А ще він вигадав трут. Щоб добути вогню, до яких тільки хитрощів не вдавалися люди: кресали кременем об залізо над тертою соломою, старим ганчір'ям та пучками пересушеної трави, терли один об один сухими цурпалками дерева, а то й просто намагалися підтримувати вогнище вдень і вночі. Він же навчив їх робити трут із звичайного гриба, що наростає на деревах: виварював гриб у попелі з ячмінної полови, а потім висушував і добре розбивав. Грибовина робилася пухкенька й починала тліти від першої іскри, що потрапляла на неї з кресала.

Ну, винайшов він і ще одну річ, надзвичайно важливу, хоча про неї знали переважно гончарі. Елліни давно навчились у єгиптян користуватися гончарним кругом: однією рукою треба було крутити той круг, а другою — виводити з глини амфору чи іншу посудину. Посудина виходила товста, важка й часто набокувата. Цей же скіфський мудрець, якого греки прозвали Анахарсісом, навчив їх робити ножні гончарні круги. Працюючи на такому крузі, гончар крутив його ногами, обидві ж руки мав зовсім вільні. А двома руками стало можливо точити гладенькі тонкостінні амфори та глеки, легенькі й дзвінкі.

На знак удячності за все це елліни зарахували скіфа до сімки наймудріших мудреців світу.

Сонце вже хилилося до європейського берега Геллеспонту, й коли ладдя нарешті дісталася того місця, де азійський берег круто звертав праворуч, старшого мандрівця знов охопило те невиразне тривожне відчуття. Воно розвіялося тільки надвечір, як упливли до глибокого затону під горою, де була пристань. За пристанню здіймалося міцними мурами еллінське місто на малоазійському березі Геллеспонту — Кізік.

— Тут у них наче свято готується...

Мандрівець розпитав у кізікійців, і якийсь балакучий лисий чоловік у дрантивому хітоні, але з багатьма перснями на пальцях, пояснив:

— Сьогодні вночі ми вшановуватимемо велику Матір Богів — Кібелу!

Кібела була малоазійською богинею, їй приносили жертви й окремі люди в Елладі, а в грецьких містах на малоазійському березі вклонялися вже всі.

— То нам не дозволять заночувати? — спитав мандрівець у власника ладді. — Може, доведеться хапати дрижаки отут, на пристані?

Ніч передбачалася прохолодна, власник ладді подавсь у місто ще не зачиненою брамою й незабаром повернувся назад:

— Кізікійці — народ гостинний. Я їм сказав, що везу скіфського царевича, то зараз ефори прийдуть запрошувати тебе... — Він раптом хитро прискалився: — Ти справді скіфський царевич, рідний син скіфського царя?

— Справді... — Мандрівець не любив говорити про це з людьми сторонніми, але цей чоловік віз його від самих Афін; дорога їх зблизила.

Прийшли найперші люди Кізіка й пишномовно запросили скіфського царевича на ночівлю. Вже по той бік міської брами один з них нахилився йому до самого вуха й прошепотів:

— Ми запрошуємо тебе сьогодні вночі на містерії, царевичу!

В душі царевича знову з'явилось оте тривожне почуття, що протягом дня кілька разів змушувало серце неспокійно стискатись.

— Я не посвячений у таїнства Кібели, — так само пошепки заперечив він, але надто нерішуче.

Кізікійський ефор навряд чи й почув те несміливе заперечення, а може, мав якісь особливі задуми й навмисне вловив глухаря.

Швидше за все, кізікійці запобігали перед скіфським царевичем, щоб звернутися потім з якимось важливим для них проханням до його можновладного батька.

Цей здогад на мить розважив царевича й відвернув од лихих думок. Стало навіть смішно. Він мандрував світами кільканадцять років і не мав анінайменшого уявлення про те, що робиться за морем, удома. До нього лише зрідка доходили чутки, що його батько, великий войовник Гнур, і досі живий-здоровий і так само міцно тримає в руках булаву влади, незважаючи на поважний вік. «Мені он минає сорок п'ятий, — сам собі сказав царевич, — а батькові вже десь перехилило за дев'яносто...»

