Але Вовк удав, що не вловив натяку:

— На Поліссі тепер ситуація на нашу користь: у тамтешніх лісах цілу армію сховати можна і, я чув, наші хлопці там значно активізувалися… — Вовк підняв очі на Зіну й запитав прямо: — Адресу Тимченків знаєте?

— У Бердичеві вони, — відповіла Зіна, поморщившись. Видно, збагнула, що прапорщика не втримати в Насташці. — Там у Фросі тітка, батькова сестра тобто. Через неї і розшукаєте. Лобза Горпина Іванівна, але де саме мешкав, не відаю. Однак Бердичів — не Київ, знайдете.

— Не знаю, чи шукатиму, — мовив Вовк, та й справді не знав. Завтра слід повернутися у Білу Церкву й викликати до телефону Колесникова. Якщо той погодиться з ним і санкціонує поїздку на Волинь, буде добре.

— А що робить Тимченко в Бердичеві? — поцікавився.

— Іван Іванович ніде не пропаде, — запевнила Зіна. — Гендляр він, Тимченко, чула я, худобу скуповує й ресторанові постачає, непманом став, у люди тобто вибився. І Фроська біля нього…

Вовк збагнув: Зіну, хоч і сприяла врятуванню Тимченка, дратує, що той уникнув арешту, а Фросьці вона заздрить, що та полишила нікому невідомий хутір і розкошує хай у невеликому, та все ж місті.

Зіна й справді думала: усе тій Фросьці — і Якубович у неї був, і тепер, певно, хлопці навколо крутяться, а що лишається їй? От відпустять батька, умовить його переїхати до Таращі, й там вона себе покаже. А цей Вовк хай собі подається до Бердичева, біс з ним, це колись був прапорщиком і носив золоті погони, а тепер тьху, тепер будь-коли його можуть до стінки поставити, а їй потрібен чоловік статечний, а не шмендрик якийсь.

Ця думка остаточно заспокоїла Зіну, й вона, переконавши себе, що прапорщик їй ні до чого, сказала:

— Чого борщ не їсте, прапорщику? Ще теплий і смачний, а ви, бачу, справді з дороги зголодніли. Давайте ще насиплю…

Сюрчали коники й десь зовсім близько кувала зозуля. Тарган лежав у траві горілиць і рахував, скільки йому лишилося жити. Вийшло начебто непогано — сорок три чи сорок чотири роки, ціла вічність. Стане він старим й поважним, матиме дітей і онуків, збудує у Коростені цегляний будинок, і всі в місті знатимуть його й низько кланятимуться, бо вже й сліду не залишиться від більшовиків і люди знову поважатимуть багатих. Не кажучи вже про визволителів від червоної неволі. От і зараз, учинивши наліт на поштовий поїзд, він, власне, наближає визволення, ну й, ніде правди діти, улаштовує своє особисте майбутнє, зрештою, нині все так переплуталося, що важко відділити особисте від громадського. Й не треба відділяти. Скоро прийде поїзд — цікаво, везуть тільки паперові гроші чи й срібні?

Тарган повернувся на бік, зірвав стеблинку й, пожувавши, відчув у роті гіркоту. Отак завше і усюди — гірке й солодке, приємне й ненависне — все переплелося, і не знаєш, коли закінчаться біди й випадуть удачі.

Якщо з поїздом сьогодні все влаштується, подумав, колесо фортуни, вважай, почало крутитися в його бік. Минула виснажлива зима, коли доводилося переховуватися у вірних людей на диких хуторах, час від часу міняючи дислокацію загону, так, загону, а не банди, як називають їх у червоних газетах. Тепер він має три бази в навколишніх лісах, одну зовсім таємну поміж боліт, де й тримає гроші та цінності, не награбовані, як знов-таки горлають газети, а експропрійовані. Зрештою, аби були гроші, з грішми можна заткнути пельку будь-кому — мовчи і кланяйся. Правильно сказав хтось: гроші не пахнуть, мудра була людина й передбачлива. От і сьогодні їм доведеться встрелити не одного, щоб заволодіти поштовим вагоном, а хто скаже, Що ці гроші пахнутимуть кров’ю?

Тарган знову влігся горілиць і розкинув руки. Завжди перед серйозною роботою треба відпочити й зібратися з силами, а напад на поїзд — безумовно, робота важка й небезпечна. Та що вдієш: одним нападати, другим — боронитися, так би мовити, розподіл праці, а розподіл праці не заперечують навіть більшовики, галасують про це на всіх перехрестях.

