— Сорок хвилин… Ми вирушили через сорок хвилин після того, як ескадрон полишив казарми. Але він просувається риссю — повинні наздогнати…
Однак вони проскакали, нещадно підганяючи коней, з годину, попереду вже з’явилися хати Іванополя, та ескадрону все не було. Фросин жеребчик зовсім захекався, а гнідий вкрився милом, коли нарешті увірвалися на сільську вулицю. Вона була зрита кінськими копитами, а попідтинню гралися хлопчаки. Яремчук притримав гнідого.
— Коли?.. — запитав хрипко. — Коли через село пройшли червоноармійці?
Хлопчик у коротких штанцях махнув рукою вздовж вулиці.
— А щойно, — відповів. — Багато їх…
— Щойно! — комісар огрів коня батогом, гнідий ледь не заточився, але з останніх сил пішов чвалом. Фросин жеребчик перейшов на рись, та вона люто копнула його в боки п’ятами, мабуть, слід було хвиськати батогом, але не мала, пнула жеребчика ще раз, і він поскакав нехотя, видно, з останніх сил.
За селом побачили куряву, й комісар ще оперезав жеребця батогом. Версти за дві починався ліс, Яремчук озирнувся на Фросю й показав на нього, певно, він хотів сказати, що засідка там, бо відразу за селом обабіч дороги тягнулися тільки голі прибрані поля — тут не сховалася б навіть кішка.
Ескадрон швидко наближався до лісу, й тоді Яремчук витягнув наган і вистрілив у небо. Комісара почули — ескадрон зупинився, тепер до нього лишалося всього двісті кроків, білий жеребчик, відчувши своїх, випередив гнідого, Фрося побачила обличчя червоноармійців, жеребчик ледь не наштовхнувся на задніх коней, зупинився, важко дихаючи, і Фрося закричала пронизливо:
— Стійте, стояти всім, бо попереду засідка!
Червоноармієць глипнув на неї здивовано, та підіспів Яремчук, і хлопець, побачивши комісара, підвів руку до козирка.
— Комполку до мене, — наказав Яремчук.
“Комполку до комісара… Комполку до комісара…” — пішло по ескадрону, і тільки тепер Фрося збагнула, що вони встигли, й зараз вона побачить Сергія, вій не примусив себе чекати: скакав краєм поля — підтягнутий, суворий і здивований. Побачивши Фросю, знизав плечима, але одразу одвернувся до комісара.
— Що сталося, Михеевичу?
Комісар рукавом змахнув з кінчика носу краплину поту, запитав:
— Де той, — скосив куточки очей на Фросю, — Тимченко, який повів вас?
— Іван Іванович? — перепитав Варивода. — А він попереду, поруч зі мною…
— Затримати! — наказав Яремчук. — Ворог він, і вів вас на засідку…
— Ворог? — не повірив Сергій. — Фросю, що він каже? — Але, побачивши сповнені жаху жінчині очі, мовчки повернув коня і поскакав уздовж колони.
…Іван Іванович, почувши постріл, здригнувся. До лісу ще пів-версти, до того ж, стріляють позаду, невже ті кляті бандити знову щось переплутали, недарма ж їх називають бандитами, не військо, а чортзна-що…
Однак поодинокий постріл ляснув, і знову запала тиша. Варивода притримав коня, і ескадрон зупинився.
“Комісар кличе командира”, — долинуло з передніх лав, і Варивода пустив коня узбіччям назад.
“Комісар?.. — здивувався Іван Іванович. — Який може бути комісар?”
Тривога опанувала Тимченком: виїхали з Бердичева без комісара, якщо він наздогнав їх… Невже дізналися? І раптом почув таке, від чого обірвалося серце: якийсь червоноармієць, зовсім хлопчак, пояснив:
— Комісар з якоюсь дівкою наздогнали нас. Бо попереду небезпека.
Тепер зволікати не можна було ні секунди. Іван Іванович пустив кобилку кроком; ніхто не звернув на нього уваги, підігнав її, почув за спиною шум, пригнувся до конячої шиї, огрів батогом, кобилка рвонула чвалом, позаду ще не оговталися, а до рятівного лісу зовсім недалеко…
Іван Іванович ще раз огрів кобилку, вона мало не розпласталася над землею, і в цей час позаду залунали постріли.
“Тепер стріляйте, — подумав злостиво, — тепер не влучите…”
Але ж поруч уже підлісок, у якому причаїлися тачанки Длугопольського, — а коли вріжуть звідти?
