— Я люблю тебе, — сказала Фрося, це прозвучало дещо непослідовно, проте переконливо.
Однак Сергій визнав за можливе зауважити:
— Ідейної свідомості тобі ще бракує. Але справа поправима. Учитимешся, партія тепер молодь закликає вчитися. Не воювати, не битися, а вчитися, я ж казав, поїдемо з тобою вчитися, бо борщі й вареники справді смачні готуєш, але цього для сімейного життя тепер замало.
33
Георгій Швайковський мешкав у великому житловому будинку на Пушкінській, і Мальцев розташувався у дворі, до якого виходили двері під’їзду. Сидів на лавці під бузковим кущем. Як правило, Швайковський виходив з дому на початку десятої — працював у якійсь репертуарній колегії, — але сьогодні чомусь затримався.
Мальцев дістав кишеньковий годинник — уже пів на десяту, а Швайковського усе нема. Заховав годинник до внутрішньої кишені піджака й невдоволено закинув ногу на ногу. Взутий був у розтоптані й пошарпані брезентові чоботи, залатані бавовняні штани, сатинову сорочку й піджак з обірваною кишенею — якщо б хтось побачив у нього коштовний годинник, певно, подумав би: кишеньковий злодій. Але саме таких, погано одягнутих і напівголодних;, у Києві тепер хоч греблю гати. І ніхто не знає, що тчи босяк, котрий влаштувався у затишному куточку під бузковим кущем, уже не помічник оперуповноваженого губернського ДПУ, а оперуповноважений: наказ про підвищення підписаний головою ВДПУ товаришем Лівшицем і вивішений на дошці наказів ще тиждень тому.
Мальцева вже поздоровили товариші, він потиснув десятки рук, казав, що працює не заради посади, та очі світилися радісно, й гордощі переповнювали його. Ця подія збіглася із ще одною: нарешті Василь придбав давно вимріяний костюм. Щоправда, не такий, який уявлявся — сірий з золотистою смужкою, а світло-сірий і без смужки, але де зараз візьмеш оту смужку, й за цей заплатив скажені гроші, вгатив усі свої заощадження.
Шкода тільки — не може з’явитися в новому костюмі на Єлизаветинській. Хлопці вирішать: задається, став оперуповноваженим і відразу випендрюється, засміють чи, що гірше, тишком зневажатимуть. А саме цього Мальцев найбільше боявся.
І все ж одного разу Василь дозволив собі одягнути костюм. Того вечора, коли Ліда погодилася піти з ним у кіно. Вона виявилась не такою вже й гордячкою, навіть зізналася, що сама вже давно накинула оком на Мальцева, та соромилась виказати свої почуття. А він, роззява, стільки тижнів зітхав на сходах…
Мальцев кілька разів водив Ліду в кіно, що також відчутно позначалося на його бюджеті, проте наступного місяця мав одержати більшу зарплатню, і він подумував, чи не час запропонувати Ліді утворити пролетарську сім’ю. Кімнатка в нього є, у Ліди також, можна поміняти на одну більшу, крім того, вони вже цілувалися, а це свідчить про цілеспрямованість і незаперечну щирість їхніх почуттів.
О четвертій пополудні, вирішив Мальцев, коли його змінить Осьмушко, він зустріне Ліду й викладе свої міркування про перспективу їхніх взаємин і, якщо знайде підтримку, на майбутньому тижні вони зможуть розписатися.
Мальцев уявив себе у новому сірому костюмі й сорочці апаш — гарна сорочка, а головне, не потребує остогидлої буржуазної краватки, і Ліда в своїй найкращій жовтій шовковій сукні. Він саме одержить зарплату, й можна запросити Колесникова і Осьмушка, пригостити їх солодким чаєм і печивом — такі витрати їхній молодий сімейний бюджет ще витримає.
Солодкі Василеві мрії про одруження перервала поява Швайковського. Жора не озираючись попрямував до воріт, і Мальцев не без злостивості подумав, що на місці Швайковського він би поводився обережніше: контра погана, суне, як справжній трудящий з чистою совістю, аніскілечки не соромлячись. Однак, вирішив, колись він зможе висловити цьому пронозі у вічі все, що думає про нього…
Швайковський повернув на Бібіковський бульвар, спустився по ньому й попрямував Великою Васильківською. Ішов швидко, Мальцев поспішав за ним, тримаючись попід будинками, аби в разі чого повернутися до вітрини чи заховатися в підворітні. Біля костьолу, коли Мальцев устиг уже впріти від швидкої ходи, Швайковський звернув на Кузнечну.
