— Згоден, — кивнув Лазаренко.

Вони влаштувалися в спальні, де стояло широке дерев’яне ліжко. Грунтенко причинив вікно, сів просто на перину й очікувально втупився в Лазаренка. Той аніскілечки не знітився, поклав пом’ятого й засмальцьованого кашкета на коліна, розгладив його й почав упевнено:

— Хочу повідомити, панове, що на базі колишньої банди Зубрійчука нам вдалося створити цілком боєздатний загін, який налічує близько двохсот шабель.

Длугопольський зміряв його недовірливим поглядом.

— Двісті? — перепитав. — У нас менше. Але ж коростенські та овруцькі ліси не зрівняти з нашими, там не одна дивізія загубиться.

Лазаренко одразу збагнув цей досить прозорий натяк.

— Загін з кожним тижнем зростає, — пояснив, — існують лише певні труднощі із зброєю, особливо важко з патронами та гранатами. Отаман Петрик планує захопити якийсь більшовицький арсенал, однак ця операція тільки в стадії розробки.

— З патронами і в нас важкувато, — визнав Длугопольський. — Але маємо надійного чоловіка в Бердичеві, який повідомляє про пересування червоного кавалерійського полку.

— Чудасія! Фортуна на вашому боці!

— Просто намагаємося залучити до зрушення відданих та обізнаних людей.

— Заздрю, панове, та давайте все ж повернемось до наших спільних справ.

— Спільних? — Підняв брови Длугопольський. — Уже спільних? Так швидко?

— Швидкість у наших умовах — гарант виживання. — Лазаренко знову любовно погладив долонею кашкет, наче й справді дотик до засмальцьованої матерії міг принести задоволення. — Швидкість і тверезий розрахунок. Навіть у дрібницях. Цей кашкет, наново, я одягнув спеціально, і він не раз виручав мене. Краснопільський голова, якаго ви сьогодні розстріляли, хотів затримати мене, й тільки кашкет допоміг переконати його, що я справді робітник-слюсар. Але ми відхилилися від основного. Хочу повідомити, що першого травня, саме в той день, коли червоні відзначали своє свято, Панас Григорович скликав нараду активістів губернського національного зрушення.

— Уперше чую, — спохмурнів Длугопольський. — Губернську нараду? Чому ж без нас?

Лазаренко не розгубився:

— Усі волинські повіти не зуміли охопити. Однак нарада вийшла досить представницькою. І вона ухвалила створити Повстанську Волинську армію й почати підготовку на Поліссі антибільшовицького виступу власними силами.

Длугопольський зацікавлено поворушився на стільці й запитав швидко:

— І хто ж командує Волинською армією?

— Командуючим ПВА призначено Панаса Григоровича Петрика, начальником штабу Лукаша Костюшка, брата отця Леонтія з Високої Печі. При штабі створено спеціальний курінь помсти, його очолив місцевий вчитель Іван Закусило. Курінь має завдання вистежувати й знищувати найнебезпечніших червоних активістів. Мені ж доручено керувати польовим судом, тобто трибуналом.

Грунтенко подивився на Лазаренка недовірливо й запитав:

— І ви справді сподіваєтесь підняти на Поліссі повстання? Власними силами, без закордонної підтримки?

— Керівні діячі ПВА упевнені в успіхові повстання.

— Армія на двісті щабель…

— Тільки початок, панове. Якщо додати ще ваших сто… Маємо ще надію встановити зв’язок з отаманами, що діють на Київщині.

— Отакої!.. Оженили нас, не питаючи згоди… — Обличчя в Длугопольського витягнулося.

— Ллє ж ви, сподіваюсь, розумієте, що червоним значно легше знищити наші роз’єднані загони, ніж моноліту повстанську армію?

— Монолітну?.. — Грунтенко не приховував іронії.

— Монолітною і боєздатною вона може стати лише завдяки нашим спільним зусиллям.

— Відстані, — похмуро зауважив Длугопольський, — зони дії наших загонів роз’єднує понад сто верст. У нас тут усе вже якось усталилося: свої люди на хуторах, явки, зв’язкові, маємо навіть інформацію про пересування червоних частіш. Щоправда, в районі Коростеня більші ліси, а це неабиякий фактор… І що ж конкретно пропонує головнокомандуючий Повстанською Волинською армією Панас Петрик? — запитав.

