Почекавши, поки Вакар вип’є чарку коньяку, Вовк обережно поцікавився: як, мовляв, у Франції внутрішнє становище і чи не піднімають тут голову червоні? Здається, все спокійно…

— Оманлива тиша, — невдоволено поплямкав губами Микола Платонович, — намагаються бунтувати, і уряд пішов навіть на деякі поступки. От поки що й принишкли.

Вовк зрадів такому повідомленню, відзначивши про себе, що, певно, у французьких товаришів не знайшлося такого розумного й послідовного вождя, як товариш Ленін, але подумав також: Володимир Ілліч вчить /їм це колись роз’яснювали на політгуртку/, що у революційній боротьбі трапляються припливи і відпливи, ось тут, мабуть, зараз відплив. Проте за ним обов’язково почнеться зростання класової боротьби — ото покрутяться тоді буржуї, що сидять зараз за сусідніми столиками.

Поруч і справді сперся на столик буржуї! — точно таким Петро і уявляв капіталіста. Масний, вгодований, з подвійним підборіддям та закрученими догори вусиками. Поруч: нього сиділа така ж огрядна дама — безсоромно виставила напівоголені груди, жувала й голосно реготала. Далі влаштувалася компанія молодиків: розкоркували шампанське, й пінна цівка лилася в келихи.

Вовк зусиллям волі притамував роздратування: все навколо було глибоко чуже й противне, суперечило всім його звичаям, способові життя, й добре, що вже через два дні повертатися додому. Нехай Хрещатик менший за Єлісейські Поля, скоро й на ньому заблищать електрикою вітрини магазинів, і в них продаватиметься все необхідне, проте без буржуйських надмірностей. Для чого Соні шубка, яку щойно побачив у освітленій вітрині — коштує, мабуть, не менше, ніж токарний верстат, то ж на верстаті можна десь на “Ленінській кузні” чи “Арсеналі” робити конче необхідні народу речі, а шуба тільки тішитиме себелюбство якоїсь вельбучної капіталістки.

Ця думка додала Петрові душевної рівноваги: так, вони орієнтуватимуться на верстати й машини, а не на буржуйські витребеньки, — і він підлив коньяку у келих Бакара. Сьогодні найголовніше — витягнути хоч щось з цього контрика, адже послали його до Парижа не для того, щоб заглядався на французьких дівчат і швендяв Єлісейськими Полями, а дізнався про важливу державну таємницю. Вишів і сам, відчувши, що поступово п’яніє, але це тільки надало йому хоробрості: і Вакар почав втрачати контроль над собою — он як блищать вирласті очі і як загострився й без того гострий ніс.

— Вип’ємо, — запропонував Петро, — сьогодні маю щасливий день, подвійно щасливий, бо нарешті вперше в житті відчув себе справді вільною і розкутою людиною. По-друге, збагнув, що маю життєву перспективу. І все завдяки вам, Миколо Платоновичу, ви просвітили мене. А це ніколи не забувається!

Вакар вицідив коньяк з задоволенням, закусив салатом і сонячно посміхнувся Вовкові.

— Справжня робота, Петре, почнеться у вас після повернення до Києва, — сказав розважливо й постукав виделкою по краю тарілки, наче закликаючи до уваги.

Петро відзначив: раніше Микола Платонович називав його прапорщиком, оце вперше дозволив собі інтимніше звертання, отже, лід поступово тане й слід зміцнити дружні взаємини. Потягнувся до пляшки у відерці, проте вчасно згадав, що для цього існують офіціанти, зробив знак кельнерові, й той розкоркував шампанське. Петро пив шампанське вдруге у житті. Вперше попробував, коли одержав чин прапорщика, і полкові офіцери розкололи на банкет. Усі свої гроші викинув тоді на півдюжини шампанського, його вижлуктили після вульгарної горілки, так і не помітивши смаку. Але тепер Вовк відчув його обпалюючу свіжість, з насолодою ковтнув ще і збагнув: оце найкраще з вин, які доводилося пити. Зустрівся очима з Вакаром, той зрозумів його, підморгнув і зауважив:

— Райське життя, Петре! П’ю за ваше майбутнє, точніше, за наше майбутнє, бо відтепер наші мотузочки зав’язані одним вузликом.

— Проте я й досі чітко не уявляю мету й завдання київської організації. Хоча б її структуру.

— Нема нічого простішого. Центр дії — міжпартійна організація, мета якої злютувати демократично настроєну інтелігенцію, сприяти створенню умов для повалення Радянської влади й перебрати владу до своїх рук. Для цього й створена КОЦД.

