Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Я думав, що ти базіка… А ти хлопець діловий… Ну-ну! Хвалю! Валяй! Побачимо, що ви награєте…

Микола не відповів йому. Втомлено ввалився до залу. Там його ждав Нетреба — секретар райкому. Він допоміг Миколі розгрузитися, весело торохтів;

— Оце по-нашому! За діло! Без теревенів! Кажуть, що спочатку ти підкачав! Секретарша ваша казала! Ну, нічого! Братва хороша! Їм дай діло. Поменше слів. Покажи суть. Слова — зерно. Не роби з них полови. Кожне — в серце. Виросте колос. А полова — за вітром. К бісу! Туди їй і дорога! Базік багато! Трудяг мало! Шуруй, Миколо! Ось я тобі привіз! Добився! Культвідділ скріпив! Асигнував. Контрабас! Мандоліни. Балалайки. Плюс твоє! Грім! Щоб через місяць — перший виступ! Соціальне замовлення! Ха-ха! Жартую! А все ж таки — не мнись! Надіюсь!

Микола сяяв. Оглядав новенькі інструменти, привезені Нетребою, настроював. Іван Горпинин недовірливо всміхався, торкався несміливо товстими пальцями до контрабаса, ніби не вірив, що є такі величезні балалайки.

— Оце да! — чухмарив він потилицю. — Невже й на цій штуці грають?

— Ні, дрова рубають! — сміявся Нетреба. — Миколо! Перший ентузіаст! Учи!

— А я зможу? — не вірив Іван.

— Як артист гратимеш! — пообіцяв Микола. — Сьогодні ж зберемо бажаючих. Пиши просто:

«Перше заняття гуртка струнних інструментів. Запрошуються всі охочі».

— Правильно! — гукав Нетреба. — Поговори з стариками! Тут є цимбалісти. Оверко! І його син!

— Знаю! Здорово грає.

— От бач! Поагітуй. Головне — вісь. Потім закрутиться. Ну, я побіг. Там у лісництві машина. Вантажить дрова. Я попутно. Заїду. Готуй рибку. Ха-ха. І півлітра не завадить. Ми ж не монахи. Жінці — салют. Діду — поклон… Прощавай…

З цього дня закрутилось. Щовечора в клубі велося заняття струнного оркестру. Охочих знайшлося багато. Крига настороженості розтавала. Ніхто не згадував неприємного вечора першої зустрічі. Микола одразу сказав, що не варто городити город, якщо збиратися тільки для бринькання. Вчитися справжньому мистецтву, читати ноти, виконувати, крім народних мелодій і пісень, класичні твори — ось завдання. Ніхто не заперечував, навіть старий цимбаліст Оверко прошамкав, широко всміхаючись зморшкуватим обличчям:

— Давай, Миколо, вчи! Хто ж собі гірше хоче? Більше гарної музики буде — менше сивухи. Як колись молитва — так зараз буде музика.

Щирі слова Оверка підтримало юнацтво дружним гомоном.

І пішло… і пішло…

Звичайні буденні дні для Миколи перетворилися в свято. Дивна гармонія звуків, що жила в його душі, запозичена в народу, в безсмертних творців, в природи — виливалася бурхливим джерелом в інші душі, тривожила їх, причащала до великої тайни мистецтва. Як ніколи, Микола тепер збагнув справедливість слів діда Василя. Працювати так, як дихаєш. Не думаючи, що комусь робиш послугу. Світ виховує, насамперед, тебе, а не ти світ…

Оленка раділа Миколиним успіхам. Інколи приходила на заняття, з насолодою слухала чудові народні мелодії. Записалася в хоровий гурток, куди ввійшло більшість вчителів. Вона подружилася з дівчатами, розпитувала про школу, про місцевих дітей, з хвилюванням, ждала вересня. Часто уявляла собі перший урок. Блискучі дитячі оченята. Напружену тишу. І її слова:

— Здрастуйте, діти… Я ваша нова вчителька. Звуть мене Олена Мусіївна. Ми з вами…

І так далі… і так далі… котився плин її думок, малював заманливі картини уроків, великих успіхів її учнів… її вихованців… Яке щастя брати участь в створенні нових доль!..

