Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— А я вчора бачила на Великій Житомирській в магазині Підгорного такі жіночі комбінації!.. — раптом не до ладу заявила Надя. — Правда, дорого, і я тільки постояла під вітриною.

Костянтин Прокопович вигукнув задоволено:

— От бачиш, тобі дорого, а я все ж одержую за нинішніми мірками не так уже й мало. Звичайна робітниця чи якась Гапка з Мотовилівки також з більшим задоволенням одягнула б таку сорочку, ніж з простої бязі. Та, на жаль, товариші червоні обіцяють рівність лише у віддаленому світлому майбутньому…

— Хай буде якомога пізніше, — заявила Надя рішуче. — Не сьогодні, то завтра ти придбаєш мені сорочку в Підгорного, й мені буде приємно, що я хоч чимось відрізняюся від Гапки з Мотовилівки.

— Ти відрізняєшся не чимось, — заявив Костянтин Прокопович, — а всім: і врода, і поводження, і розум…

Василенко-старший подумки заперечив це надто оптимістичне твердження. Врода — так, поводження трохи б, а от розумом і не пахне. Але хто сказав, що для вродливої жінки це недолік? А може, навпаки, велика перевага, адже не розмовлятимеш з такою красунею у ліжку про приватну власність та економічні проблеми соціалізму.

Костянтин Прокопович без запрошення потягнувся до пляшки, запитально зиркнув на брата, той похитав головою, й Василенко-молодший вилив у свою та Толпижину чарки залишки горілки.

— Сподіваюсь, Борисе Миколайовичу, я не наговорив тут великих дурниць? — запитав, точно знаючи, що все мовлене ним справедливе. І якщо Толпизі вдасться у доступній формі викласти його думки, вийде чудова стаття. Вона справить враження і на редколегію “Нови”, і на широкі кола російської громадськості. Шкода тільки, що стоятиме під нею не його підпис…

Борис Миколайович потримав чарку на долоні, потім чомусь подивився крізь неї на світло, випив повільно, смакуючи кожен ковток, простягнувся горілиць просто на піску, підклавши під потилицю долоні, і засміявся щасливо.

— Я бачу вже прекрасну статтю, аргументовану й написану кров’ю серця, — запевнив. — Ваші ідеї і моя обробка. Але як ви переправите її до Парижа? І як цей журнал потрапить до нас?

— Це вже наша турбота, — махнув рукою Василенко-молодший. — Наша “Катя”, так ми підписуємо депеші за кордон, скоро випурхне в Парижі й гулятиме Єлісейськими Полями. Перші сотні примірників “Нови” маємо одержати наступного місяця. Потаємним каналом зв’язку. Наше завдання — тобто Київського обласного Центру дії — розповсюдити журнал, а це дасть нам тисячі й тисячі нових однодумців.

— Ну, тисячі — ви загнули… — не повірив Толпига. — Хай хоч сотні…

— Я згоден і на сотні, — не заперечив Костянтин Прокопович, — бо після одержання кожного номера наш валив посилюватиметься в геометричній прогресії. Однак вже слід думати над другою статтею. Щось про перші підсумки нашої боротьби…

— Схаменіться! — вигукнув Толпига. — Я ще не написав першої!

— Два дні, — твердо заявив Костянтин Прокопович, — через два дні стаття має бути готова.

— Не обіцяю. Тема, самі розумієте, складна й вимагає певного осмислення.

— Через три дні кур’єр виїжджає за кордон, він це може чекати. Не поспите ніч…

— Я й так сплю вряди-годи. Доводиться крутитися, щоб заробити на життя…

— Гонорару поки що не буде, — зрозумів натяк Костянтин Прокопович. — Тільки безіменна слава. Гонорар одержите потім, коли утвердимось. З великими процентами.

— Я б згодився зараз і без процентів.

— Центр дії поки обмежений в коштах, та я побалакаю з Чебаковим… — Костянтин Прокопович затнувся, збагнувши, що виказав таємницю: прізвище Чебакова було відоме лише учасникам наради на Тарасівській, та слово вилетіло, й Василенко-молодший подумки облаяв себе: саме через таких “конспіраторів” жандарми колись пересадили половину їхньої партії, а підписував ордери на арешти саме Чебаков — минуло лише якихось нещасних п’ять років, а земля справді стала дибки… — Я проведу переговори з одним чоловіком, — поправився, — ви заслужите премію, якщо стаття вчасно потрапить до кур’єра.

— Спробую впоратися, — повеселішав Толпига.

