9 квітня 1925 р. під час навчання в УГА Федір Скрипниченко записав спогад «Як я став свідомим українцем». Згадуючи свою працю в школі українського села, він зробив висновок: «То було моє найкраще і найчистіше діло, яке я зробив поки що до цього часу. Таким чином я став свідомим сином свого народу».

10 квітня 1929 року свідомий син українського народу Федір Скрипниченко захистив диплом «з успіхом дуже добрим», здобувши фах інженера.

Яка подальша доля його, не знаю. Знаю лише, що навесні 1929 року Федір Скрипниченко збирався подавати документи на отримання візи до Сполучених Штатів Америки. Напевно, там і розтанув його слід.

Жаль, що людина, яка всім серцем хотіла прислужитися своїй Батьківщині, не змогла в повній мірі реалізувати цього шляхетного бажання. І мусив козак розбудовувати чужі держави. А небагато встиг Федір зробити для Батьківщини насамперед через те, що «український національний рух, Центральною Радою репрезентований, був рухом недержавним». Цією думкою Сергія Шемета я і завершую розповідь про свого земляка.

Уже три місяці тинявся в Карпатах 3-й курінь Українських січових стрільців. Коли сонце вже хилилося на захід, від командира бригади надійшов наказ здобути нову позицію…

Сотник Дмитро Вітовський давав останні настанови перед боєм.

— Головне: бути рішучим та холоднокровним, — говорив він…

Сотні почали підтягуватись до гори, з якої було наказано вибити москалів. Іти ставало все важче й важче: кущі терну та ліщини затримували людей, що дряпались назустріч смерті; утруднювали рух повалені дерева та каміння. Ворог час од часу озивався, і тоді над головами галичан співали поодинокі кулі. Чим вище піднімалися січові стрільці, тим частіше на їхні голови падали постріли. Вже з’явились і перші поранені.

— Долів! — лунає в осінньому лісі команда.

І стрілецтво падає на пожовкле листя. А ворожі кріси одразу стихають. У цю мить, мабуть, не один стрілець полинув думками до своєї родини. Смертельна небезпека загострює почуття любові до рідних. Із задуми стрільців виривав хіба легенький вітерець, що час од часу шелестів листям. Раптом із гори, яку ось-ось мали штурмувати, долинула «відома кожному українцеві пісня» «Ми жертвою в бою».

— Хто це співає?! — здивовано поглядали один на одного січові стрільці. — І де?

Спочатку ніхто не міг повірити, що пісня линула з гори, саме звідти, куди була спрямована їхня ненависть. Врешті зрозуміли, що йдуть до бою проти рідних братів…

Жах пройняв кожного. У багатьох на очах з’явилися сльози. «Кожний звук молитво-пісні» бентежив серця, «бо слова її не тільки нагадували батьків, але й прадідів…»

Та ось загукали гармати і слова пісні потонули в гуркоті. Праворуч 3-го куреня вже кипів завзятий бій. Ось і на правому крилі лави «впали слова тихої команди»:

— Багнет на кріс!

У лісі задзвеніло від брязкоту металу.

Потім все змовкло.

Напружено чекали сигналу сурми.

Пауза ставала нестерпною. Багатьох мучило питання: «Скільки залишилося жити? І чи смерть буде з муками?..»

Сигналу дожидалися нетерпляче, адже кожен хотів, щоб це моторошне очікування швидше закінчилося. Нараз курінний сурмач прорізав тишу і задума відлетіла.

Мелодія сурми була чудова: «Ой вернися, Сагайдачний». Напевно, її почули і ті, що окопалися на горі. Напевно, і їхні серця збентежилися…

Ще не змовк сурмач, як пролунала команда: «Вперед!»

Здавалося, стрільці не чули пострілів, що посипалися з гори. Закривши очі, через кущі терну, стрілецтво несамовито дерлося вперед. Падали вбиті. Але стрільці продовжували оскаженіло дряпатися на верхівку.

Врешті дійшло до рукопашного бою. Зойки та крики розпачу полетіли над осінніми горами.

Хоч і запеклий був бій, та за 10 хвилин ворога з позиції збили. В траншеях і поза ними лежали трупи, ворушились поранені, з-під лоба дивилися полонені.

