— Банда… — автоматично поправив його Сергій. — Цікаве повідомлення, і велике вам спасибі. — Стрімко підвівся. — Не можна гаяти ані хвилини, ми сподівалися перехопити їх біля Краснопілля, а бач, куди повернула…
Фрося подивилася на батька з жахом, хотіла щось сказати, але той поклав їй руку на плече, відгородив від чоловіка.
— Може, й перехопите, — сказав, — якщо квапитиметесь.
Сергій уже натягав кашкета. На мить затримався на порозі, всміхнувся Фросі й зник.
— Що ви вчинили, тату? — повернулася до батька Фрося.
— Навів червоних кіннотників на слід бандитів, — відповів незворушно, й тільки іронічні вогники зблиснули в його очах.
— Неправда! Ви кажете неправду!
— Ось уже й ти, дочко, звинувачуєш мене в брехні. А може, мені той селянин з Понинки збрехав?
Фрося подивилася на батька уважно.
— Ви ж розумні, тату, — сказала. — І я не дурна. То давайте домовимось: ви у Сергієві справи не лізьте, бо погано скінчиться…
— Викажеш рідного батька?
— Не доводьте до того.
— І це дочка! — з пафосом вигукнув Іван Іванович. — Для якої поклав усе життя!
— Я люблю вас, тату, — ствердила Фрося, — але Сергія вам не віддам!
“Віддаси… — злостиво подумав Іван Іванович, — ще й як віддаси… Усі ви спочатку приндитесь, але ж кохання минає, а життя жорстоке, й рідко хто може виборсатися з болота…”
Він нічого не відповів, лише скрушно похитав головою і пішов на свою половину. Постояв перед дзеркалом, приміряючи нового кашкета, зітхнув і одягнув старого, з плямами й пропітнілою підкладкою, — полюбляв старі речі, звикав до них і міняв лише в крайньому разі. Старі речі — як і старе життя, подумав, а в тому старому житті почувався справжнім чоловіком. Усе було як на долоні: б гроші — людина, нема — комаха, й кожен може розчавити тебе безжалісно. А тепер крутись, як вуж, між червоними й своїми, бач, рідна дочка вже проти йде — край світу…
Невже справді край світу?
І це Фрося, якій він ніколи ні в чому не відмовляв, якій купив золоту згарду! Та згарда лежить у нього в скрині: дочка побоялася взяти її — раптом потрапить на очі чоловікові, почнуться розпитування, підозри…
Ось так, міркував Іван Іванович, до чого докотилися! Раніше жінка могла вийти на люди в золотому намисті, усі б дивилися на неї і роззявляли роти, а тепер зась, тримай прикраси в скрині, якщо не хочеш сварки з червоним командиром. Але, подумав також, золото є золото, золотом і лишиться. Настануть часи, коли все повернеться на круги своя. Он в їхньому ресторані вже з’являються непманші з золотими обручками і діамантовими сережками, а жінка завжди лишається жінкою, не все одно, чия ти дружина — непмана чи командира полку, жінці хочеться показати себе…
Подумавши так, Іван Іванович натягнув усе ж нового кашкета й подався до Гольдройза.
— Ви сьогодні як молодий півник, — зустрів його Йона Янкелевич.
— Облиште, — зупинив його Іван Іванович. — Сава тут?
— Тут.
— Слава богу. Скажіть йому, щоб сідлав коня.
— Щось важливе?
— Покличте його.
Гольдройз визирнув у вікно, гукнув:
— Саво, ходь сюди!
Сава з’явився одразу. Працював у Гольдройза прикажчиком ще до революції, й на нього можна було покластися. Став у дверях, дивився очікувально, та без запобігливості. Іван Іванович підійшов до нього впритул, мовив притишено, наче хтось міг підслухати його:
— Скачи, Саво, до Високої Печі. Знайдеш священика отця Леонтія. Хай передасть кому треба: червона кіннота принаймні два — три дні крутитиметься близько Рогачева та Барапівки.
— Угу… — збагнув Сава. — Усе?
— Скажеш, повідомлення надійне, можуть не сумніватися.
— У вас усе надійне, — згодився Сава.
— То не барися. І коня візьми доброго.
16
— Товариші, — сказав голова профспілки, — я зібрав вас для того, щоб прочитати листа, який надійшов сьогодні вранці.
— Давай, товаришу Синиця, — добродушно погодьтеся Грицько. — Шуруй… Ще якийсь циркуляр послухаємо…
— Не циркуляр, товаришу Сенчику, а лист без підпису, — пояснив голова.