— От і добре. — Костянтин Прокопович підвівся й потягнувся — горілка злегка туманила голову, на протилежному дніпровому березі бовваніли бані Микільської церкви, з-за Ланцюгового мосту визирала золотоглава Лавра, у верболозі посвистувала якась птаха, здається, дрозд, — і життя видалося навпрочуд дивовижним і чудовим. І треба ж, одна-однісінька хмара на блакитному бездощовому небі: більшовики…

А могло б їх і не бути. Ходили чутки, що вже після Жовтневої революції Савинков мав розмову з Плехановим і схиляв його до спільного антибільшовицького блоку з жорсткою політикою, під якою розумів звичайний терор, тобто розстріли всіх, хто йшов за більшовиками. А за більшовиками пішли пролетарі. І Плеханов, розумник, світла голова, справжній марксист, єдиний, хто міг заперечити Леніну і кого Ленін міг послухатися, не подав руки Савинкову. Мовляв, я все життя віддав звільненню пролетаріату й ніколи не погоджусь, щоб у нього стріляли.

Ще одна з помилок Плеханова: їм треба було мати твердішого лідера, у того ж Леніна слово не розходиться з ділом, а всілякі Мартови та Чернови набалакали сорок бочок арештантів, взяли навіть гору в радах робітничих та солдатських депутатів — один крок, навіть півкроку до єдиновладдя в країні — не ступили, пробалакали.

А що робимо зараз, майнула думка, знову балакаємо, пишемо статті…

Однак на цьому етапі це єдино правильний шлях: готувати громадськість до усунення більшовицької диктатури, починати, так би мовити, з азів.

20

У Парижі йшов дощ. Петро Вовк стояв на вузькому балкончику мансардного готельного номера й спостерігав буржуйське життя. Дощ, а люди все ж ходять, під парасольками чи піднявши коміри плащів, і вітрини виблискують дзеркальним шклом.

І чого тільки нема у тих вітринах!

Петро приїхав уранці і, поки його везли від вокзалу до готелю на бульварі Пуасоньєр, встиг надивитися. Перше враження було: навіщо? Навіщо все це виставлено, адже люди спокійно проходять попід вітринами, й рідко хто зазирає до буржуйських крамниць. Виходить: купують мало, отже, у трудящих нема грошей, а багаті буржуї становлять меншість населення, то навіщо ж магазини на кожному кроці? Взуттєві, галантерейні, годинникові, готового одягу, а в одній вітрині стояла безсоромна напівгола дівка з пап’є-маше в самих коротеньких панталонах і в чомусь дуже прозорому на грудях — невже дівчата тут справді носять таке? Ну, ще буржуйки й такі, що швендяють тротуарами, погойдуючи стегнами. А пролетарочки?

Петро тільки уявив таку гидоту на Соні, секретарці голови губчека Лівшиця, і йому зробилося соромно. Але по роздумі вирішив, що, можливо, він і неправий. Соня подобалася йому: чорнява, вертка, носик точений, очі — як вранішні зірки. І маленькі тугі груди визивно стирчать з-під кофтини. Прозорі мережива все ж, певне, не зіпсують їх…

Але чи згодилася б сама Соня одягнути таке? Носить запрану бавовняну кофту в білі горохи й довгу спідпицю. Їй би отаку коротку сукенку, в якій чимчикує мамзеля на протилежному боці бульвару, парасольку тримає, немов забавку, а сама вистукує високими підборами, наче чечітку вибиває.

Раптом крамольна думка прийшла Петрові в голову, спробував відкинути її й сам полаяв себе за те, що вона могла виникнути, але думка не зникала, й Петро був змушений визнати: не така вона й погана, як видалася спершу. А вся крамола полягала в тому, що Петро уявив собі Соню на місці тої мамзелі під парасолькою, і це порівняння було явно на користь парижанки. Усе ж дівчина гарнішає в красивому одязі, а бавовняна кофта й навіть пролетарська червона хустина личать не всім.

Але спробуй висловити що думку на комсомольських зборах! Той же Мальцев перший звинуватить тебе у переродженстві й поставить питання про виключення з комсомолу чи в крайньому випадку вимагатиме суворої догани.

І ще Вовк подумав: краще б йому не їхати до цього розбещеного Парижа. У Києві чи Бердичеві усе ясно: иепман є непман, тобто класово ворожий елемент, і дівчатка в капелюшках та коротких сукенках — того ж потя ягоди, а в Парижі ота мамзеля під парасолькою, може, працює десь на фабриці чи такою ж секретаркою, як Соня…

47
{"b":"202703","o":1}