Баришпільці звернули увагу на сліди недавнього бою. Селяни вголос жалілися, що побито багато худоби.

Тим часом у волості організували перев’язочний пункт та послали сповістити про це поранених. Хтось сказав, що у возовні біля волості поклали забитих…

Вони лежали у просторій возовні на соломі. «П’ять наших козаків і п’ять німців у сірих одностроях. Обличчя серйозні, суворі. Лежать вони рядом, оден поруч одного, як добрі приятелі… Здається, смерть примирила їх… Живими, здається, вони (німці) також були такими ж суворими й холодними. Залізна дисципліна скувала їхню волю, а тепер відобрала життя».

Що змусило їх покласти голови в чужому краю?..

Ось і перший поранений: куля розтрощила йому ногу. Він втратив багато крові. «Похмуре, аж чорне обличчя свідчить про його біль, але він намагається всміхатись». Все ж, коли почали роздягати, повстанець застогнав.

Привезли ще кількох поранених. Перев’язали й цих, потім поклали на вози і, невеселі, повезли в Баришпільську лічницю.

Там і помер козак, який намагався всміхатись.

17 листопада 1918 року вільні козаки, свого часу розформовані за небажання присягнути гетьманові, зібралися в Олександрівську (тепер Запоріжжя. — Ред.). Щоб легально озброїтися, почали записувати до вартової сотні, на чолі якої стояли колишні старшини Вільного козацтва…

Гетьманська залога Олександрівська була обеззброєна миттєво і без бою. З Вільного козацтва почав творитися Хортицький полк Армії Української Народної Республіки. «Вістка про зміну влади в Олександрівську, — згадував козак-повстанець Микола Носик, — вмить обійшла всі кутки повіту, й уже на третій день до міста почала прибувати селянська молодь, що добровільно йшла під стяги Республіканських військ, а місцева вчительська семінарія примушена була зачинити старші класи за браком учнів. Піднесення настрою у населення, особливо молоді, було незвичайне, всі вірили в гарне майбутнє й нетерпляче чекали на перемогу над гетьманцями по инших місцевостях України».

Коли отаман Катеринославського республіканського війська Горобець попрохав допомоги, з Олександрівська вислали невеликий, але добре озброєний відділ із кулеметами і двома гарматами (всього дві сотні козаків).

До Катеринослава прибуло й кілька сотень козаків із Верхньодніпровська. Взяв участь у боях і відділ полковника Юхима Божка, який складався з пішої сотні, однієї кулеметної чоти та двох гармат.

Німці оголосили нейтралітет.

Якийсь час місто було розділене на п’ять районів. У верхній частині, коло Гірничого інституту, закріпились гетьманці, в районі міської думи — єврейська самооборона; далі кільцем охоплювали німці, що хоч і оголосили нейтралітет, та все ж становили поважну силу, якої всі побоювалися. Гетьманців, єврейську самооборону та німців оточували повстанці, які відгукнулися на заклик Симона Петлюри. А сам Катеринослав був островом у повстанському морі, що творили ватаги Нестора Махна, Матвія Григор’єва та інших, менш відомих, ватажків, часом більшовицького напрямку…

У боях за Катеринослав відзначилася сотня семінаристів. Коли семінаристи увірвалися в шанці гетьманців, ті не прийняли рукопашного бою — «та сила відваги, що була в юнаків, загіпнотизувала» їхніх ворогів, згадував учасник боїв козак Хортицького полку Микола Носик.

Пробиваючись із Катеринослава на південь, 8-й корпус гетьманців (1050 вояків, переважно старшин) недалеко від Олександрівська зустрів на своєму шляху та розгромив курінь Хортицького полку. Потім під Апостоловим під вогонь 25 кулеметів вже колишніх гетьманців потрапило два ешелони з українськими повстанцями. Але під Воронцовкою вже «катеринославці» зазнали болючих втрат: для двадцяти з них цей день був останнім, близько тридцяти осіб було поранено.

