Попри бурхливу політичну діяльність у 1990-х років, а може, й завдяки участі в усіх цих маніфестаціях, мітингах, нарадах, дискусіях, з'їздах, Роман Коваль спромігся видрукувати понад 700 статей, провести півтори сотні вечорів пам'яті та презентацій книг про Визвольну боротьбу українського народу, три цикли радіопередач («Отамани Гайдамацького краю», «Кубанська Україна», «Минуле, що не завершується»), написати зо три десятки розвідок (серед яких відзначимо «Чи можливе українсько-російське замирення?», «Підстави націократії», «Філософія українства», «Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії», «Отаман святих і страшних», «Повернення отаманів Гайдамацького краю», «Нариси з історії Кубані»).
Творчі пошуки Романа Коваля не минули безслідно: активно відгукнулась українська громадськість, з'явилися позитивні рецензії у пресі. Ось, приміром, як відізвався на цикл передач «Отамани Гайдамацького краю» відомий дисидент і народний депутат, колишній амбасадор у Канаді і екс-кандидат у президенти України Левко Лук'яненко:
«Автор видобув із забуття імена славних синів української нації і тим дав можливість нащадкам віддати належну шану своїм героїчним співвітчизникам. По-друге, вивівши із чекістських архівів десятки і десятки борців проти московської окупації з різних теренів Наддніпрянської України, Роман Коваль спростував один із найбільших наклепів на українську націю: буцімто на Східній Україні Національно-визвольного руху не було, більше того, український народ нібито з допомогою «братнього» російського народу під керівництвом більшовицької партії власноручно розгромив «буржуазну» Українську Народну Республіку, встановив радянську владу і здійснив «споконвічну мрію» українців жити разом із «великим» російським народом в одній державі під його пильним керівництвом.
Великий подвиг Романа Коваля в тому, що він, витягнувши з-під окупаційної цензури десятки прикладів героїчної самовідданої боротьби супроти московських окупантів упродовж 1920–1930-х років, переконливо доводить: ідея незалежної України — це ідея Наддніпрянської України, це ідея всіх українців від річки Латориці до річки Дону. I тому хай не намагаються московські шовіністи вбивати клин поміж східняками і західняками. Ми — єдиний народ, єдина нація!.. Дякую тобі, мій друже Романе!»
Щоб набрати необхідні факти і дані для реконструкції гайдамацьких біографій, Роман Коваль працював у різних архівах, зокрема і в Державному архіві СБУ. Тепер він поринув у глибини Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України і розшукав там дуже важливі спогади-розповіді студентів Української господарської академії в Подєбрадах, недавно ще козаків і старшин Армії УНР. Викладачі давали їм завдання: описати найяскравіший, найдраматичніший епізод з їхнього життя або розповісти, як студент став свідомим українцем. Що вони і зробили хто як зумів. Але маємо визнати: свідченням цим скласти ціни не можна, вони приголомшують як достовірністю, так і первісною жорстокістю епізодів, що відклалися в збуреній пам'яті.
Уважно вивчив Роман Коваль і мемуари інших українських військовиків, які опинились на еміграції, їхні часописи та різні документи. Користувався публікаціями повстанських газет, не погребував офіційними звітами Надзвичайних комісій (ЧК) різних рівнів, працями українських істориків, переважно еміграційних. Маємо в результаті доволі строкаті, гострі фрагменти мозаїки, що дають нам уявлення про перебіг тогочасних подій, хоча й не складаються в завершену картину Революції та Визвольних змагань. Принциповим невтручанням у сутність зображуваного і рваним монтажем книга трохи нагадує постмодерністські документальні стрічки, може навіть супроти волі автора.
А ще на думку спадають «Фільми революції» Мирослава Ірчана і — насамперед — Артем Веселий (Ніколай Кочкуров) із його фрагментарним романом «Россия, кровью умытая». Російський письменник, наскільки нам відомо, звертався до учасників та очевидців — просив надсилати йому спогади, характеристики, описи, зарисовки з натури. І такі надходили з усіх кінців Радянського Союзу, в тому числі з України. Втім, Артем Веселий піддав отримані матеріали переосмисленню й авторській обробці. Роман Коваль фактично не втручається в накопані факти і сюжети, відмовляється їх «обробляти художньо», в будь-який спосіб прикрашати. Це, мабуть, і є тим, що зветься «літературою факту», або, як пише автор, «правда життя без коментарів».
Не будемо критися, від деяких наведених сцен волосся дибки стає на голові, а в жилах холоне кров, проте Роман Коваль не відвертає погляду від неестетичних подробиць. Послідовно переповідає їх у тому ж варіанті, в якому зафіксувала уява безпосередніх учасників нелюдського дійства. Хоча тут би не завадили певний відбір, ба навіть фігура умовчання: саме так чинили у відповідних епізодах Михайло Шолохов чи Ернест Хемінгуей. Але то, не забуваймо, твори художні.
Вельми показовим є й таке: автор не замовчує прикрих, жахливих, невигідних для українців моментів нашої революції. Хоча міг би, здавалось, дещо приховати чи обминути. Ось гайдамаки вриваються на подвір'я «Арсеналу», робітники якого підняли повстання проти Центральної Ради. Розлючені загибеллю побратимів, розуміючи, що червоногвардійці вже на порозі Києва, козаки не щадять нікого, навіть сестер милосердя більшовицьких. Думається мимоволі: а навіщо це згадувати сьогодні? (Щоправда, було й інше, занотоване іншими свідками: не якісь там сторонні гуманісти, вихованці європейських університетів, а Симон Петлюра, отаман гайдамаків, кинувся боронити полонених і багатьом врятував життя). Але знов-таки: це жанр, в якому працює Роман Коваль.
— Звісно, мене ніхто не силував. Більше того, я сам змушував себе писати. Сльози заливали очі і окуляри, було боляче, було нестерпно, втім, я писав. Писав, долаючи нервовий зрив.
Напевне, драматизм, прихований чи відкритий, вабить і найбільше хвилює Романа Коваля. Його цікавить суперечливість людської натури. Ось людина вчинила подвиг — за п'ять-десять хвилин вона вже виявляє себе як дрібний користолюбець, жалюгідний обиватель. Чому це так? Мабуть, такою є природа людини. «І це збуджує мене, а не розмагнічує», — каже Роман Коваль. І навпаки — розпал кривавих сутичок, «звір звіра їсть», як висловився Павло Тичина, — а в людях раптом прокидається таке, про що вони вже встигли забути. Бо всі хочуть жити, і на цьому ґрунті навіть вороги доходять порозуміння. Тож навіть героїв автор змальовує не однією фарбою, а так, як було насправді…
Трагедійний січень 1918 року. В Києві хазяйнують муравйовці. Починаються розправи і грабунки. Молодий козак Богданівського полку Олександр Фещук, знехтувавши небезпекою, вирішив заскочити до свого помешкання, де вже пораються «таваріщі».
«Коли прочинив двері, побачив невідомого в сірій шинелі з рушницею напереваги.
— Якого полку?! — не розгубившись, тоном командира запитав Фещук.
— А ти каково?
— Я — богданівець.
— А я — бальшевік!
Фещук миттєво відвів лівою рукою його рушницю, правою вхопив свій пістоль і крикнув:
— Віддай зброю!
А більшовик, не випускаючи рушниці, зі здивуванням і ніби з докором мовив:
— Таваріщ, ти ж адін!..
Фещук інстинктивно глянув вліво і побачив ще двох червоних, що навели на нього свої рушниці. Недовго думаючи, богданівець застромив пістоль за пояс і, подаючи більшовикові руку, сказав миролюбно:
— Товаріщ, разойдьомся!
І, оглянувшись, мовчки вийшов.
Постріли не пролунали».
Ще вражаючий приклад…
Кінна лава республіканців атакує більшовицьку піхоту. Завзятий поручник із піднесеною шаблею налітає на червоноармійця. Той натискає на курок, поручник пригинається, куля просвистіла мимо. Вершник навідмаш рубає, піхотинець інстинктивно підставив рушницю під удар — і лезо ковзнуло по цівці.
«Удар був такий сильний, що більшовик випустив рушницю з рук. Разом із нею на землю впала й шабля, яку не втримав поручник. Вона лягла коло самісіньких ніг піхотинця.