Минало літо. Луки жовтіли, покривалися копицями. По курних шляхах день і ніч ревли машини, везучи хліб в район. Новостворений оркестр і хор виступили з кількома концертами. Про зеленьківський клуб заговорили в районі, писали в газеті. Микола щиро радів. Навіть голова Герасим Степанович роздобрився, побачивши такий поворот справи, обіцяв купити рояль…

А Оленка розцвітала. Вона вже була не дружи пою, не коханкою, не другом навіть… а невіддільною частиною Миколи. І не почувала в цьому рабства… Навпаки! Глибоко в серце ввійшло усвідомлення великої свободи… То було звільнення від залишків егоїзму… Вони жили життям одне одного. Інколи в мріях, в мареннях Оленці уявлялося, що вони з Миколою дружна мурують якийсь осяйний храм спільної душі…

Вони допомагали колгоспникам складати сіно в копиці — її захоплював дружний ритм роботи, хвилююче, нез’ясовне відчуття єдності… Співали в хорі — вона завмирала від щастя, глибиною душі проникаючи в тайну гармонії… Гуляли в лісі чи на річці — Оленка благоговіла перед красою природи…

Дід Василь приязно всміхався, підбадьорював молодих, радів їхньому нехитрому щастю. Та коли залишався на самоті, на чолі з’являлася тінь важкої задуми. Він ніби передчував, що рядом з великим щастям десь крадеться біда. Звідки вона мала прийти — сувора доля? І коли?.. Відповіді не було… Мовчали стіни землянки, співала урочисті гімни природа, безжурно котив прозору хвилю Дніпро між благословенних берегів… Але дід знав, що велика радість не буває без горя…

ЩИРІСТЬ

Наступило перше вересня. Оленці дали другий клас. Вона страшенно хвилювалася, довго готувалась до знаменного дня, репетирувала уроки перед Миколою. Він сміявся, втішав:

— Поменше готувань. Згадай мій урок. Готувався, готувався, а мене мордою в грязь. Життя не любить репетицій. Побільше щирості…

І ось вона переступила поріг класу. Дружно застукали парти. В золотих скісних потоках сонячного проміння, яке лилося з вікон, заіскрилися розмаїті чуби і кіски. Чорні і білі, попелясті і руді. Оленці здалося, що минає вічність. Якимсь чужим голосом вона сказала:

— Здрастуйте, діти!

— Здра! — не дружно, але щиро загомонів клас. А потім чітко пролунав ззаду здивований дівчачий голосок:

— А яка гарна!

Хтось засміявся. Оленка почервоніла. Поспішаючи, поклала на стіл книжки, журнал, промовила:

— Я ваша нова вчителька. Звати мене Олена Мусіївна… Сідайте, діти. Будемо знайомитися. Я викликатиму вас, а ви відповідайте…

З середини класу піднялася рука. Оленка здивовано поглянула туди.

— Що таке?

З-за парти підвелася худенька дівчинка з кирпатим носиком, в простенькому платтячку. Вона, відверто дивлячись в обличчя нової вчительки, запитала:

— А то правда, що ви втекли з дому?

Сусід смикнув її. Хтось пирхнув. Оленка відчула, як по спині пробіг холодок. Вона заціпеніла. Їй хотілося провалитися крізь землю. До горла підкотився клубок відчаю, вона почувала, що заридає. Дивилася в щирі і жорстокі дитячі личка, гарячково думала: «Що робити? Де вихід?..» Щирість — почувся голос Миколи. Щирість — ласкаво примружились очі діда Василя… Тільки так…

Вона пересилила себе, ясним поглядом повела по класу. Голос її був твердий, спокійний.

— Тихо, діти… Я відповім. Справді, я втекла з дому. Не втекла, а пішла. Пішла від бруду, від сірості. Від нікчемного і пустого життя. В широкий світ. Я пішла до вас. Щоб дивитися, ось як тепер, у ваші очі, щоб передавати вам найкращі скарби землі — знання. Я знаю — є тільки один правильний шлях у житті. Ви нічого не зробите доброго, не створите нічого цінного, якщо не підете по ньому… Той шлях — щирість. Перед самим собою, перед іншими…

Клас мовчав, слухав. Уважні, серйозні личка, блискучі очі, а в них — дружнє співчуття. Душа в юної вчительки співала, розквітала. Вони — її друзі і союзники. Вона говорила далі — щиро, натхненно, і відчувала, що між нею і дитячими серцями виникають невидимі перші ниточки дружби… Хай діти не все розуміють, але вони відчують велику щирість, яка назавжди зв’яже їх незамінимим довір’ям…

ВЕСНЯНА ОСІНЬ

Минали дні. Сповнені роботою, мріями, планами. В один з вересневих днів приїхала неждано мати Оленки. Вона примирилася з одруженням дочки, привезла їй одежу, свої подарунки. Хильнувши чарку перваку, вона навіть розчулилася, поцілувала Миколу і, схлипнувши, сказала:

26
{"b":"201517","o":1}