— Для чого ж читати? — здивувався Грицько.
— Бо пишуть про нашого завгара.
— Виходить, Даниловича?
— Виходить, так…
Вони сиділи в червоному кутку — троє членів комітету профспілки. Голова — кремезний чоловік за сорок років, першокласний шофер, який пройшов нелегкий шлях фронтового водія ще з чотирнадцятого року. Потім возив самого командарма Тухачевського, рік тому демобілізувався і тепер працював шофером голови губвиконкому Яна. Водій вантажівки Григорій Сенчик і комірниця Віра Кирилівна Дороговказ. Усі в гаражі чомусь називали її Орієнтирною — певне, тому, що Віра Кирилівна полюбляла виступати на всіх без винятку зборах і напучувала товаришів по роботі, мало не кожному ставила завдання, тобто орієнтири.
— І що ж пишуть про Даниловича? — поцікавився Грицько. — Хвалять чи лають? Бо як на мене, товариша Яновського недарма висунули на посаду завгара: головатий, у моторах петрає, та й взагалі…
— Помовч, — обірвав його Синиця, — бо справа, здається, не така вже й проста…
— Виходить, критикують, — здогадався Грицько. — Ну й хай критикують, а все одно краще за Даниловича у нас на машинах ніхто не розуміється.
— Читай… — Дороговказ посовалася на стільці, зручніше вмощуючись.
Синиця дістав з внутрішньої кишені піджака аркуш паперу, поклав на стіл, розгладив долонею.
— Отже, читаю: “Рідним пролетарям, товаришам з гаража. Куди ви дивитесь і з ким обіймаєтесь? З контрою і пристосуванцем. Бо ваш завгар Яновський, якого недавно висунули на цю відповідальну посаду, насправді білий полковник і дворянин. Він, як вуж, проліз до ваших згуртованих пролетарських лав, аби шкодити зсередини й віддаляти на невизначений строк світову революцію. А те, що Яновський полковник, я знаю достеменно. Як же йому вдалося обдурити наші пильні радянські органи, як вдалося заморочити голови вам, дорогі товариші по робітничому класу?! Викиньте його з наших лав! Геть пристосуванців! Ваш брат пролетар”.
Синиця поклав папірець на стіл і обвів усіх уважні;м поглядом. Грицько роззявив рота, а Віра Кирилівна міцна стиснула губи — вони в неї побіліли й стали зовсім вузькі.
— Брехня, — нарешті оговтався Грицько, — чиста брехня, хтось хоче звести наклеп на Даниловича. Скажете таке: білий полковник… Та він мені мотора власноручно перебрав — працює й не чхає, їй-бо, як годинник…
— Облиш! — суворо обірвала його Дороговказ. — Помовч, бо справа тут непроста. Чуєш, пише брат по класу, а пролетар не може помилятися, він буржуя, тим паче білого полковника, нутром відчуває.
— Чому ж я не відчуваю? — резонно заперечив Грицько.
— А звідки відомо, що ти справжній пролетар? Хто твої батьки? Гадаєш, не знаємо?
— Ну, — аж підскочив на стільці Грицько, — ну й що з того, що мій батько був телеграфістом? Але ж він більшовицькі телеграми передавав і його денікінці розстріляли!
— Спокійно, — закликав їх до порядку Синиця. — Я познайомив вас з листом, якого одержав сьогодні. Лист, бачите, важливий, і повинні розібратися…
— Виходить, і ти віриш йому? — здивувався Грицько.
— Вірю не вірю, а розібратися мусимо. Тому я і запросив на наше засідання товариша Сперкача — з відділу кадрів губвиконкому. Зараз він прийде й попитаємо в нього…
— Я так вважаю, — рубонув долонею повітря Грицько, — товариша Яновського до нас даремно не послали б. Чув я, пій на фронті броньовик водив, виходить, наш брательник, а ви тут хвілософію розводите!
— Гарячкуєте, товаришу Сенчик, — суворо зиркнула на нього Віра Кирилівна. — А партія вчить нас…
— Ти мені орієнтири зараз почнеш ставити!.. — вибухнув Грицько. — Сам знаю, чого мене вчить партія, без твоєї підказки!
Він не встиг докінчити, бо до кімнати зазирнув чоловік з картонною течкою під пахвою.
— Заходьте, товаришу Сперкач, — пожвавішав Синиця, — з нетерпінням чекаємо на вас.
Кадровик всівся поруч Синиці, поклав течку на коліна, запитав:
