Сонце підбивалося день у день вище й вище. Такої спеки не бувало навіть в аравійських пісках, звідки на фінікійські міста дмухали вогнедишні самуми. Але тутешні береги Африки були вкриті чорно-зеленою повстю непрохідних лісів, на деревах яких жили волохаті дикі люди. Вони перегукувалися звірячим ревінням і здалеку шкірились на фінікійців. А в порослих травою степах паслися незліченні табуни смугастих коней, і за кожним таким табуном наглядав лев. Лев був царем над звірами, його не боялися лише велетенські капловухі слони, що блукали в перелісках та понад річками.
Потім нестерпну спеку змінили дощі.
Фінікійці народились і виросли в посушливій країні; в Єгипті та інших землях Північної Африки дощі випадали раз чи двічі на рік. А тут щодня йшли зливи. Річки повиходили з берегів, степи вкрились озерами, й хоч фінікійці були на кораблях, зливи їм дуже дошкуляли.
А коли припинилися дощі, дні почали швидко коротшати. Одного ясного вечора чільник звелів усім трьом кораблям пристати до берега й сказав морякам:
— Ніхто з нас не думав, що Африка така велика. Ми вже пливемо добрих півроку, а їй не видно кінця. Ми довго пливли на південь, а коли берег звернув на схід, зраділи й подумали, що мандрам нашим незабаром кінець. Тепер же берег знову звернув просто на південь. Це мене лякає найдужче за все: може, Африка вже давно скінчилась?
— Тоді повертаймо носи кораблів назад! — загомоніли люди.
— На зворотну дорогу нам не стане харчів, — одказав чільник.
Ця новина смертельно налякала всіх.
— Ми пропали!.. Ми довірили свої голови тобі, а тепер через тебе мусимо загинути. Фінікійські боги відвернулись од своїх чад: порятунку для нас немає!..
Чільник сказав:
— Є порятунок...
Але голос його несподівано затремтів, і всі моряки зрозуміли, як нелегко знайшов він ці слова. Новина чільника була їх приголомшила, вони з розпачу й переляку могли його розтерзати й принести в жертву жорстокому богові морів, та після тих слів нараз принишкли.
Чільник збагнув їхній стан.
— Маємо двісті сорок прикутих до весел невільників, — сказав він їм. — Та нас майже шість десятків. Кожному дай, а для трьохсот ротів треба багато хліба, Фараон казав, що ми об'їдемо довкруж Африки за півроку, а харчів дав нам на рік. Маємо досить срібла й золота, але тутешні люди втікають від нас — не хочуть з нами торгувати.
Фінікійці дійсно багато разів бачили справжніх людей, одні були високі й зовсім чорні, інші світліші й не вищі за восьмирічних дітей, але, вздрівши мореплавців, вони чимдуж утікали геть, хоч як намагались фінікійці привабити їх золотом та барвистим скляним намистом.
— Ці люди ще не бачили купців, — провадив далі чільник. А тоді сказав головне: — Поки маємо зерно на насіння, мусимо зорати добре поле й посіяти хліб...
Була саме осінь.
Фінікійці висіли в буйно зарослому після кількамісячної зливи розлогому степу. Земля тут була червона, віддалік леви пасли великий табун смугастих коней та гриватих антилоп. Кораблі та люди їх зовсім не бентежили, травоядні тварини підходили й з цікавістю дивилися на людей, які нічим не нагадували голих чорношкірих мисливців з короткими списами.
Фінікійці впіймали кількох коників та схожих водночас на корів і на коней антилоп, але не змогли привчити їх до ярма та рала, на це пішов би не один рік. Коні й антилопи годилися тільки на м'ясо та шкіру, але чи довго зберігатимеш те м'ясо на кораблях!
Фінікійці обгородили велике поле плотом і глибоким ровом, випалили траву, спушили землю мотиками з рогів антилопи й посіяли пшеницю. Потім збудували собі курені, відтак же почали чекати наступного літа.
Зима там була спекотна й суха, хліб виріс добрий, але його глушили бур'яни, тож урожай виявився не дуже щедрий. Обмолотившись і зсипавши хліб у засіки кораблів, мандрівники рушили далі.
Знову почалися нескінченні буйні дощі. Лило з ранку до вечора й з вечора до ранку, бідолашні люди не бачили сонця тижнів шість, а коли нарешті побачили, то не повірили власним очам. Чомусь тепер воно світило їм у спину, наче ворожі морські духи потай повернули кораблі носами назад. До того ж уранці сонце зійшло на заході, а зайшло на сході...