— Панас Григорович хоче зустрітися і відверто обговорити всі проблеми. Саме з цією пропозицією я і йшов до Високої Печі.

— ПВА встановила зв’язок з Центральним штабом? — раптом запитав Грунтенко.

— На жаль, зв’язки з закордонним центром обірвано… — Розвів руки Лазаренко.

— Так я і знав. Тому й прийняли рішення самотужки піднімати повстання? Розраховуєте на успіх?

— Особисто я вважаю повстання перспективним! — Опуклі очі Лазаренка засвітилися жовтуватими вогниками. — Проте, панове, я не маю повноважень обговорювати а вами це питання.

“Божевільний?.. — майнула думка в Грунтенка. — І чи не всі ми божевільні? І я в тому числі? Але ж я, здається, все ж не втратив глузду…”

Сказав:

— Ми маємо унікальну можливість поновити канал зв’язку з Центральним штабом. Наша людина зараз у Києві і, певно, скоро виїде до Варшави. Дочекаємося її повернення, а вже потім прийматимемо остаточні рішення.

— Не заперечую, — швидко сказав Длугопольський: сама думка про те, що слід іти під руку Петрикові, була нестерпною. Довелося докласти стільки зусиль, аби зайняти місце Таргана, нарешті відчув себе справжнім отаманом — і все собаці під хвіст?..

— Мабуть, ви маєте рацію, — погодився Лазаренко. — Але ж і відкладати надовго угоду небажано. Пропоную зустрітися через місяць у отця Леонтія.

Грунтенко заперечив:

— Не треба у Високій Печі. Отець Леонтій людина надійна, проте через нього підтримуємо зв’язок з Бердичевом, і хтось може звернути увагу на чужих людей, щось запідозрити, повідомити ДПУ — а вони нам засідку…

— Запрошуємо пана Петрика у Трощу, — сказав Длугопольський. — Село віддалене, й ми контролюємо всі підходи до нього.

Лазаренко хотів зауважити, що негоже самому командувачеві ПВА пхатися за тридев’ять земель, але вчасно зупинився: Длугопольський може послати його разом із самим Петриком під три чорти. Зрештою, Петрик більш зацікавлений в об’єднанні, ніж командир Трощанського загону: цьому справді треба кидати насиджені місця й передислоковуватися заради ще туманних перспектив.

— Гаразд, — погодився по роздумі, — через отця Леонтія ми тільки дізнаємось про день зустрічі.

Длугопольський полегшено зітхнув: через місяць вони матимуть звістку від Петлюри, а там буде видно…

Костянтин Прокопович закотив парусинові штани вище колін і стояв за два кроки від берега, з приємністю відчуваючи, як вода холодить йому литки. Течія зносила поплавець за лічені секунди, й доводилося весь час змахувати вудкою. Клювало добре, у рибнику вже плюскотіли з десяток підлящиків і один справжній, статечний трифунтовий лящ.

Поплавець різко, пішов углиб, Костянтин Прокопович підсік рибину, з задоволенням відчувши, як одразу затремтіла волосінь і прогнулося вудилище.

— Надю, тягни підсаку!.. — Загорлав і повів рибину до берега обережно, щоб не зірвалася, з душевним трепетом відчуваючи, яка вона велика й сильна. Лящ вигулькнув з води за два сажні від нього, ковтнув повітря й відразу ліг на бік. Костянтин Прокопович уже сміливіше потягнув його до берега й полегшено зітхнув, побачивши, що риба потрапила до спритно підставленої Надею підсаки. Лише тоді позадкував до берега й знеможено сів на пісок.

— Оце так штука, — прошепотів. — І як не обірвався!

Лящ справді був великий, значно більший за першого — про таких рибалки розповідають легенди, і Костянтин Прокопович, побачивши, як раптом стріпнулася риба в підсаці, закричав несамовито:

— Тримай його, жінко, бо втече!

Кинувся до Наді, вихопив підсаку й подався далі від берега, бо лящ і справді намагався вистрибнути з сітки. Тут Костянтин Прокопович кинув підсаку просто на пісок, і рибина застрибала, згинаючись і виблискуючи на сонці. А Костянтин Прокопович підповз до неї на животі, дотягнувся долонями, втиснув у пісок, пестячи й примовляючи:

— Годі, доплавався і дострибався, красунчику ти мій, цар-рибо!

Лише досхочу побавившись з лящем, переможно озирнувся на дружину та інших, що зібралися подивитися на здобич.