Де Ти, чи чуєш мене?!»

Павло замовк.

Мовчала Таня. Здавалося, ніби вона спить. Та очі її були відкриті, в них пливло зоряне марево.

В гущавині ухав сич. Зі сну застрекотала сорока. Таня заворушилася, тихо промовила:

— У мене тривожно на серці. Це не проста легенда, Павлушо. Там щось сталося…

— Де, Таню?

— На Марсі. Щось сталося з тими, хто залишив цю казку на чорному камені. Я не вмію висловити, але так говорить серце.

— Я теж думаю так.

— Вони втратили щось дороге. Вони одірвалися від найближчого. Що це?

— Ми зможемо про це дізнатися лише від них, — сказав Павло.

— Але ж ти не бачив їх?

— Не бачив. Та вони є… Я знаю… Я буду добиватися нової експедиції.

— Сам? Без товаришів?

— Не знаю. Можливо, сам. Бо для побудови корабля на двох і більше треба багато часу… А чекати не можна…

— Тебе не пустять…

— Доб’юсь… За будь-яку ціну. Я не знайду собі місця, доки не розгадаю таємниці… Ти ж сама збагнула, що там розгадка чогось важливішого… важливішого, ніж наука, техніка, космічні польоти… Ось чому я повернувся не таким… як був… Той крик серця… невідомих братів… він змусив боліти моє серце. Що мені з того химерного запису? З тої казки, в якій нам навіть символи неясні! А серце відчуває дивний зв’язок…

— Не дивний, — прошепотіла Таня. — Все зв’язано. А розумні істоти сусідніх планет… тим більше…

— Я довго шукав їх, — вів далі Павло. — Але не знайшов. Я почав сумніватися в їх реальності. Але ж все свідчило, що живі істоти, розумні істоти на Марсі є. Хто зупинив падіння корабля? Хто врятував мене? А втім, що я кажу? Падіння не було зупинене! Корабель, безумовно, розбився, і я загинув.

— Що ти кажеш, Павлушо? — злякано скрикнула Таня.

— Так, так… Це правда! Я ж відчув удар, я відчув, що вмираю… Я бачив, що поверхня Марса вже була за кількасот метрів від корабля. І швидкість падіння сягала трьох кілометрів на секунду. Ні, неймовірно затримати падіння біля поверхні планети… Мені навіть здається… інколи здається… що вони відновили все заново… весь корабель… ось чому деякі вузли замінені, матеріал інший, зовсім інший, а дещо просто не наше…

— А ти? — з острахом запитала Таня, підіймаючи личко з колін Павла. — Ти ж як?..

— І мене… відновили, — сумно пожартував Павло. — Напевне… А втім, що я знаю? Адже на мені ніяких знаків пошкоджень? Я складений з елементів тих самих, пам’ять залишилась, любов до Тані… до тебе (він поцілував дівчину) теж! А все інше можна дізнатись лише від них… від них… і ти правильно сказала, що там велика таємниця. Її треба взнати. Для людей Землі. Ми вийшли в Космос. Ми не знаємо ще всіх небезпек і загадок… Ми, власне, знаємо нікчемно мало… Лише ступаємо перші кроки в безмежних джунглях природи. І ті, що пройшли ці джунглі, можуть допомогти нам…

Таня зіщулилась від холоду, притиснулась до Павла, солодко позіхнула. Він занепокоєно зазирнув в її личко.

— Любенька моя… Ти спатки хочеш. Та й у школу зранку. Ходімо. Ходімо, Танюшко… А то космос космосом, а закони Землі вимагають свого…

Таня усміхнулась з заплющеними очима, підвелася, опираючись на його руку, шепотіла:

— Веди мене, Павлушо. Ми завтра будемо говорити ще… Чи то пак сьогодні… І сьогодні, і завжди… і всю вічність з тобою…

Він, ніжно підтримуючи її, вів Таню по лісовій дрімотливій дорозі. А на сході, над фіолетовою стіною лісу, вже загоралась лагідна зірниця…

Кілька годин Павло спав непробудним сном. Ні звуку, ні образів. А потім могутня хвиля почала колисати, зоряні спіралі сповивали тіло, мчали його. Відчувався блискавичний політ. Куди? Для чого?

Він знав, що попереду велика мета. Яка вона? Що собою являє?

Простір мовчав. Тільки зорі та гігантські скупчення далеких галактик срібним маревом пропливали в безмір.

Серце боліло, нило. Воно бажало ясності. Павло напружував волю, розум, вдивлявся в далечінь, намагався поглядом пробити пелену туману, що огортав виднокрай. Несила! Все даремно!..

— Я допоможу тобі, — прозвучав у Космосі тихий голос.

Серце Павла тріпоче від радості. То вона. Таня. Вічна подруга. Частка його розуму, серця, єства.

Ось вона наближається, видно сяєво ЇТ серця. Воно вібрує голубими хвилями, огортає Павла…

— Збирають на мітинг! — прогримів бас у просторі.

Постать Тані метнулася, мов блакитний птах, вгору, щезла в калейдоскопі хаотичних барв. Павло прокинувся.

Біля порога стояв чоловік. Він про щось розмовляв з матір’ю. Павло придивився. То був секретар райкому. Він побачив, що Павло прокинувся, усміхнувся привітно. Його блискуче повне обличчя радісно розпливлося.

— Павле Григоровичу! З благополучним прибуттям! А я оце, не відкладаючи в довгий ящик, метнувся по району, збираю людей!

— Куди? — здивувався Павло, швиденько натягаючи штани, сорочку.

— Як то куди? На мітинг. З нагоди щасливого повернення до рідної оселі. Там вже все приготовлено. Млинівка тепер буде Ковалівка. Школа вашого імені і так далі. Сюрпризів багато!..

Павло не знав, чи йому сміятися, чи сердитись. Він скочив з полу, почав шнурувати черевики.

— Для чого ж Ковалівка? — знизав він плечима. — Млинівкою воно, село це, було, хай і залишається. А то скоро доживемось до того, що повернеться космонавт з Космосу, а Земля вже не земля, а скажімо, Іванівка.

Секретар сміявся, розводив руками. Мати схвально хитала головою.

— Так їх, синку, так… А то звикли до самовозвеличення!..

— Стимул! — заперечив секретар. — Без цього не обійдешся…

— Який там стимул, — заперечив Павло. — Егоїзм найчистішої води. Треба привчити молодь, щоб вона творила і діяла не ради відзнаки, не ради винагороди! Що ви бажаєте — в комунізм тягти преміальні та подяки. Нагородою хай буде сама дія, творчість, робота…

— Рано, рано ще, — посміхався м’яко секретар. — Це ви сягаєте, Павле Григоровичу, в досконалу епоху… А ми…

— Що ми? — Павло зупинився перед дзеркалом, хутенько чесонув волосся. — Матусю, злий води. А ми хіба гірші від наших нащадків? Не розуміємо, де хороше, еволюційне, а де від минулих темних епох?

Він схилився над відром, пирскав, хлюпав, а секретар, чухаючи широку потилицю, говорив:

— Ну, це ми з вами залізли в хащі філософії, а зараз треба вирішити дуже практичне питання: коли призначити мітинг?

Павло взяв рушника з рук матері, втер обличчя, руки, зітхнувши, сказав:

— Якщо вже без цього не можна, то не сьогодні, а завтра. Навіть у Москві зглянулися, спочатку дали мені відпустку, а ви хочете насісти…

Секретар схопив Павлову руку, потиснув, засяяв веселим обличчям.

— Ну й домовились. Значить, завтра. Нащот Млинівки хай буде по-вашому. А школу таки найменуємо: імені Павла Коваля.

— Як хочете, — махнув рукою Павло. — Перетерпимо…

— Тоді ждіть машин. Десь о дванадцятій. Мітинг почнемо після обіду. Я побіг…

Секретар ступив через поріг, повернувся, підморгнув хитрим оком.

— А щодо стимулу, Павле Григоровичу, не так просто… Ой, не так просто…

І зник. Потім завуркотів мотор. Пролунав сигнал. Закричали хлопчаки.

Мати жалісливо подивилася на Павла, похитала головою.

— Вони таки заїздять тебе, Павлушо. Сідай до столу. Ось свіженька редисочка. Варенички. Такі, як ти любив. Може, чарочку?

— Не п’ю. Заїздять, кажеш? Ні, не заїздять! Я знову полечу, так що ніколи буде роз’їжджати по мітингах…

Мати злякано сплеснула руками.

— Полетиш? Куди?

Павло з’їв вареника. Засміявся.

— Як то куди? В небо. На Марс. А вареники неземні!

По материній щоці покотилась сльоза. Вона похнюпилась, витерла очі фартухом.

Павло зітхнув, тихо сказав:

— Матусю… Не треба. Матусю…

— Не буду… Не буду, синку… Я нічого. То так, не витерпіла. Я й знала, що ти такий. Ще змалку знала. Тягне тебе в небо. Значить, так треба. То якби по приказу — то можна й одмовитися. А коли серце тягне… не одмовишся. Такий і батько був у тебе…