— Невже ми й справді заблукали в негоду й пливемо назад?! — ошелешено сам себе спитав чільник.
Але берег Африки так само тягся з лівої руки.
Для фінікіян це було зовсім незбагненно.
Таке диво могло бути тільки примхою всемогутнього сонячного божества.
Фінікійці пливли далі й далі на південь, а коли ніч зрівнялася з днем, знову висіли на берег і посіяли пшеницю. Взимку тут було холодно й випадав сніг, але хліб уродив дуже гарний.
І яка ж радість охопила фінікійців, коли в них несподівано з'явилася віра, що, може, й справді колись повернуться до своїх родин, яких не бачили вже понад півтора року. Холодний південний вітер проймав до кісток, але африканський берег за мисом[3] повертав круто на північ, так само лишаючись із лівої руки.
А низьке сонце ходило десь на півночі...
Коли фінікійці обминули мис, літо кінчалось, помітно вкоротився день, а за мисом сталось нове диво: сонце дедалі довше котилося на схід...
Тепла суха осінь тривала чотири місяці, аж поки несподівано знову почались дощі.
Цього разу вони не вщухали для фінікійців понад півроку. Й знову повторилося те, що було трапилось із ними на заході Африки: хмари вкривали небо суцільною повстю багато днів і ночей, а коли мандрівники прокинулись одного ранку, то з переляку попадали ниць... Сонце з'явилося на сході, як з'являлося їм раніше все життя!
Після довгих роздумів мореплавці збагнули, що сонце ходить у небі по дузі, під якою можна пропливти чи проїхати. Отже, в південних краях воно котиться на схід, а в північних — на захід.
Африканський берег так само тягся за лівим бортом, але харчі досить швидко кінчались, тож фінікійці мусили й утретє висісти на суходіл і посіяти хліб.
У Червоному морі їм стало значно легше: на берегах обабіч жили племена, які добре тямились на торгівлі. А потім почалися землі країни південних пахощів Пунт, яка ще з часів Сесостріса платила данину єгипетським фараонам.
Повна пригод і неймовірних див трирічна подорож наближалася до кінця.
— Незабаром увійдемо в новопроритий канал і гирлом Нілу допливемо до Мемфіса, — сказав товаришам чільник фінікійських моряків. — Фараон зрадіє й усіх нас щедро винагородить.
Але що ближче підпливали кораблі до морського кута, куди мав вийти канал фараона, то дужче занепадали духом виснажені подорожжю моряки. Червоне море стало зовсім вузеньке, люди чітко бачили обидва його береги, але за бортом не було ніякої течії...
Якби сюди впадала нільська вода, це всі відразу б помітили.
Отже, єгиптяни не закінчили канал.
Причин цього фінікійці не знали. Та вони й не могли знати того, що після їхнього відплиття фараон Неко ще рік не припиняв будівництва, але потім змушений був схилитися перед волею своїх сановників і значних жерців, озброїти військо й піти походом на Сірію. Він здобув багате й добре укріплене місто Кадітіс і кілька менших фортець, хоча сановники та жерці бажали поразки фараонові, який не зважав на їхні інтереси й займався казна-чим: хотів спрямувати Ніл у Червоне море, з якого на Єгипет могли посунути розбійні варварські племена.
Тепер Неко повернувся з сірійського походу переможцем. Великі жерці та царедворці вирішили позбутися такого свавільного фараона й підступно отруїли його, посадивши на престол молодого царевича Псамметіха Другого.
Псамметіх навіть не думав довершувати канал, в усьому слухаючи порад жерців та сановників.
Ніл потік у Червоне море тільки тоді, коли Єгипет утратив самостійність. Перський цар Дарій звелів докопати недовершений фараонами канал.
А для фінікійських мореплавців, які вперше в історії обпливли довкіл Африканського материка, почався найважчий відтинок їхньої подорожі. Покидавши в Червоному морі свої вже непотрібні кораблі, вони рушили пішки через пустелю, але майже ніхто не дійшов до мети, загинувши від голоду й спраги. З усіх трьохсот вільних моряків та рабів-галерників лише кільком пощастило дістатися до невеличкого принільського села. Коли фінікійці оклигали і їх розпитали, які дива бачили вони в подорожі довкола материка, ті відказали гостинним єгипетським селянам:
