Взяти до рук зброю Трифона Гладченка змусив біль за страждання українського народу. Він розумів, що тільки любов’ю не визволити свого народу з російської неволі. Тому й синові своєму заповідав не лише любити українців, але й ненавидіти їхніх ворогів. І син змалечку знав, що росіяни — вороги і що їм треба мститися. Для того й пізнавав батькову науку володіння зброєю.

І це в житті придалося…

У боротьбі з росіянами отаман Гладченко використовував їхні ж методи. Так під час повстання на Катеринославщині заїжджав у московські, ще Катериною посаджені, села, скликав громади і переконував їх ставати зі зброєю проти більшовиків.

— Ви ж українці, бо живете на Україні… — казав він. — Більшовики — наші вороги. Вони йдуть нас грабувати…

«І москалі, підбиті його красномовством, із запалом йшли у бій», — згадував Микола Малашко. Гладченко посилав їх на найнебезпечніші ділянки, часто проти сильних відділів червоної кінноти, яка «нищила москалів дощенту». І навіть тоді, коли бій завершувався поразкою, отаман святкував перемогу.

Навесні 1919 року Трифон Гладченко, сховавшись під іншим прізвищем, став «червоним» комендантом станції Чаплине. «Більшість москалів, що звертались до нього як коменданта, він розстрілював, ніби за зраду революції. Часом десятки розстріляних лежали під великим будинком депо». Ці розстріли потягли за собою підозру, і Гладченко мусив зникнути.

За місяць він вже працював конторником на іншій станції…

Якось, коли він відпочивав удома, а дружина поралась по господарству, рипнули двері й до хати увійшло троє червоних.

— А-а-а, вот каґда ми тєбя нашлі, — радісно сказав один.

— Пусть пєрєд смєртью виспітся, — пожартував інший і, не звертаючи уваги на дванадцятилітнього хлопчика, який тихо бавився в хаті, поліз до столу, шукаючи документи та зброю.

Несподівано малий козак, вихопивши у батька з-під подушки маузер, почав стріляти. І стріляв добре: двоє червоних, смертельно поранені, впали на підлогу. Лише одному пощастило вискочити з хати.

Батько, прокинувшись від пострілів, схвильовано цілував сина:

— Молодець, синку, так їм і треба!

Усе єство отамана бриніло від щастя життя і бажання помсти.

— Треба тікати! — така була думка дружини.

Збентежена смертельною небезпекою, що нависла над її родиною, вона раз за разом повторювала:

— Що ж тепер буде?! Що ж тепер буде?!

— Нічого! Пронесе! — твердо відказав Трифон Гладченко.

Та недаремно хвилювалася вірна дружина: вже за кілька хвилин відділ червоних обсадив подвір’я.

— Сдавайтєсь! — кричали з-за рогу червоні окупанти, боячись, одначе, близько підходити.

Відповіддю їм були постріли. Бій тривав, аж доки не стемніло. Нарешті стрілянина ущухла… Під ранок, проклавши собі дорогу гранатами, родина Гладченків зникла…

І знову отаман створив повстанський загін. І це було йому неважко, адже він здобув надзвичайну популярність серед селян Криворіжжя. Під його команду селяни ставали залюбки, до того ж часто приходили озброєними.

Авторитет Гладченка визнавали не тільки селяни, але й інші повстанські ватажки. Чекісти доповідали, що Трифон Гладченко «выдает удостоверения разным кошевым атаманам повстанческих казачьих войск, членам политических отделов при штабе Коша, удостоверяет личность делегатов, которые командируются в Екатеринославский военный революционный комитет». Совєтські історики стверджували, що 1920 року під командою отамана було близько 2000 осіб.

Чекісти, вважаючи, очевидно, що на жорстокість мають право тільки вони, були просто обурені «звєрствамі», які нібито чинили козаки загонів Трифона Гладченка та Михайла Малашка. І дійшли висновку, що причина жорстокості повстанців «в озверелости самих начальников». В одному зі своїх звітів катеринославські чекісти писали, що Гладченко, «человек интеллигентный, зверски замучил сотрудника ЕГЧК (тобто чекіста. — Ред.): выколол ему глаза, наносил штыковые раны, связал ему ноги железной бечевкой и закопал его в степи».