“Куди, — подумав Мальцев, — куди пхаєшся, свиня?” Адже за Кузнечною напівзруйноване трамвайне депо, за ним — Байкове кладовище, а що робити цьому контрикові на кладовищі?
І все ж Швайковський попрямував угору до кладовища. За залізничним мостом притишив ходу — Мальцев заховався за рогом і, виявилось, дуже вчасно, бо Швайковський огледівся, постояв біля тіток, що продавали квіти, але нічого не купив і почав повільно підніматися до головного входу на кладовище.
Василь прилаштувався до натовпу, що йшов за катафалком. Труну везли повільно, і Мальцев подумки сердито підганяв візника. Побачивши, що Швайковський звернув з центральної алеї, Мальцев, ховаючись за пам’ятниками й деревами, пішов за ним. Нарешті помітив: Швайковський зупинився перед білим мармуровим склепом. Василь заховався за могилою, присів, визираючи з-за кущів. Швайковський злодійкувато огледівся, витягнув щось з внутрішньої кишені піджака й нахилився до решітки склепу. Він затримався всього кілька секунд, знову роззирнувся й попрямував назад до центральної алеї.
У Мальцева не було часу на роздуми. Що вчинити? Податися за Швайковським? Але ж той напевно піде до своєї репертуарної колегії й сидітиме там до обіду. Може, варто обшукати склеп, адже Швайковський точно заховав щось у ньому — Мальцев міг дати голову на відсіч, що назад до кишені Швайковський нічого не поклав.
Певно, треба обдивитися склеп, вирішив, а цей Швайковський нікуди не дінеться.
Вирізьблені золотом літери на білому мармурі сповіщали: “Генерал-майор Горлов Боніфацій Ігоревич”, далі йшли дати народження й смерті, ще якийсь текст, що прославляв генералову мужність і відданість, та Мальцев читати не став. Слава богу, померла контра, дожив би — поставили б до стінки золотопогонника клятого, он який пам’ятник йому споруджено, і з того світу плює на трудовий народ, сам під відшліфованим мармуром лежить, вгорі ще янгол приліплений, а пролетаріат в сирих підвалах тулиться.
Мальцев чіпким оком огледів склеп. Швайковський нахилився, отже, поклав щось унизу, біля решітки — Василь поторгав мармурові плити, проте нічого не знайшов. Обмацав пальцями, спробував похитати — знову нічого. Але ж схованка має бути тут, бо Швайковський нахилився лише на кілька секунд, одразу випростався й пішов геть…
Зненацька Василеве око зачепилося за ледь помітну щілину між мармуровою плитою і чавунною решіткою. Помацав плиту, вона захиталася, і Мальцев, відхиливши її, побачив конверт. Витягнув його обережно, двома пальцями. Конверт був заклеєний, Мальцев глянув крізь нього на сонце, побачив усередині папір і металеві монети. Повагався трохи — може, за цим конвертом зараз прийдуть і він прогавить чергового контрика! — і все ж заховав конверт до кишені. Вирішив: усе одно за конвертом обов’язково хтось прийде, адже в ньому гроші й документи. Якщо навіть прийдуть невдовзі, до того, як він знову покладе пакет у тайник, нікуди не дінуться, з’являться ще раз…
І Мальцев повернув до виходу з кладовища.
Тут стояло кілька “ваньок”, і Мальцев вирішив витратитися на візника: наказав їхати на Єлизаветинську.
Горожанин вислухав дещо плутану Василеву розповідь і спокійнісінько розірвав конверт, пояснивши:
— Звичайний, такий ми й у себе знайдемо…
Висипав на стіл кілька золотих п’ятірок, дістав клаптик паперу, розгладив долонею і прочитав уголос:
“С.П. Радий повідомити Вам, що наші друзі лишилися вельми задоволені Вашими паперами. Надсилаю те, що одержав персонально для Вас. Канал зв’язку працює успішно, друзі просять подвоїти зусилля. Інформація, яка є у Вашому розпорядженні, дуже цінна, й наш друг Ш. тепер двічі на тиждень забиратиме її — по понеділках і четвергах. Дуже важливо одержати дані про дислокацію порохових погребів та складів вибухівки. Сподіваюсь, що платня відповідатиме змістові інформації. З пошаною. Ваш Я.”.
