— Віднині я член організації і вважатиму це за честь… Прислужуся, чим можу.
— Однак тільки щойно сказали, що збираєтесь назад до поліської глухомані.
— За недосвідченістю, — відрізав Вовк. Він зрозумів, що Микола Платонович перебуває на тій приємній стадії сп’яніння, коли мозок працює більш-менш чітко, проте сам видаєшся собі особою значнішою, ніж є насправді, і все навколо уявляєш в рожевих тонах. — Ви переконали мене в перспективності Центру дії у Києві, і я докладу всіх зусиль до зміцнення організації.
— Діяльність її суворо засекречена й небезпечна.
— Хіба не розумію? Тут, тільки тут, у Парижі, відчув полегкість. Це ж треба: по рідній землі ходимо озираючись. Чекісти, ДПУ по-нинішньому, червоні комісари, просто активісти з заводів та фабрик… Нема життя, пане Вакаре, слово честі, вперше за баї ато місяців відчуваю себе розкутим… — Вовк допив вино, розмірковуючи. Здається, у нього встановлюються непогані взаємини з цим жевжиком. Треба зміцнити їх. Гроші в нього є, й нічого не шкода, якщо вдасться хоч трохи розкрутити цей Центр дії. Напевне, саме через якось члена Центру дії ідо з Києва військова інформація… Рішення визріло, й Вовк запропонував, удаючи, що вагається: — Не знаю, як і сказати, шановний Миколо Платоновичу, дуже хотілося б мені, та не наважусь…
— А ви наважтесь.
— Якось незручно, та, зрештою… Тільки вибачте, якщо моя пропозиція несприйнятна, прошу не гніватись.
Вовк побачив, як насторожився Вакар. Виявляється, не такий уже й п’яний. І все ж посміхнувся Петрові її підохотив:
— Не соромтеся, друже, я з задоволенням вислухаю вас.
— Справа в тому… — Петро поплескав себе по кишені. — Але вибачте, прошу не гніватись… Раніше я вам не сказав, посоромився, проте отаман Грунтенко, відправляючи мене за кордон, видав деяку суму на особисті витрати. Вибачаюсь, у золоті… Отаман Грунтенко, знаєте, людина дуже досвідчена, жив у Польщі, тобто йому відомо, що з грошима тут не пропадеш. Спочатку я хотів дещо придбати в Парижі, скажімо, такий піджак, як у вас, дуже й дуже симпатичний, та для чого він мені в Києві? У такому піджаку мене за версту пізнаватимуть, а ви самі кажете — сувора конспірація. От я й подумав… Буду щасливий, коли не відмовитесь повечеряти зі мною в ресторані. Із шампанським…
Вакар подивився на Вовка пильно, й Петро вирішив, що Микола Платонович розгадав його. Проте риси обличчя Бакара пом’якшали, раптом зачудовано покрутив головою і визнав:
— От не уявляв… Що ж, пропозиція прийнятна, навіть спокуслива. Але скільки маєте грошей?
— Три золотих десятки! — Петро вважав, що ошелешить Бакара, проте той лише задоволено клацнув пальцями.
— На “Максима” не розраховуйте, — сказав. — Та на вустриці й шампанське стачить. Тут неподалік є досить пристойний ресторан, поїдемо на Єлісейські Поля. — Він критично обдивився Петра й зауважив: — Костюм пристойний, а сорочку свіжу маєте?
— Звичайно.
— Краватку?
Вовк похитав головою.
— Відвик.
— Розумію вас, навіть дуже розумію. Доведеться придбати, тут поруч є магазин. Зрештою, в Парижі все можна купити — це вам, шановний, не Київ.
За два кроки в невеличкій крамничці вони справді придбали недорогу смугасту краватку й піднялися на Петрову мансарду. Піднімались не пішки, а ліфтом: Вовк і не пам’ятав, коли користувався ліфтом, у Києві — переважно у центрі та Липках — в деяких будинках також були ліфти, але всі як один не працювали. Спочатку не вистачало електрики, за цей час попсувалися мотори, якісь частини порозкрадали — ось ліфти й застигли, здається, навічно, дивуючи непризвичаєних людей обтягнутими сіткою шахтами. А тут сам портьє викликав їм кабіну й шанобливо розчинив двері.
Вакар порекомендував Петрові одягнути сорочку з білим заокругленим коміром, сам зав’язав йому краватку, відступив на крок, зміряв очима з ніг до голови й задоволено посміхнувся.