Під коренем ліщини лежав російський вояк, проколотий двома багнетами. Щоб встановити особу, санітари обшукали його кишені. Знайшли світлини дружини та малої донечки. І лист з Одеси на адресу Гриця Возняка. Перебігши його очима, санітар розгублено сказав:

— Та це ж зовсім українське ім’я!

«Всі затихли, бо, здається, соромилися вже дальше шукати правди».

Санітар вголос почав читати листа дружини вбитого: «Вже Наталочка велика, щодня молиться Богу, щоби Ти, дорогенький, здоров вертався».

Всі пригнічено мовчали.

Нарешті один стрілець, ніби намагаючись виправдати цю безглузду смерть, мовив:

— Він вмер за нашу і свою волю на рідній, не чужій землі… А та береза, — продовжував він, — гнучись за вітром, зимою та літом плакати буде за вбитого братньою рукою. А сиротяточко, молячись Богу, згадає батька, що пропав десь на чужині.

Після тихих слів панахиди заспівали пісню «Журавлі». Слова «Видиш, брате мій, товаришу мій» вимовляли стрільці з особливим почуттям.

З’їзд, що почався в Києві 5 червня 1917 року, був надзвичайно представницьким: 2308 делегатів репрезентували понад півтора мільйона вояків-українців російської армії. Таке широке представництво було досягнуте не лише завдяки подвижницькій організаційній діяльності Військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка, але й завдяки забороні з’їзду Олександром Керенським. Саме завдяки наказу Керенського, що прийшов до кожної військової частини, навіть у найвіддаленіші кутки Росії, більшість вояків-українців і довідалась про це зібрання. По-друге, заборона додала завзяття делегатам і вони, обурені несправедливістю, масово вирушили до Києва. Як так?! Адже військові з’їзди інших національностей відбувалися вільно. А українцям не можна?!

З’їзд проходив «під знаком пафосу боротьби за національне й соціальне визволення українського народу та в атмосфері найбільшої ворожості до Тимчасового російського уряду». Виступи делегатів були значно радикальніші та конструктивніші, ніж промови автономістів із президії. Настрої більшості делегатів з’їзду висловив поручник Романенко з Одеси. Він заявив, що за малим винятком всі москалі, а не тільки Оберучев і Лепарський, діями яких обурювався з’їзд, ставляться вороже до українського народу і його боротьби за свободу.

— Москвини гнобили Україну і хочуть гнобити! — говорив Романенко. — Москвини змушували українців кидати рідну землю і тікати світ за очі — на Зелений Клин, у Сибір, в Америку, а самі лізли до нас… Мало не третина населення нашої землі — це тепер чужинці, з яких не менше 80 відсотків москвини… Нащо нам тая автономія? Щоб і далі своє власне жебрати від москвинів? Ми не жебраки, а козацькі сини і хочемо бути господарями, як були предки козацькі, князі київські. Хочемо самостійності.

Під схвальні вигуки делегатів поручник Романенко закликав за допомогою зброї навести порядок у своїй хаті й арештувати не лише Оберучева, «але й увесь штаб та роззброїти чужу залогу».

— Це ж, — закінчив він, — козацька земля, отже, і покажемо всім, що ще не вмерла козацька мати.

Ледь вгамувала президія пристрасті. Та ненадовго. Невдовзі інший старшина схвильовано сказав, що сподіватися задоволення домагань українців Тимчасовим урядом немає чого.

— Тому треба домагатися, аби Генеральний військовий комітет видав маніфест до українського народу, в якому би зазначив, що Україна оголошує себе самостійною.

Слова промовця вкрила буря оплесків. Розбурхане людське море довго не могло заспокоїтися, виявляючи підтримку ідеї державної самостійності.

Таких епізодів на з’їзді було безліч. Автономістам прийшлося несолодко… Але слід віддати їм належне — вони все робили, щоб загасити полум’я національної революції.

А з’їзд продовжував кликати Центральну Раду «стати на шлях революційної чинності», припинити будь-які спроби порозумітися з Тимчасовим урядом і самим творити власне життя. Час від часу делегати буквально вибухали люттю до Тимчасового уряду. В таких випадках на сцені з’являвся Симон Петлюра і намагався заспокоїти військових. Хоч цілком зрозуміло, що «не може робити революції чи виграти боротьбу той, хто шукає спокою…»