Затріщали автоматні черги, гримнули вибухи гранат. Перестрілка покотилася в степ, разом з криками і прокляттями. Лише де-не-де стогнали поранені. На дорозі догорали дві грузові машини. В чадному освітленні з’явилися темні постаті. Бігом наблизились до легкової машини. Напоєні ненавистю очі побачили Оленку. Вона усміхнулась.
— Німецька шлюха! — крикнув хтось. — Ти дивись — влаштувався офіцерик! Возить з собою підстилку!..
Оленка встала. Ноги підгинались. Хай лають. Хай кричать! Свої, свої!..
— Шльопни її! Чого вона усміхається? Зраділа, падлюка?!
Хтось підняв автомат. Гримнув гучний голос:
— Одставить! Сваволі не допущу! Ви хто — солдати чи бандити?
Партизани охололи, роздратовано виправдовувались:
— Серце не видержує, товаришу Агроном. Народ пропадає, а вона, зараза, розкошує…
З пітьми виступив високий кремезний дядько. На щоці ясно вирізьбився глибокий шрам. З-під суворих брів глянули на Оленку ласкаві очі. Він подав їй руку, підтримав:
— Здрастуйте, товаришу Сокіл. Спасибі, перше завдання виконали блискуче! Спасибі від всього загону…
Партизани завмерли, зачудовано перезиралися. Командир, якого звали Агроном, засміявся:
— Поспішили, орли. Шлюхою назвали сокола. Нічого. Вона пробачить. Це вона передала нам про операцію «Кінець легенди»…
Дружний гомін був відповіддю на слова командира.
Над яругами котився чад від машин, світання розливалося по блідому небу. А Оленці здавалося, що вона потрапила з одного сну в інший. Тепер її обступали дружні обличчя, сяяли суворі очі, сильні вузлуваті руки вдячно плескали по плечах…
Невеликий загін зібрався на кручі дніпровській. На Лівобережжі загорався край неба. Агроном став над невеликою могилою, помовчав. Невисокий підліток поклав на могилу букети сну і кульбаби. Оленка відчувала, як сльози підкочуються до її очей. Ось яка вона, легендарна могила…
— Як же можна, — тихо і проникливо сказав Агроном, — як же можна, щоб наш народ був у неволі? Як же це може статися, друзі мої, коли на бій з ворогом у нас встають і мертві. Ось похований тут, в цій могилі, герой. Вороги убили його. Він мертвий, по-їхньому. А по-нашому, він живий! Неможливо убити героя. Образ його вже не належить тілу, яке поховане в землі. Образ його належить народу, який дав йому життя. Народ безсмертний, значить, і герой народу безсмертний. Це нашими руками він покарав сьогодні ворога. Запам’ятайте це, друзі. Не забувайте тих, які лягли в землю в ім’я майбутнього. Тоді і ви ввійдете разом з ними в легендарну ріку безсмертя… Пом’янемо добрим словом, братерським словом мужнього солдата-композитора Миколу Горенка…
Блискавиця вдарила в серце Оленки. Що він сказав? Що він сказав? Микола! Так це його могила? Миколо, серце моє! Миколо, доле моя! Ось де ти знайшов свій останній спочинок! Ось як ти зустрічаєш мене!..
На сході палав обрій. Починався день. Перший день бойової дороги Оленки…
Мелодія третя
СИЛА ЖИТТЯ
ЗУСТРІЧ НАД МОГИЛОЮ
Падіння припинилося. Темрява потроху розступалася. Блимало неясне світло.
Микола опинився біля підніжжя високої, крутої гори. Вершина її була покрита хмарами. Хмари насідали на гору, тиснули на землю, опускались нижче і нижче — сірі, понурі…
Чийсь голос почав говорити Миколі, що на тій горі його батько тримає страшний тягар. Він тримає його безліч віків. Микола повинен замінити його…
Микола здивувався. Який батько? Він давно помер. Чому на горі? Який тягар?..
Він поглянув угору. Ні стежечки, ні кущика трави, щоб вчепитись. Навколо дрімучі скелі. Ні душі…
Хмари пливуть, закрили весь виднокіл…
І Микола поліз. Поліз, бо не міг заглушити вогняного голосу в душі, який вимагав, який будив, термосив, штовхав. Дій, дій, не зупиняйся ні на хвилину. Повзи, рухайся, — інакше смерть! Інакше впаде на вершині твій батько, закривавлений і німий, і ти не побачиш його… не виконаєш обов’язку…
Тяжкою була путь. Микола розбивав до крові руки і ноги, чіплявся нігтями за кожну щілинку. Туман — густий, молочно-білий — роз’їдав очі…
Та Микола не здавався. Сили покидали його. Важко бухала кров у скроні… зелені, червоні, жовті кола пливли перед очима… знесилені руки ковзали по мокрому камінні… та перед ним знову вставав образ батька, що чекав на горі… і він знову поривався вперед…
Плив час. Микола побачив вершину гори. Хмари залишались внизу під ногами. А тут сяяло сонце. Воно усміхалось Миколі.
