У них вже не було люті, лише — ледь помітна усмішка.

Поручник круто повернув жеребця, а ошелешений червоноармієць пішов до хутора.

А бій продовжувався…

У листопаді — грудні 1919 року Армія Української Народної Республіки опинилася у «трикутнику смерті»: в районі містечок Любар, Чортория та Миропіль її затиснули в лещата історичні вороги — поляки і росіяни (червоні та білі).

Головний отаман у той час перебував у Любарі. Всі, хто прагнув продовження боротьби і врятування армії, не могли зрозуміти причин прихильного ставлення Симона Петлюри до командира 1-го Гайдамацького полку (колишнього 3-го) Омеляна Волоха.

У «Спогаді сумних часів кінця року 1919 нашої визвольної боротьби» свідок П. Пустовійт писав, що Головний отаман з руїнником української армії Омельком Волохом повівся «досить по-сімейному» навіть тоді, коли виявилося, що цей авантюрист причетний до пограбування державної скарбниці в Любарі. А той, бачачи до себе таке поблажливе ставлення, почав обеззброювати частини Армії УНР.

Нерішучість Симона Петлюри у ставленні до Волоха, який руйнував рештки української армії, поглиблювала загальну кризу. Ба більше, коли Волох письмово звернувся до Петлюри з проханням дати можливість поговорити з його персональною охороною, той дозволив. Хіба за умову поставив, щоб Волох промовляв із певної відстані.

«Синки» Петлюри (так називали козаків охорони Головного отамана) зайняли позицію вздовж річки Случ, що протікала через містечко. «Курінь одержав наказ про дозвіл от. Волоху балакати з лавою з середини містка… при невеликій кількості його охорони». Старшини куреня доповідали, що це розвалить позицію, але дозвіл не було відкликано.

Омелян Волох виїхав із кінною сотнею на місток, а вслід за ним підійшла його лава і зайняла позицію на протилежному березі річки — якраз навпроти «синків» Петлюри. Склалася ситуація, що волохівці могиа вогнем збити лаву куреня охорони і таким чином дати змогу своїй кінноті ввірватись через місток у район розташування ставки У.Н.Р.». Після короткої промови отамана Волоха його кіннотники заволали:

— Слава батьку Волоху!

До криків приєдналося і кілька голосів із куреня охорони Головного отамана. Волоху було цього досить, щоб наблизитися до піхоти куреня охорони і дати наказ ладнатись. Він бив на психологію козацтва, «яке опинилося у невигідному стані». Отак більшість козаків куреня особистої охорони Петлюри «перейшла на бік Волоха, і тільки меншість на чолі зі старшинами втекла під прикриття своїх кулеметів» — бо їх вже оточували кінні волохівці. Та готові до розмови люфи скорострілів зупинили кіннотників.

Командир кулеметної ватаги просив дозволу відкинути Волоха вогнем. Але такого наказу не отримав. Тим часом «ставка уже згорнулась» і від’їжджала на Стару Чорторию, наказавши кінноті 3-ї дивізії «прикрити відхід державним установам і обозам ріжних частин».

Трагічний листопад 1919 року. Решки української армії зійшлися в Любарі на південно-східній Волині. Навколо лише вороги: більшовики, денікінці, поляки та волохівці.

Тиф косить залишки мужнього війська.

Страшна катастрофа надій і доль…

Свою особисту та національну трагедію тисячі людей сприймали стоїчно. Не було розпачливих криків, галасливих обвинувачень на адресу тих, хто завів військо у безвихідь. «Дисципліна в частинах була зразкова». Люди вмирали мовчки, інші мовчки чекали своєї черги. «Не чулось ні сміху, ні жартів; (було) тихо й сумно».

Ті, що могли ходити, мріяли про похід у запілля ворога — «і лише в ньому бачили єдиний порятунок — як власний, так і загальної справи».

На переході між Любаром і Улановом старшину Василя Сахна, хворого на тиф, залишили у старої вдови. Занесли прямо з воза і поклали на сіно, розстелене на підлозі. А самі поспішили далі.