21 грудня 8-й корпус із Бериславля переправився через понтонний міст на лівий берег Дніпра, до Каховки.

У Криму він дав початок трьом полкам Добровольчої армії: 133-му Сімферопольському, 134-му Феодосійському та 135-му Керч-Епікальському, які вважалися за кращі в складі Добровольчої армії Антона Денікіна.

Пізніше вони «уперто билися проти військ УНР».

14 листопада в Білій Церкві почалося протигетьманське повстання. Невдовзі Павло Скоропадський відправив із Києва на фронт майже всі вірні йому частини. В столиці лишилася нечисленна залога. Цим вирішили скористатися змовники і підняти повстання в самому Києві.

Виступ запланували на 24 листопада. Революційний штаб поділив Київ на шість районів (Лук’янівський, Подільський, Печерський, Бульварний, Шулявський, Либідський) та призначив їхніх начальників. Засідали в різних місцях: у Лук’янівському народному домі, «Молодому театрі» Леся Курбаса на Прорізній, у дирекції залізниць, що за міською оперою.

Випустити ракету, що мала стати сигналом до початку повстання, мав підпільний начальник Печерська полковник Юрко Капкан.

На Печерську містився штаб охорони гетьмана з панцерним дивізіоном — єдиною реальною силою, що лишилася в Києві. Командував ним сотник Федір Капкан, рідний брат заколотника. «Сотник Капкан запевняв, — згадувала учасниця подій Ганна Марченко, — що панцирний дивізіон перейде на бік повстанців, після чого й мала бути викинена ракета».

Повстанці Бульварного району почали сходитися на 22.00 до касарень Залізничного куреня на Великій Володимирській. Із метою конспірації в касарнях вимкнули світло. Зібралося близько ста чоловік. На всіх було чотири попсовані рушниці та мізерна кількість набоїв.

Стояло завдання — негайно роздобути зброю. Хтось запропонував увійти в порозуміння з німцями, які за три двори від штабу охороняли склад зі зброєю. Серед повстанців був галичанин М. Іванейко, він знав німецьку мову. Галичанин і звернувся до вартового:

— Ви у себе скинули Вільгельма. Гетьман — у нас той же Вільгельм, і ми бажаємо його скинути. Сьогодні по всьому Києву проти нього підніметься повстання. Ваша Рада військових депутатів знає про це.

На велике здивування, німець, не сперечаючись, одімкнув склади. Набрали кулеметів і рушниць. На Володимирській збудували барикаду. Організували санітарний відділ із сестер-жалібниць та студенток.

Без пострілів обеззброїли відділ Державної варти і гетьманський технічний курінь на Жилянській вулиці. Українці технічного куреня перейшли на бік повстанців, решту — заарештували.

У великій напрузі чекали сигналу, який мав дати Юрій Капкан. Та зоряне небо було спокійне. Наближався ранок…

Так і не дочекавшись гасла від Капкана, який, до слова сказати, у критичних ситуаціях часто виявляв нерішучість, повстанці вирішили розійтися. Лише на Подолі місцеві революціонери на власний ризик збройно виступили. І були розбиті.

Вранці гетьманці заарештували і, не чекаючи суду, розстріляли одного з керівників повстання, члена Центральної Ради та Всеукраїнської ради військових депутатів Іваніва — студента Київського державного університету. Як стверджує учасниця подій Ганна Марченко, Іван Іванів був «відданий українській справі».

Та все ж він підняв руку на Українську Державу. Яку його товариші й завалили вже за три тижні — 14 грудня 1918 року.

У цей день до Києва з боку Брест-Литовського шосе увійшла Дніпровська дивізія. Повстанці мали молодцюватий вигляд і співали «визвольних пісень». Так під козацькі пісні й знищили Українську Державу.

Далі був лише революційний хаос та безвладдя Директорії, яка, скинувши «пана Гетьмана», виявила повну неспроможність у державному будівництві.

Ще року не минуло відтоді, як на станції Крути полягли київські студенти, обороняючи Київ від московської навали. І ось знову Крути!