Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

У нас уже гуртується ядро майбутнього оркестру. Чудові юнаки і дівчата. Починаємо вчитися, вчити. Придбали інструменти. Пожвавилася самодіяльність. Збирається великий хор. Яка це дивна сила — хоровий спів, злагоджений, об’єднаний, дружній! І особливо тоді, коли учасники хору співають не механічно, а сердечно, гаряче, динамічно. Я спостерігав не раз, як під час гармонійного співу в мені щось діється… Повзуть мурашки поза спиною, ворушиться волосся. Просто явно відчуваються дивні енергії. Яка невивчена ділянка для науки! Мелодія, ритміка — і буття! Зв’язати їх єдиною ланкою, показати взаємозв’язок людини і простору, людини і ритміки, людини і енергій.

Юрко познайомив мене з учителями школи. Ми разом проводили дружні бесіди з учнями і учителями про силу ритму і мелодики. Були суперечки, багато було гумористичного, але діло пішло на лад. Тепер в кожному класі перед кожним уроком співають. І так звикли до Цього, що без пісні не можуть. Кажуть, що чогось не вистачає. А пісня — як зарядка духовна. Весь клас стає, як єдина істота, як дружнє ядро. Загострюється увага, посилюється сприйняття. Радісно, що життя стверджує мої мрії. Та чому мої? Силу гармонії народ вже давно пізнав… і застосовував у житті. Вечорниці, толока, де десятки людей за день-два будують хату сусідові з піснями, веселощами, знаменита «Дубинушка», пісня в жнива, пісні козацтва чи теперішніх солдатів у поході… Пісня, ритм — невивчений резервуар енергії. І це лише початок. Найпростіша форма вияву ритму. А скільки тут може бути прихованого, таємничого?

Ми з Юрком ходили до голови колгоспу. Це відомий партизан Агроном. Спокійний, розумний чолов’яга. Мовчазний і мудрий. Він вислухав нашу пропозицію про музифікацію рослин. Подумав. Засміявся. І сказав:

— І вас, і мене називатимуть божевільними. Факт. Але я розумію слушність вашої пропозиції, хлопці. Зробимо. Спочатку в оранжереях. Експериментально. А потім — побачимо… Хай сміються…

Юрко влаштовує в оранжереї кілька магнітофонів. Ми підбираємо мелодії. Побачимо, що з цього вийде. Які чудові можливості перед людьми, скільки цікавого не лише в Космосі, а й навколо нас, в кожній рослині, в кожній людині, в кожному камінчику…

Оксано, Оксано… Моя далека, моя загублена мріє… Чому ти не разом зі мною? Чому? Нам було б так добре, так чудово на одній дорозі. Куди повела твоя стежина, чи зійдеться вона з моєю?..

…Весна. В саду тьохкають солов’ї. Село засинає. Тільки десь на Лівобережжі співають дівчата. Мабуть, закохані.

А я сиджу біля столу, читаю знову цікаву статтю. Про походження світу. Вже багато вчених прийшли до висновку, що космос виник з первісного атома, з первісної ядерної краплі. Вона розірвана була на частки, почала розлітатись, творячи з себе галактики і метагалактики. Цікаво? Дуже.

Але я згадую древні міфи. Там вже давно було сказано те ж саме. Я стверджую це. Один з основних космогонічних міфів говорить, що Уран — головний бог, породив Кроноса — Час, а син, не довго думаючи, скинув батька з трону і став володарювати сам. Та ще й не просто як-небудь, а пожираючи дітей своїх.

Яка проста і чітка алегорія. Я так часто думав над нею.

Ур-Ан. Це слово складається з двох древніх понять. Ур — вогонь, світло. Ан, Ану — первісний атом, неподільний атом. Отже, вогняний первісний атом. Ось що таке Уран! І коли цей атом розколовся на частки, він породив Час, тобто Кроноса-Сатурна. Єдність була розірвана, стала множинністю…

Я розповів про свою точку зору фізику нашої школи Сашку Яремі. Він зрадів, підтримав мене. Він казав, що теж прийшов до такої думки, але, звичайно, не в таких образах. Його думка така.