Тарган мстиво посміхнувся: будуть вам сьогодні непереливки, рідні червоні достойники, їдете назустріч смерті й не знаєте, що ніколи вже не побачите світової революції.

Отаман підвівся на ліктях і огледівся. За кілька кроків причаїлися в канаві Грунтенко з Длугопольським — і тут не розлучаються, наче зв’язані одним мотузком. Це трохи дратувало Таргана. Петлюрівці, влившись у загін, зобов’язалися виконувати всі отаманові накази, але відчував чи то їхній прихований спротив, чи якусь зверхність — принаймні був не від того, аби спекатися їх. Раніше все складалося просто: наскочили на село чи містечко, постріляли червоних, забрали гроші й цінності, ну й сиди тихо — пий горілку, бався з сільськими дівчатами, гуляй у карти — все ясно. А тепер пішли балачки про збройну боротьбу з більшовиками, про створення самостійної держави — тьху на це, не все одно, де сидітиме антибільшовицький уряд, у Москві чи Києві, йому аби в Коростені цегляний будинок і магазин на центральній площі.

Й на вивісці щоб було написано: “Тимофій Мельник і К°”.

Що таке “К°”, Тарган уявляв досить туманно, казали, компаньйони, тобто спільники, а йому хотілося особистої влади, щоб у всьому повіті знали: магазин належить тільки Тимофію Мельнику, а “К°” просто так, для поважності, бо яка ж це справді фірма без багатообіцяючого і якогось таємничого додатку — “К°”?

От і зараз у нього “К°”, не без роздратування подумав Тарган: аж надто багато компаньйонів, починаючи з цих петлюрівців і кінчаючи Петьком-їздовим, і кожному треба щось дати, кожен розраховує на свою частку.

А може, це й правильно: живи сам і давай жити іншим, такий закон життя. Однак давай якомога менше, більше лишай собі, їж найсмачніший шмат, а інші нехай облизуються.

А нерозлучних петлюрівців слід трохи притиснути.

Вирішивши так, Тарган уже без злостивості скосив око — на Грунтенка. Що й казати, цей петлюрівець для нього знахідка — військовий лікар, подейкують, може зробити найскладнішу операцію, а це в їхньому бурхливому й небезпечному житті важить дуже багато. Он Федорові якийсь міліціонер, відстрілюючись, влучив у плече, раніше — шукай хірурга, таємно привозь на хутір, зав’язуй йому очі, аби не знав, куди везуть, а тепер усе просто: Володимир Антонович сам витягнув кулю, зробив кілька перев’язок — і Федір уже в строю, он лежить десь там, ліворуч, у кущах на горбі понад залізничним насипом біля “максима”. У нього сьогодні чи не найголовніша роль — дати кілька черг по поштовому вагону, приголомшити, подавити можливий супротив, а потім стежити, щоб ніхто з охоронців не чинив опору, і розстрілювати всіх, хто намагатиметься вийти з поїзда.

Зозуля знову почала кувати, але Тарган уже не слухав її — почув далекий гудок паровоза, підвівся і вистрілив з нагана в повітря: тепер усі насторожі, й кожен знає, що саме має робити, два дні обговорювали різні варіанти, передбачивши, здається, все можливе й навіть неможливе.

Паровоз, пахкаючи чорним димом, з’явився з-за повороту. Тарган трохи висунувся з укриття, про всяк випадок виставивши вперед правицю з наганом. Старий паровоз, слабосильний “Ов”, “овечка”, як його називають, а за ним поштовий, сім пасажирських і два товарних вагони.

Машиніст уже помітив довгий сосновий стовбур впоперек колії, почав гальмувати, — сучий син, добре знає свою справу, зупинив паровоз за кілька метрів від перешкоди, а міг би й врізатися, пошкодити свою “овечку”. Найкраще, якби паровоз взагалі зійшов з рейок, проте, не судилося, зрештою, не страшно, он хлопці вже валять на колію за останнім вагоном ще одну сосну, аби машиніст не міг дати задній хід і втекти.

Тарган знову підвівся на ліктях і ще раз стрелив з нагана. Одразу ж ударив “максим”.

Тарган кинувся до поштового вагона, куточками очей спостерігаючи, як з укриття підвелися Грунтенко з Длугопольським і як рвонули до залізничного насипу інші хлопці. А кулемет усе строчив, і отаманові здавалося, що чує, як кулі б’ють по дерев’яних стінах вагонів.

Нарешті “максим” замовк, двоє хлопців уже підскочили до паровоза, наставили гвинтівки, примушуючи машиніста з кочегаром зійти на насип, інші розсипалися вздовж поїзда, але більшість скупчилася біля поштового вагона.