Він хутко вибрався до вершини… і побачив батька. Яке дивне в нього обличчя. Чому воно так міниться? О, це вже не батько, а дід Василь… ба ні, обличчя матері… Оленки… а тепер незнайоме… Чому в батька так багато облич? Що це значить?
— Ти не дожив! Ти не доніс свого тягаря! — почувся суворий голос. — Повертайся в життя! Повертайся до дії!..
Микола протер очі. Що він каже? Куди повертатись?
Постать батька була зігнута під страхітливим тягарем. Здавалося, то був тягар всього світу. Тіло налилося кров’ю… м’язи напружилися в нелюдській напрузі, майже оголені від шкіри. Очі — вогняні, палаючі, пронизливі, сповнені болю і муки, глянули в серце Миколи. Усміхнулись підбадьорливо. Скеля на плечах батька захиталась. Він простягнув до сина скривавлені, натруджені руки. Микола, скрикнувши, метнувся до нього…
Гострий біль пронизав тіло. Померкло світло. Холодне повітря сповнило груди.
Микола впав. Знову підвівся на руках, подивився навколо. Нема гори, нема батька. Є ніч. Є могила, з якої він виповз нелюдським зусиллям. Невже не вбили його вороги? Невже не сниться йому це все?..
Предковічна жага життьова несе його далі, далі від страшного місця. Вологий подих Дніпра кличе до себе. Микола, звиваючись ящіркою, скочується яругами вниз, до ріки, Він не бачить нікого, не чує. Жити, жити! Він ще не доробив свого, не створив! Він не може вмерти!
В грудях клекоче кров. Запеклися чорною піною губи. Та якась незнана сила вливається в тіло Миколи, рухає його руками і ногами. Недалеко хлюпає хвиля Дніпра. Микола вповз в течію ріки, жадібно ковтнув кілька разів холодної води, трохи притишив палючу спрагу.
Наткнувся руками на уламок дошки. Не думаючи, учепився за неї, відштовхнувся від берега. Поплив.
На схід, на схід. До своїх. Туди, де сходить сонце. Туди, де Оленка, де рідні, де свої. Там можна і вмерти. Там можна і спочити…
Одежа, чоботи намокли, тягнуть вниз. Руки слабнуть. Ні, ні, не можна… Терпи… Ти виповз з могили… Ти обдурив смерть… Терпи!
Чорніє щось попереду. Берег. Під ногами дно. Пісок.
Микола, захлинаючись від пекельного болю, добрьохався по косі до сухого. Впав. Поповз вужем до кущів. І, втрачаючи сили, зі стогоном опустив голову на руки.
І знову химерне світло полилося перед його заплющеними очима. Ніжні руки взяли його в обійми, заколисали. Як приємно! Як хороше! Хто це?
Біля нього стояла постать. В білому вбранні. Це був високий юнак. Він усміхався ясно і дружньо. В очах проглядали мужність, чистота, сила, любов. Він був як всі люди. Тільки щось внутрішнє, глибинне відрізняло його від інших. Це глибинне переливалося в погляді вогнем.
Він підступив до Миколи, схилився над ним, сказав:
— А ти молодець. Правда, навіть сам не гадав, що здійсниш подвиг?
— Який подвиг? — прошепотів Микола.
— Перемога над смертю — це найбільший подвиг.
Микола вражено запитав:
— Хто ж ти? Звідки прийшов до мене?
— Хто я? Невже не розумієш? Твоє вище «Я».
Микола заплющив очі. Знову розплющив. Постать не зникала. Зірки тремтіли навколо неї в небі, творили дивний ореол. Микола похитав головою.
— Вище «Я»? — перепитав він. — Це щось містичне. Люди сміються над такими уявленнями…
— Даремно сміються, — сказав невідомий. — І сміються не всі… Невже тобі важко зрозуміти. Вище «Я» — це ідеальна людина. В кожному зберігаються невичерпні потенції, справжня Безмежність. Це і є вище «Я». Тільки воно не в кожного проявляється. Воно в багатьох спить. Як непроросле зерно. І лише в час грізної небезпеки, в час натхнення вище «Я» прокидається. А якщо людина присвячує себе служінню іншим людям, майбутньому, якщо вона забуває про себе, тоді вище «Я» повністю прокидається, чатує і вдень і вночі. Тоді воно невіддільне від свого носія… Та ти знаєш таких людей! Перед ними схиляється людство! Не будемо називати імена…