Так, Трифон Гладченко був жорстоким чоловіком. І нам не слід цього приховувати чи соромитися, бо це була жорстокість в обороні права українського народу на буття. А отже, вона була цілком виправданою…

Чекісти таки вистежили отамана. І влітку 1920 року — після катувань — зарубали…

Колись подільський отаман Яків Гальчевський сказав: «Краще смерть для людини з вояцькою честю, чим співчутливі й докірливі погляди жінок і дівчат свого народу!» Мені здається, що ці слова сказані й про отамана степу Трифона Гладченка.

Григорій Чупринка залишив помітний слід в українській історії і як поет, і як борець за самостійність нашої Батьківщини. Його образ у літературі завжди був привабливим та осяяним романтикою героїчного життя і героїчної смерті, а ім’я стало одним із символів незборимості українського народу.

Через 20 років після смерті Чупринки, вже в іншу історичну епоху, його ім’я продовжувало світити новим борцям. Саме тому командувач УПА Роман Шухевич взяв собі це повстанське прізвище за один із псевдонімів.

Мене як дослідника революційного козацько-селянського руху, який у 1917–1920-х роках охопив усю Україну, Грицько Чупринка насамперед цікавить як учасник повстання проти совєтської влади в 1919 році на південній Чернігівщині (зараз Київська область). У цьому контексті мені було надзвичайно цікаво читати автобіографічні спогади члена Центральної Ради Миколи Ґалаґана, земляка Чупринки, про їхнє навчання в 3-й Київській гімназії та службу в Першому українському козацькому полку імені гетьмана Богдана Хмельницького.

Познайомилися юнаки 1893 року, коли Грицько Чупринка несподівано поселився в тій же квартирі на Подолі, де жив зі своїми товаришами гімназист Ґалаґан. «Зразу в наше життя вніс дух непокори, протесту, бунтарства… навіть анархічності й бурлацтва», — згадував Микола.

Чупринка одним замахом став верховодити на квартирі, поламавши ієрархію, що вже склалася. Верховодив він і в гімназії, де був інспіратором та організатором різних акцій проти начальства й протестів проти суворих правил. Здається, не було вчителя, який не зазнав би «пакостей» від Грицька Чупринки. «Вчителі просто боялися викликати його до дошки, — щоб не потрапити в якусь неприємну історію з «отчаянним сорвіґоловой».

Знайомство з Чупринкою зіграло велику роль у житті Миколи — це була фактично перша зустріч із «живим українським революціонером», який власним прикладом закликав гімназистів до вільнодумства, до спротиву російській «казьонщині» та спробі перевести українців у категорію «русскіх людєй».

Хлопці між собою швидко подружилися, бо ж були земляками: Грицько походив з Оглава (Гоголева), а Микола — із сусіднього Требухова. Чупринка був «незвичайно сильним союзником» — рішучим, відважним, який ніколи не поступався начальству. Він весь час протиставлявся «казьонщині». А ще Чупринка мав зброю, якою ніхто більше не володів: на різні випади умів відповідати віршованими каламбурами чи сатиричними віршами. Писав їх як російською, так і українською мовами.

Коли хтось нерозважливо дозволив собі насмішку над його батьком Оврамом, який у жупані приїхав провідати сина, Грицько «з усією своєю нестриманістю й безоглядністю» не просто оборонявся, а морально нищив свого противника. «В числі аргументів наводив він і той, що батько його й він сам є козаки із діда-прадіда. Ця свідомість високої гідності свого козацького стану не тільки заімпонувала мені у високій мірі, — згадував Микола Ґалаґан, — але просто мене захопила». Юнаки дійшли висновку, що вони не «русскіє», а «малороси», а точніше, «козаки малоросійські», котрих на шкоду собі й «всім нам» гетьман Богдан Хмельницький віддав під Москву.

1903 року Микола Ґалаґан став членом Революційної української партії. Працював пропагандистом при комітеті Київської вільної громади РУП. Революційну підпільну працю здійснював у Києві, Макарові, Білій Церкві, Смілі, ну й, зрозуміло, закладав осередки на батьківщині — в Требухові, Оглаві та навколишніх селах. Тут знову зійшлися стежки товаришів. Ґалаґан спробував залучити Чупринку до підпільної праці, але, на жаль, той переживав добу страшного «пияцтва-буянства»; «вічно мав конфлікти з поліцією, робив усякі «вибрики», а до систематичної революційної роботи не був здібний».