Слухаючи туркотіння балакучого грека, царевич водночас думав про своє. Він не зачаїв зла на батька, який, по суті, вигнав його, свого старшого сина, з дому, коли син відмовився від батьківської булави й подався в мандри. Всі образи постирав невблаганний і милосердий час. Царевич досхочу й донесхочу наблукався світами. Тепер, коли йому минав сорок п'ятий, у ньому прокинулася туга за вітчою землею, якісь давно забуті спогади почали невтримно манити в колись так легко покинуті рідні краї. Він перейняв у греків усю їхню мудрість, заплативши їм за те мудрістю свого народу, який греки доти вважали мало не диким. Кожне еллінське місто, в якому він зупинявся перезимувати, перелітувати чи пожити короткий час, радо вітало одного з Семи Мудреців Світу, а велемудрий Солон пропонував зробити його афінським громадянином. Солон казав:

— Тобі немає вороття додому. Я знаю крутий норов твого батька, скіфського царя. Будь почесним афінянином і своїм розумом уславлюй Афіни.

Царевич і сам знав, що його вдома не чекають з розпростертими обіймами, і все-таки не міг далі лишатися в чужій землі.

— Кожній людині боги веліли продовжувати свій рід, — відповів він вбраному в тугу й негнучку хламиду з рудої небіленої вовни (Солон саме збирався в далекі мандри, на пристані Пірея його чекав уже готовий до відплиття корабель).

— Всі ви такі, скіфи, — сказав він царевичеві, який навчив афінських і фіванських гончарів крутити круг ногами. — Приятелюєте з чужинцями та чужинками, а тільки-но надходить час одружуватися — шукаєте собі жінку серед своїх, скіфських дівчат.

Це було не зовсім те, що раптом так наполегливо потягло царевича додому. Головної причини він і сам не знав. І все-таки то була нездоланна сила. Колись він бачив синицю, яка жалібно пищала, стрибаючи все нижче й нижче з куща додолу, де на неї вже чекав, роззявивши пащу, голодний вуж... Видіння дитячих років лише на мить промайнуло в голові, але царевич іще довго не міг позбутися неприємного враження від нього.

Ідучи тепер поряд з кізікійським ефором, царевич намагався думати про щось інше, а не про вужів і синиць. І все-таки його не полишало відчуття непевності.

Можливо, та непевність виходила від намагання греків утягти його в щось не вельми пристойне?.. Адже чужинцеві не личило вшановувати іноплемінних богів... Але тепер про це годі було думати: він не заперечив кізікійському ефорові одразу, отже, мовби погодився з ним.

З настанням ночі на душі в царевича ставало чимраз тривожніше. Заспокоївся він аж після того, як на вузеньких вуличках Кізіка з'явився величезний натовп одягнених у біле городян. Багато хто мав у руках смолоскипи, які тріщали, порскали іскрами й ширили навколо збадьорливий дух кедрової живиці.

— Бери ось, царевичу! — сказав ефор-кізікієць, подаючи йому такий самий смолоскип.

Царевич хвилину вагався, й коли зрештою перебрав смолоскип, кілька вогняних краплин живиці скрапнули й упекли йому ногу. Згодом царевич згадає той випадок — то боги застерігали його, але він не схотів прислухатися до їхніх застережень, хоча нібито ж належав до семи наймудріших у світі мудреців. Царевич ішов разом з усіма посвяченими в таїнство Матері Богів кізікійцями, не покинув їх навіть тоді, коли нарешті справді мав би покинути. Бо спочатку попереду процесії почувся прикрий вереск, потім вибухнув загальний моторошний сміх, тоді знялося неймовірне ревище, яке покотилося луною через мури аж на заміські горби. Посвячені в таїнство почали один по одному здирати з себе одяг, скручували його й крутили ним над головами, наче збиралися пошпурити якнайдалі від себе, й при цьому вигукували непристойні слова, супроводжуючи їх зухвалими рухами. Дехто помітив, що гість, скіфський царевич, не робить того, що всі, й з погрозливими криками, вирячивши в нестямі очі, заходилися лякати його шкваргучими смолоскипами й здирати з нього плащ. Незабаром над царевичем утворилася мала купа...

Все, що відбувалось потім, здавалося царевичеві хворобливими нічницями, важким лихоманним сном.

Уранці він почувався дуже кепсько. Боліли всі кістки й м'язи, наче на ньому молотили снопи ціпами, від болю розколювалася голова. Але найдужче його мучило відчуття провини за не знати перед ким учинений злочин.