— Незручна абревіатура для вимови.

— Зручна для діла, — заперечив Вакар. — А це найголовніше. Ми почали у Києві з утворення двох основних груп. Одна — з так званих солідних людей, професури та іже з ними, може, чули прізвище професора Василенка?

Петро не чув, але знав, що відтепер ніколи не забуде жодне з названих тут прізвищ. Отже, професор Василенко, либонь, з “відомих осіб з Тарасівської”, про яких писав до Парижа Мухін.

— Про Василенка не чув, — відповів Вакарові.

— Не дуже сумуйте, хоч цей Василенко й був товаришем міністра освіти в кабінеті Керенського, але, — покривився, — кого там тільки не було… Отже, Василенко, його брат, ще професор Смирнов та інші. Очолює групу колишній прокурор Чебаков. Але вона вам, власне, ні до чого. Шановні професори знадобляться пізніше, коли формуватимемо кабінети та уряди. Тоді й доведеться залучати до них так званих авторитетних діячів, хоча я особисто невисокої думки про всіх цих надутих негідників.

“Але дуже високої про самого себе, — відзначив подумки Вовк, — і свого не випустиш, зубами вигризеш”.

— Центр дії, — сказав голосно і оптимістично. — Недарма ж назвали організацію так: треба діяти!

— Ми створили в Києві також молодіжне відділення організації, — пояснив Вакар, — на яке й покладаємо великі надії. Група розумної, перспективної і діючої молоді. Академічна група Центру дії, очолює її мій колишній гімназичний однокашник Олексій Яковлєв. Тепер він викладач військової школи.

“Невже, — подумав Вовк, — невже все так просто, й ми вже знаємо прізвище клятого шпигуна? Але навряд чи звичайний викладач школи може мати доступ до найсекретнішої військової інформації. І все ж якась нитка від Яковлєва може протягнутися…”

— Яковлєв — прізвище розповсюджене… — сказав. — Був у нас в полку капітан Яковлєв, то, скажу вам, піднімав два пуди однією рукою…

— Мій друг Олекса Яковлєв не має таких достоїнств, — зблиснув очима Вакар. — Проте має інші. Так от, слухайте мене уважно…

“Давай, давай, — подумки підохотив його Вовк, — не було в тебе уважнішого слухача за все життя”.

— Прошу запам’ятати все, що я скажу, — начальницькі нотки з’явилися в голосі Миколи Платоновича. — Я довго розмовляв з Яковлєвим, і він пообіцяв створити в Києві групу академічної молоді для пожвавлення і організації громадських сил, а також дав згоду на висунення з цієї групи представника до майбутньої Київської міської управи. Очевидно, це буде він сам, бо плідно керує групою. За останніми відомостями, група Яковлєва значно зросла, шкода тільки, що Олекса пішов з військової школи, бо міг би створити мобільний і озброєний загін з курсантів.

“Ну-ну, — мало не вирвалося в Петра, — поганої ж ви думки про наших червоних курсантів”.

Але те, що почув далі, примусило його серйозно замислитися:

— У принципі Яковлєв дав згоду на створення військових загонів, — сказав Вакар, — які мають охороняти в Києві порядок після перевороту. Щоправда, Олекса пояснив, що не вважає себе досить компетентним для цієї діяльності, та обіцяв підшукати людину, котра сформує такі загони. Скажу тільки: таку людину вже знайдено й вона активно включилася в роботу.

“Це нам відомо не гірше за вас, — відзначив Вовк. — Звичайно, ти не назвеш прізвище цього шпигуна й зрадника, але ж ще хоч трохи, ну, бодай два слова, хоча б одне…”

— Буду щасливий працювати поруч з такою людиною, — заявив з ентузіазмом.

— Яковлєв вирішить на місці, яку саме ділянку роботи доручити вам, — трохи охолодив його запал Микола Платонович.

Вовк удячно зазирнув Вакарові у вічі й знову наповнив його келих золотистим шампанським, тепер уже твердо знаючи, що розгулявся недаремно.

Іван Іванович прив’язав коня, витягнув з бідарки мішок, закинув на плечі й попрямував на Фросину половину. Дочка прала білизну на ганку, а зять сидів на сходах, тримаючи в руках газету: не читав її, а дивився на Фросю. Чомусь Тимченкові зробилося сумно, та подолав роздратування, примусив себе приязно посміхнутися і скинув перед ганком мішок з плечей — підсунув носком чобота зятеві.