного інституту, звідки в жовтні 1916 року його призвали до російського війська, відправивши до школи прапорщиків. По її закінченні призначили в 468-й піший Наримський полк. На Південно-Західному фронті пробув до січня 1918 року. Після демобілізації з російської армії зголосився до армії української: у березні 1918 р. вступив до Київської інструкторської школи старшин, яку закінчив у квітні того ж року. Призначений служити в 10-й Проскурівський полк.

«У листопаді 1918 р., — писав Максим Ломацький у своєму «Життєписі», — (я) вступив по власному бажанню в 1 п. Січових Стрільців, де пробув до листопада 1919 року, приймаючи участь в боротьбі з москалями за визволення України». З лав української армії Максим вибув унаслідок захворювання на тиф. Товариші, відступаючи, залишили його в шпиталі. Лікувався він аж до наступу «польсько-українських військ». «У травні 1920 року, — писав Максим далі, — (я) знову вступив в Армію У.Н.Р. до Богданівського куреня 1-ї Запорозької дивізії, в складі якої приймав участь во всіх походах та бійках з москалями і по відвороті армій У.Н.Р. інтернований Польською владою в листопаді 1920 року…»