Якби знав, майнула у Вовка думка, що цей костюм і сорочки вибирав йому на складі Київського ВДПУ сам Колесников! Точніше, Колесников вибрав інший, чимось схожий на нинішній Вакаровий, та старий досвідчений комірник розрадив і запропонував саме цей, темно-синій, майже новий. Лише на спині, під лівою лопаткою, ледь проглядалася маленька акуратно поцерована дірочка, й комірник пояснив: у цьому костюмі піжонив штабс-капітан Чугайов, відомий контрик і сучий син, не хотів здаватися, тікав, і чекістська куля пробила йому серце, зіпсувавши такий пристойний одяг. Вовк відзначив, що цей штабс-капітан тікав від чекістів, куля влучила під лопатку ззаду, й це хоч трохи потішило його.
Вони з Вакаром узяли візника й поїхали бульваром Капуцинів до площі де ля Конкорд. Тут Вакар запропонував відпустити візника.
Сутеніло, й вітрини запалали електрикою. Петро десь краєм вуха чув про Єлісейські Поля, й чомусь вони уявлялися йому не те що полями, засіяними житом чи гречкою, розумів, що в Парижі це неможливо, а принаймні якимись площами, з’єднаними поміж собою вулицями чи бульварами, а виявилося — величезний широкий проспект, більший і ширший за самий Хрещатик, а кращої вулиці — Вовк був переконаний в цьому — не могло існувати в світі. Однак Париж є Париж, і Петро змирився з тим, що Єлісейські Поля все ж переважають Хрещатик.
Вакар повільно чимчикував серединою тротуару, розглядав гарно вбраних і вродливих жінок, здавалося, він забув про Вовка, але варто було Петрові затриматися біля якоїсь вітрини, як стривожено роззирнувся й зауважив:
— У Парижі легко загубитися, прапорщику. Проте з грішми не пропадеш. — Вказав на автомобіль, що зупинився біля тротуару. — Більшість таксистів — колишні наші колега, й не дивуйся, якщо назад до готелю нас везтиме навіть полковник.
— О-ля-ля! — радісно вигукнув Вовк. — Нехай полковник, нехай штабс-капітан, я згоден на все, але ж, Миколо Платоновичу, коли ми відберемо в більшовиків владу, чи не здається вам, що ця маса полковників та поручників посуне назад до Росії та рватиме мені й вам горлянки, вимагаючи назад маєтки, привілеї, чини й посади?
— Звичайно, така проблема виникне, — серйозно погодився Вакар, однак подумайте: Росія велика, Україна також нівроку, всім знайдеться місце, ну… — зненацька поморщився, — враховуватимемо заслуги кожного, і ви, прапорщику, не здивуєтесь, коли одразу одержите чин…
Вовк зробив заперечливий жест, удаючи, що ця розмова неприємна йому:
— Не на чини полюю, справедливість дорога!
— От справедливість і восторжествує, — підхопив Вакар, — і я певен, що побачу на вас найближчим часом принаймні полковницькі погони.
Вовк відповів йому вдячною усмішкою, твердо знаючи, що не тільки найближчим часом, а й у віддаленому майбутньому не гуляти Вакарові київськими чи московськими вулицями — про це вже потурбується персонально він, чекіст Петро Вовк.
Біля дверей ресторану стовбичив швейцар у червоному кашкеті, він поцікавився, чи замовили пани столик і, дізнавшись, що ні, покликав метрдотеля. З’явився високий, у смокінгу з краваткою-метеликом чоловік, він зігнувся саме перед Вовком чисто як непман у київському “Паласі”, й Петро подумав, що за всіх умов гроші псують людину й роблять з чесного трудівника лакизу на кшталт цього типа у смокінгу.
Вакар перекинувся з метром кількома словами, й той провів їх до вільного столика, де стояли два прибори й височів кошик з фруктами. Й буквально за помахом чарівної палички з’явилася пляшка коньяку й шампанське у срібному відерці з льодом, якісь наїдки й мушлі на підносі. Вовк збагнув — вустриці й подумав, що хлопці на Єлизаветинській, певно, не повірять йому, а Мальцев павіть обрегоче: мовляв, кожен може вигадати, що шамав на Єлісейських Полях якусь гидоту, а де докази?
Вакар поблажливо зиркнув на Петра й показав, як впоратися з мушлею. Виявилось, не так уже й складно, — наслідуючи Бакара, Вовк вичавив на слизняка цитрину й проковтнув вустрицю відчайдушно. Гадав, гидота, але вустриця чомусь посмакувала йому, і в Петра навіть виникла крамольна думка: буржуї не такі вже й дурні, деякі їхні звички й смаки може наслідувати пролетаріат. Проте, схаменувся, наслідувати не тепер, а колись, у майбутньому, принаймні після світової революції, у швидку перемогу якої тепер, після відвідання Парижа, не дуже-то й вірив. Думав, тут на кожному кроці страйки й мітинги трудящих, на проспектах демонстрації з червоними прапорами, як-не-як, місто комуни, побачив же тишу й спокій, невже пролетаріат забув свої традиції?