«Господиня не була здивована, ані рада, ані не рада…»

— Ось і доходився, доблудився, — сказала вона. — Положили, й лежи. А мати дома хай чека. Та й мені буде робота. Не дай Боже, вмреш, треба робити труну, а з чого я зроблю? Дошки, що на лавах, тримаю для себе.

— Мамо, що ви кажете, може, й не вмре, — втрутилась сімнадцятилітня дочка її Орися.

— Тобі яке діло, що я кажу? — розсердилася жінка. — Твоє діло мале.

А потім погодилася:

— А може, й не вмре… Ти ліпше накрий його, бачиш, як труситься.

І Орися накрила козака кожухом, який зняла з себе.

Очуняв він за кілька днів. Лежав на лаві, з якої господиня збиралася робити труну, на чистій постелі. Господиня сиділа поруч.

— Може, дати поїсти? — лагідно запитала вона.

Видно було, що вона рада, що козак прийшов до тями.

За декілька днів Василь вже ходив — сили прибували щодня.

І він почав збиратись у дорогу.

Господиня намагалася відрадити його.

— Замерзнеш у своїй одязі. Та й куди підеш? Ваших не чути, вони десь далеко. Оставайся до весни, поживеш і нам допоможеш!

«Та й Орися до весни підросте… — може, й така невиказана думка на мить з’явилась у господині. — А там, дивися, хто зна, може, й пара буде…»

Але він наполіг: обов’язок перед товаришами кликав.

Тоді жінка звеліла Орисі показати дорогу, по якій пішла його частина. Дівчина вивела за село козака, з яким їй не судилося бути разом, і показала мовчки на той шлях.

— Щасти вам Боже! — сказала на прощання і за кілька хвилин навіки зникла за хатами.

Що творилось в її серці, хто знає…

Був січень 1920-го. Він давив морозом. Але козакові було байдуже, бо під шинелею грів його Орисин кожух.

Про нього відомо мало. Знаємо, що, опинившись у «трикутнику смерті» біля Любара, пережив він з українською армією найтяжчі хвилини. Знаємо, що в критичну хвилину, коли інші дезертирували чи демобілізовувались, як, наприклад, Січові стрільці, він, художник за покликанням, вирішив продовжувати боротьбу. Тому й, хоч і був старший за багатьох, пішов 6 грудня 1919 року добровольцем у Зимовий похід під проводом Михайла Омеляновича-Павленка, пішов у запілля Добровольчої армії.

За відгуком свідка Володимира Рейтера, був пан Гніденко «досить добрим маляром» та пристрасним колекціонером всіляких виробів українського народного мистецтва. Під час цього і попередніх походів Армії УНР він зарисовував старі хрести на цвинтарях, церкви, дзвіниці… Таким чином у нього склалася досить велика і гарна колекція малюнків. Возив її з собою, а за майстерню правив йому віз.

Убили Гніденка у бою, коли на одну з невеликих частин, що звалася дивізією, напала денікінська кіннота. Очевидно, мова йде про 3-тю Залізну дивізію на чолі з Валентином Трутенком, яку розгромили денікінці у бою під містечком Животовом 25 грудня 1919 року.

Гніденко хворів на тиф і не схотів віддавати денікінцю свою шапку, за що той і зарубав його.

Так Україна втратила ще одного вірного і талановитого сина. Напевно, пропали і його малюнки невідомих епізодів Національно-визвольної боротьби українського народу за свою свободу.

Жаль!

Козак кінно-гарматного дивізіону полковника Алмазова Олекса Молодожоненко в Зимовий похід вирушив хворим на тиф. У нього була можливість уникнути тяжкого походу в небезпечне невідоме, роззброїтись і віддатись на ласку поляків у надії на лікування в стаціонарних умовах… Але то була б капітуляція… А хіба могло козацьке серце з нею примиритися?

І 6 грудня 1919 року козак Молодожоненко вирушив разом з іншими відчайдухами в запілля денікінської армії. З усіх сил намагався він втриматись у сідлі. Але після одного відпочинку вже піднятися не зміг і товариші поклали його та ще двох козаків на воза і рушили в напрямку Жашкова…