— Наша еволюція, пізнання, прагнення єднання, польоти в космос, розвиток природи і все інше — лише відбиток самоусвідомлення, зростання якоїсь Мегаістоти в тіло, субстанцію якої ми входимо. А чому б і ні? Адже наші тіла теж тримають в собі міріади мікросвітів? Звичайно, Безмежність якісна, а не механічна. А тому земні наші аналогії про таку гіпотетичну Мегаістоту треба відкинути. Не можна думати, що ми входимо, скажімо, в ноги, чи в руку, чи в волосину цієї істоти. Це примітив. Механічна модель не може мати сенсу, бо навіть порівняння нашого світу і світу атомного показують інші закономірності. Кожен щабель якісно інший. Але суть одна — зростання, безупинне прагнення вгору, до якогось вияву…

— Мені здається, — додав я, — що первісний атом можна порівняти з зерном. Воно вмирає, але народжує рослину. Та рослина — наш космос з його зорями, планетами, галактиками, розумними істотами. Проходять незліченні цикли. Космічна рослина розвивається через процес еволюції, дає плід. Може, цей плід являє собою нове зерно, новий первісний атом…

— Як образ, те що ти сказав, гарно, — згодився Сашко. — Тільки ж аналогії дуже ризиковані. Вони відносні.

— Відносні, — підхопив я. — Але все відносне. Бо ми бачимо лише плинну форму. Форму, яка невпинно міняється. А суть залишається незримою, невпізнанною…

— Не дивно, — зітхнув Сашко. — Пізнати суть — це значить стати всім. Це припинити існування. Це зупинити час…

— Постій, постій, — закричав я. — Але ж в цьому, може, й є смисл буття? У перемозі над Кроносом-Часом?

Чому древні весь час наполягали на цьому? Чому вони пророкували про майбутню перемогу над часом?

— Ми ще не можемо збагнути, — сумно сказав Сашко. — Треба збирати факти, думати, думати. І нічого не відкидати…

Так, так, мій друже. Треба багато думати. Широко, глибоко, всеосяжно. Не можна жити просто так, бездумно, по-рослинному. Та й рослина дає чудові квіти, смачні плоди. Так і людина… кожна людина повинна знайти свій плід, плід розуму, плід завершення…

Ой, і далекий же він… далекий… Коли так важко знайти ключ до серця коханої, що ж тоді казати про цілу планету?..

…Прийшов лист від Клави. Чому від неї? Вона написала кілька рядків. Вони тривожні, дивні.

«Євгене, здрастуй.

З Оксанкою погано. У неї нікого нема, крім тебе. Чого ж ти покинув її?

Я не надіялась, що ти так зробиш. Хай Роман познущався, тому не диво. А ти… ти ж не такий.

Євгене, приїжджай. А то буде пізно.

Обнімаю тебе. Клава.

Роман з своєю повернулися з заграниці. Приїжджай, Євгене».

З Оксанкою погано? Хвора? Мабуть, ні. Невже знову…

Ні, ні… Не можна допустити, щоб квітку ясну топтали під ноги. Я не допущу цього. Я йду, моя кохана. Я врятую тебе!..

КОМЕДІАНТИ

Роман крутився перед дзеркалом, приміряв закордонний костюм. Ріта і мати оглядали його, цмокали задоволено. Репетирували вихід у день захисту докторської дисертації. Поліна Михайлівна аж захлиналася від щастя.

— По-моєму, солідно…

— Шик, — підспівувала Ріта.

— Головне, зовнішній вигляд, — запевнила мати. — Це справляє на членів ради хороше враження.

— А дисертація — дрібниці? — сміялася Ріта.

— Не дрібниці, а другорядна справа. А вигляд людини показує, що вона, яка вона…

— Мамо, не говори дурниць, — сказав Роман, погладжуючи плечі.

— Я кажу дурниці? — образилася мати. — Хіба я хоч раз помилялась? Скажи? Як говорила — так і виходило…

— Гаразд, гаразд, — заспокоював її Роман, цілуючи в щоку. — Не гнівайся. Ти мій ангел-хранитель!

Ріта засміялася. Поліна Михайлівна ображено зиркнула на неї.

— Ти чого смієшся?

— У Роми дуже ризиковані епітети…

Мати поглянула на свій пишний стан.

— Хочеш сказати, що я не схожа на ангела-хранителя?

— Мамочко, Ріто, не одволікайтесь дурницями. Краще продовжимо обговорення. Пошили вдало. Тепер поза…

— По-моєму, — сказала Ріта, — треба триматись впевнено, активно! Наступати на опонентів!

— Ти захоплюєшся, — скривився Роман.

— Правильно, Ромцю, — підхопила Поліна Михайлівна. — Ніяких нападів! Ніякої активності. Ми нічого не зробили важливого… Ми лише йдемо шляхом, який проклали ви, старші товариші… Ми сподіваємось, що наші думки не будуть в розбіжності з думками старших товаришів…

77
{"b":"201517","o":1}