— Овва! — скривився Грунтенко. — Типова кадетсько-шовіністична точка зору. Вони декларували її в Думі, не можуть зректись і тепер.

Длугопольський сів на стілець верхи, сперся підборіддям на спинку.

— Невтішні вісті привезли, прапорщику, — сказав, не зводячи з Вовка немигаючого погляду.

— А кур’єрів, які привозили погані новини, страчували… — знизав Вовк плечима. — Принаймні це практикувалося в турецьких султанів.

— Я не султан, а Володимир Антонович не великий візир. Тому ставити вас до стінки не будемо, краще влаштуємо військову раду — як чинитимемо далі.

— Вибачте, я ще не закінчив, — сказав Вовк. — У Парижі я провів переговори на цю тему з Вакаром, про якого щойно згадував, а той, в свою чергу, прозондував це питання десь в урядових колах. У Парижі вважають: якщо сили національного зрушення зможуть захопити якесь велике місто, скажімо, Житомир, треба звернутися по допомогу до Антанти, створивши тимчасовий уряд, і вона швидко втрутиться.

Питання, чи варто доводити до відома отаманів рішення Франції і Польщі щодо збройного вторгнення на територію Радянської республіки, дебатувалося в ДПУ. Вирішили: варто. Отамани й справді можуть почати наступ — тоді їх легше буде зліквідувати одним нищівним ударом. Длугопольський багатозначно гмикнув.

— Ми сподівалися на закордонну допомогу, — визнав, — але вважали, що Центральний штаб спроможеться ще на одне збройне вторгнення на Україну. А самим нам важко захопити не тільки Житомир, а й Бердичів. Сил малувато, й бердичівський кавполк наступає нам на п’яти.

— Антанта лише обіцяє… Обіцянки-цяцянки… — З сумнівом протягнув Грунтенко: його рішення якомога швидше виходили з гри зміцніло.

“За першої ж зручної нагоди, — вирішив. — Далі тягнути небезпечно. Ще місяць — два, а там холоднеча…”

— Треба приймати рішення, — повернувся до нього Длугопольський. — Пропоную негайно провести переговори з Петриком.

— Слушно.

Длугопольський підійшов до бильців веранди.

— Отче Леонтій, ідіть-но сюди.

Священик з’явився одразу, немов чекав, що його покличуть.

— Треба негайно послати людину до Петрика, — наказав Грунтенко. — Сьогодні вночі. Нехай повідомить: зустріч у Трощі в середу.

— У середу, то й в середу, — погодився священик, — зробимо.

— Хто поїде?

— Степана пошлю.

Длугопольський подумав і розпорядився:

— Із Степаном поїде Зубченко. Треба зробити ще одну спробу зв’язатися з Центральним штабом. Зубченко добре знає волинські ліси, нехай з Коростеня через Олеськ дістанеться Сарн, а звідти поїздом до Варшави. Головний отаман повинен знати: повстанське зрушення на Поліссі поширюється, хай робить з цього висновки.

Фрося провела Сергія до хвіртки, сіла на лавку під кущем бузини і дивилася йому вслід, не знаючи, що кожен крок наближав чоловіка до смертельної небезпеки: за п’ять кварталів від Кривої вулиці, де стояв їхній будинок, вийшов з подвір’я Микита Чміль.

У Микити все було заздалегідь розраховане: рівно о восьмій комполку виходить з дому, вони зближуються і через сім хвилин зустрічаються на Сінній. Ця вулиця, як правило, безлюдна, до того ж від неї ведуть два завулки, де легко загубитися.

Чміль завчасно склав собі детальний план втечі. Він підгадає так, аби перестріти Вариводу на розі Сінної і Качиного завулка, звідти сто сажнів попід дерев’яними парканами, в крайньому разі можна перескочити один з ник і вишневим садом дістатися сусідньої вулиці. Потім швидше назад до базару, там сісти на воза й потихеньку до Високої Печі — отець Леонтій завжди переховає.

І двадцять червінців у кишені… Десять з них — завдаток, загорнуті в чисту ганчірку, вже обтяжували полу його суконної свитки, у другій кишені лежав наган, і Чміль час від часу погладжував його шерехате руків’я.