Іван Іванович замахав рукою, подаючи знак, що свій. Уже починався ліс, він трохи притримав кобилку, але подумав, що зустріч з Длугопольським у нього зараз вийде не набагато приємнішою, ніж з Вариводою, і звернув на лісову дорогу, що вела до Боричів. Проте почувши за спиною стрілянину, передумав: Варивода може таки наскочити на Боричі, а зустріч з зятем відтепер означала лише одне: трибунал. Звернув на знайому лісову стежину — на самотньому хуторі за чотири версти у напрямі до Любара він колись вигідно купив телят, хуторяни, напевно, пам’ятають його, у них і переночує. Завтра треба дістатися Любара або Чуднова, там є надійні люди, через них він зв’яжеться з Гольдройзом. А у Йони Янкелевича світлий розум, щось обов’язково придумає й не полишить компаньйона в біді.
Але ж, штрикнула думка, комісара привела Фроська! І як вона викараскалася з льоху? Він зачинив ляду й засунув за клямку великий цвях, сама вона звільнитися не могла, отже, Горпина. І треба ж таке: сестра тиждень носа не показує, а тут припхалася, стара дурепа, хто її кликав?
Іванові Івановичу зробилося гірко. Адже лишалося півверсти, навіть менше, якихось жалюгідних півверсти, всі справи розв’язалися б самі собою, і чому він такий нещасливий? Однак Фроська!.. Одразу видно: його дочка…
Іван Іванович зачудовано покрутив головою: ото характер, ото дівка, і нею, попри все, не можна не пишатися. Хоч і вчинила наперекір, хоч і зіпсувала йому погоду, хоч і поламала життя, та все ж його рідна й кохана…
“Отакої, — подумав, — дочка зрадила, а він — рідна й кохана…”
Коли тепер побачить Фросю, і чи схоче вона взагалі бачити його? Від одної цієї думки зробилося лячно, але Іван Іванович пересилив себе: геть смуток і розпач, колись усе владнається, врешті-решт, вони з Фросею порозуміються…
…Побачивши, як тікає тесть до лісу на сірій кобилці, Варивода вихопив у найближчого червоноармійця карабін, прицілився, але не влучив, ще хтось пустив кулю навздогін утікачеві, та час був втрачений, і вершник зник за поворотом. Тоді комполку прийняв рішення: підвівся на стременах і наказав:
— Комвзводу Пастухов, бачиш за півверсти дуба? А далі підлісок понад шляхом, мабуть, бандити зачаїлися саме там. Можливо, й трохи далі, ліворуч від дороги, в кущах… Давай, комвзводу, обійди їх і відріж відступ до лісу, а ми звідси вдаримо…
Він наказав решті ескадрону спішитися, розосередитися, й сам повів червоноармійців у наступ. Проте бандити не вчинили опору. У підліску за дубом на прим’ятій траві ще парували кінські яблука— тут щойно стояла тачанка, буквально кілька хвилин тому; але бандити, побачивши Тимченка, зрозуміли: їхню засідку викрито, а битися з ескадроном не схотіли, одразу знялися й дременули лісом.
Збагнувши це, Варивода послав півескадрона навздогін, не дуже вірячи в успіх: бандити все ж мали хвилин двадцять фори, а враховуючи те, що знали тут кожну стежку, можна було б і не гпатисяг Лише по тому Сергій згадав про дружину.
Фрося сиділа на траві поруч дороги й дивилася, як наближається до неї чоловік. В очах у неї Сергій прочитав тривогу, переляк і навіть муку. Він сів поруч, притулився щокою до Фросиного плеча, запитав:
— Як сталося?
— Він замкнув мене у льосі, — почала Фрося, не уточнивши, хто саме замкнув — і так було зрозуміло. — Раніше я спала, потім прокинулася і чую: він розмовляє з хлопцем, отим, що в нього ночував, батько ще казали, їхній помічник… — Фрося все ж вимовила це слово — батько, — й сама злякалася цього, але ж Сергій не докорив їй, і вона закінчила: — От батько й кажуть: скачи, хлопче, до отамана, все так, як і домовлялися, засідка за Іванополем. А потім вони мене до льоху послали, бо тікати надумали, а самі ляду замкнули. Спасибі, тітка Горпина навідалася, вона й відчинила. А я вже до казарм — і комісара здибала…
— І ти знала, що батько?..
Це було найважче для Фросі запитання, та збрехати не змогла: кивнула й винувато опустила голову. Потім схлипнула, й сльози потекли по щоках.
Сергій витер їх долонею, сказав розважливо:
— Виходить, контрик твій батько. Революція все розкидала — брат на брата піднявся, а ти, бач, проти батька пішла. Однак врахуй, якщо ми його піймаємо, шльопнемо… Трибунал судитиме, й точно шльопнемо, бо нема у нас прощення контрі. А він сьогодні під бандитські кулі цілий ескадроп підводив.
