Після входження Директорії до Києва в середині грудня 1918 року під спів козацьких переможних пісень, у Республіканському війську, зазначав Мордвинів, «почалася червоно-більшовицька агітація», під впливом якої українські частини почали переходити на бік червоних. Чому ж українські частини не виявили відпорності до московської агітації? Чи не тому, що більшовицька пропаганда винниченків підготувала малоросів до сприйняття комуномосковських гасел, серед них і найголоснішого — «грабуй награбоване!»…

Директорія в Києві надовго не затрималася. Вже наприкінці січня 1919 р. почалася евакуація державних установ. Тікали від Красної армії на Поділля, до Вінниці. Та населення Поділля, знесилене п’ятилітньою війною і розпропагандоване більшовиками, «дуже неприхильно поставилось до нашого війська», стверджував Володимир Мордвинів. «У кожному місті й містечку, в кожному селі», де розташовувалися частини Армії УНР, «доводилося все брати зі зброєю в руках». Населення бачило в українському війську «не своїх, близьких людей, що йшли вмирати ради них же, ради їх же визволення, а ворогів».

Блукаючи разом з урядовими інституціями Україною, Володимир Мордвинів врешті опинився в Рівному, де якийсь час налагоджував роботу в Рівненському відділі Державного банку, а 1 червня 1919 року добровільно зголосився до відділу Сірожупанників, що на той час доформовувався в Тернополі після тяжких боїв на Волині. «Те безладдя, що панувало в Тернополі в той день, коли ми виступали на Збараж, — писав Володимир Мордвинів, — не надається до висловлення». Подібне безладдя супроводжувало весь шлях Директорії. Анархія була і в Києві, й у Вінниці, в Рівному та Любарі.

У складі українського війська Володимир Мордвинів «походом» пройшов усе Поділля і наприкінці серпня 1919 року опинився під Одесою. Цей похід він описав у невідомому мені дописі.

У другій половині листопада 1919 року причвалав він, «голодний, обдертий і хворий», до Кам’янця — напередодні окупації його поляками. З’явився у банк. Директор банку Кость Клепачівський виділив своєму колишньому працівникові «кутик» і прийняв його на роботу, давши таким чином можливість «трохи очухатися».

Потім була «безглузда евакуація з безпечного Кам’янця до небезпечного Проскурова». Володимир на цей раз не поїхав із державними установами, а лишився в Кам’янці. Евакуйоване майно «загинуло в Проскурові, — цінності було розграбовано, а урядовці повтікали до Польщі». Дехто повернувся до більшовицької зони окупації. «Лише невеличка частина державного скарбу врятувалася від цієї катастрофи, — свідчив Володимир Мордвинів, — решта ж найбільших цінностей у мільярдах золотих карбованців», яких би надовго вистачило, щоб провадити війну та утримувати уряд, «загинула по-дурному» через «нерозторопність, а може, й злочин»…

У серпні 1920 року В. Мордвинів вступив до Українського державного університету в Кам’янці-Подільському та став на службу рахунковим урядовцем до Подільської фінансової палати. Згодом записався козаком до охоронної сотні банку, яку очолював Іван Несходовський.

Невдовзі почалася чергова евакуація. «Знов при цій евакуації я побачив те ж безладдя, ту ж нерозпорядимість та розгубленість вищого начальства, що були й перед тим причиною Проскурівської катастрофи…

Цінності, що ще залишилися, врешті-решт, було помалу цілком розкрадено в Ченстохові з благословення міністрів фінансів… Багато урядовців, бувших директорів та Міністрів, забезпечивши себе про чорний день копійкою, постриглися в попи й тепер десь на Волині навчають народ, як треба будувати державу», — так закінчив свою оповідь студент Української господарської академії в Подєбрадах Володимир Мордвинів.

Юрій Костянтинів, колишній старшина Київського авіаційного парку, під час евакуації з Кам’янця-Подільського в листопаді 1920 р. прибився до Окремого запорозького авіаційного загону.

18 листопада авіатори вже були у Волочиську, а проти ночі 20 листопада їх перепровадили на «польський бік», до Підволочиська. В своєму спогаді Юрій Костянтинів зазначив, що слово «польський» він вжив «для зазначення терену, окупованого польськими військами»…

21 листопада, близько 11 години ранку, прилетіла чутка, що більшовики перейшли польський кордон і просуваються до Підволочиська. Серед установ уряду і Армії Української Народної Республіки «знялась страшенна паніка». «Треба мати на увазі, — писав Юрій Костянтинів, — що в нас було досить багато злочинного елементу, для якого всяка паніка була влучним моментом схоронити кінці своїх «грішків», бо якраз тут за кордоном наспів час відчитуватись у витратах тих грубих міліонів, якими вони досить безсоромно й не рахуючись із державним інтересом розпоряджались». Оці елементи «ловко підтримували панічний настрій».

У час, коли багато хто загубив у паніці голову, на стоянці вантажних автомобілів запорозької авіації шофер Е. П. і хорунжий К., обнявшись і вбираючи очима український берег Збруча, чуло виводили:

Юрій Костянтинів аж засміявся, побачивши таку картину, — хоч настрій був препоганий…

Після цього пішов до мосту подивитися, як переходять Збруч частини Армії УНР.

Коли підійшов, міст переїжджали валки бойових частин та якихось установ. Ось пройшли перемикінці[14] з оркестром.

По той бік Збруча чулись згуки бою. Раптом біля залізничного мосту пролунали вибухи: то бронепотяги з гонором завершували свій бойовий шлях.

За півгодини розміреним алюром наблизилась кіннота 3-ї Залізної дивізії Олександра Удовиченка й, не поспішаючи, почала переходити на «польський» бік. «Перепустивши всіх, велично і навіть натхненно, нагадуючи бога війни Марса, полковник Удовиченко на білому коні зі своїм штабом останнім перейшов слідом за своїм військом».

За 5–10 хвилин до містка вже підскочили котовці, й тільки черга польського кулеметника поверх їхніх голів зупинила розпашілих погонею більшовиків.

На місток назустріч один одному вийшли польський і червоний командири. Потиснувши руки та перекинувшись словом, вони швидко розійшлися.

Так — рукостисканням наших ворогів — і закінчився 21-й день листопада 1920 року, останній для багатьох на рідній землі.

Цей спомин не давав їй спокою все життя…

Вже смеркало.

Разом із чоловіком вона їхала возом додому. Раптом захропіли коні, кинулись убік і стали.

— Що трапилось?!

Між Ладижином і Лукашівкою в полі при дорозі в калюжі крові лежало двоє.

Подорожні зі страхом почали приглядатися.

Це були парубки, майже хлопчаки, тільки що порубані. Один уже не подавав ознак життя, а інший тихенько стогнав.

Порубали їх оті двоє кінних червоноармійці, які зустріли фіру при виїзді з села. «За що? Хто ці нещасні? Молоді повстанці? — прорізували мозок думки. — А може, за те їх порубано, що вони могли колись стати повстанцями?».

— Треба взять, довезти до села, а там…

— А як побачать? Порубають, як і цих… І кинуть у полі, щоб ніхто не підібрав, бо побоїться кари — не возись, мовляв, із «бандітами».

— Боже! Що ж робить?! Вони ж люде!

Тривожні роздуми перервало хрипіння…

— Г-го-о-ги-и.

— Що?! Води хоче?!

— Господи ж, немає тут нічого…

Жінка тихенько заплакала. Очі її раптом зустрілися з поглядом чоловіка. Вони без слів зрозуміли одне одного: нещасних брати небезпечно.

— Нехай вас Бог рятує, святі мученики, — донеслося з воза.

Чоловік із білим як крейда обличчям тремтячими руками смикнув за віжки.

Заскрипів віз і невдовзі розчинився в темряві.