Микита крокував пружно, чіпко розглядаючись довкола: з задоволенням відзначив, що на вулицях не так уже й багато народу — робочий люд почав працювати, дітлахи ще в ліжках, і тільки поодинокі жінки повертаються з базару. Жінки — не страшно, жінки злякаються пострілу й відразу тікатимуть, зрештою, якщо трапиться і якийсь чоловік, котрий спробує втрутитися, у нагані вистачить куль, а руку має тверду й не пожаліє нікого. Та й для чого жаліти? Не лізь не в свою справу, бачиш, чоловіки гомонять між собою, збройно гомонять, але ж на те й існує зброя, щоб з неї стріляти…

Докори сумління не обтяжували Микиту, єдине, що хвилювало, — одержати ще десять червінців, справедливу платню за роботу. А те, що він збирався вчинити, Чміль вважав саме роботою, не дуже важкою, проте небезпечною, а кожна робота оплачується відповідно.

Відповідно, — подумав і міцніше стиснув руків’я нагана. Але, здається, він трохи поспішає, це свідчить про нервове збудження, треба ж бути зовсім спокійним, наче йдеш на зустріч із знайомим — Микита посміхнувся й притишив крок…

…Сергій озирнувся до Фросі й помахав рукою. Фрося завжди проводжала його. Навіть у негоду, тоді тільки запиналася хусткою, а тепер сидить на лавці простоволоса, й ранковий вітер грається з її чорною косою. Сергій завмер на мить перед тим, як ступити за поворот, посміхнувся дружині й попрошкував далі. Поправив кашкета й обсмикнув гімнастерку, немов залишив домашні справи за поворотом, посмішка сповзла з обличчя й риси його потвердішали — командира полку чекав напружений і, можливо, небезпечний день. За даними розвідки, вчора ввечері групу невідомих військових, мабуть, банду Длугопольського, помітили в районі села Висока Піч. Одразу туди по тривозі поскакав ескадрон, і зараз Варивода чекав донесень комеска.

Сергій ішов, насолоджуючись ранковою прохолодою. До казарми рівно дев’ятнадцять хвилин пішки, й Варивода вважав ці хвилини чи не найкращими. Фрося нагодувала його смачною яєчнею і обдарувала на прощання світлою посмішкою — отже, день уже почався вдало, й почуття легкості, розкутості не полишало його, хоч і думав про ескадрон та бандитів Длугопольського.

Комеск Іван Сірко знає свою справу: якщо він учепиться у хвіст отаманові, то не відпустить, може, остаточно й не розтрощить банду, але точно пошарпає її.

Треба кінчати з Длугопольським. Отаман, правду, хитрий і весь час вислизає. Уже кілька разів здавалося — кінець банді, а тікала, наче розчинялася в передранковому тумані, то в лісі, то десь за хуторами, чекаєш її біля Любара, а вона під Улановим, — складається враження, що отаман добре інформований, знає про маршрути полку мало не все, а вони — мов з зав’язаними очима…

Згадка про невловимого Длугопольського подратувала Вариводу й трохи зіпсувала йому настрій, проте не надовго: все одно вони скоро прижучать отамана — останню велику банду в навколишніх повітах, і тоді командування відкличе його на навчання.

Думка про курси все частіше опановувала Вариводою. Школа червоних командирів, нехай якісь курси — все одно, аби наслухатися розумних людей, зрештою, осмислити й зрозуміти навіть власні вчинки. Тепер він лише інтуїтивно знав, де поставити кулемети й коли вчасно послати ескадрон в атаку, але ж існує якийсь порядок, правила, закони тактики й навіть стратегії — і все поки що для нього за сімома замками. Однак він відчинить ці замки, тепер його влада, і він захищатиме цю владу — і збройно, і всюди, де тільки можна, головне — збройно, аби ця влада утвердилася й зміцніла. Це зараз його професія, Сергій подумав про це прямо, так, професія: опановувати зброю і застосовувати там, де накаже народ.

Сергій подумав про народ, а згадав чомусь Фросю. Усе ж йому пощастило, що Фросин батько придбав будинок поруч його квартири. І що б він робив зараз без Фросі? Багато дівчат у Бердичеві, українок і єврейок, і всі переважно милі й вродливі, кожна по-своєму, але такої, як Фрося, нема. І не тому, що він закоханий в неї. Нема, й усе. Це Сергій знав абсолютно точно — вродливішої бути не може. Тому й закохався і, виявилось, недаремно, бо нема, до того ж, такої роботящої і розумної. Всі командири в полку заздрять Вариводі, це він бачить по їхніх очах, і нехай заздрять…