— Мертва і є, — різко сказав офіцер. — Завтра повісимо. Серед села. Щоб всі бачили. Передайте її в комендатуру…
Слова ворога відбилися в свідомості Оленки. Її не замучать в підвалі. Її виведуть на чисте повітря. Як добре, як чудово… Ще раз побачити небо, дерева, вдихнути дніпровського вітру, глянути в очі людям, рідним людям…
Терпи, терпи, Оленко… Голгофа — страшний шлях… Тільки ж всяка голгофа має кінець…
Її вели по селу. Тим шляхом, де вона колись ішла з Миколою в сільраду записуватись. Тоді теж була весна. Так само виповнював береги Дніпро, так само виспівували в небі жайворони.
Катре, де ти? Ти заздрила мені в той день, ти кинула докір Миколі. Не сердься на мене. Привітай мене сьогодні, як сестру. Чому ж не вибігаєш тепер на вулицю, чому не зупиниш, не поздоровиш з весіллям. Останнє весілля…
Руки в Оленки зв’язані. На грудях дощечка з написом: «Диверсант і бандит». На щоках, на руках — синяки. Коса розпущена по спині. По боках — поліцаї, німецькі солдати. Фашисти недбало дивляться навколо, а поліцаї хмуряться, дивляться в землю. Вони впізнали Оленку, вони згадують юну дружину Миколи Горенка, вони пам’ятають учительку своїх дітей. Деякі з них співали в колгоспному хорі, виводили чистими голосами слова про дружбу, про братерство, про кохання. Невже забули? Невже так швидко могли змінити обличчя людини на зміячу личину?
Плачучи, йшли люди на майдан, до сільради. Їх виганяли поліцаї з хат, щоб показати видовище. Щоб зареклися йти у ліс, допомагати партизанам. Жінки ламали руки, причитували. Лаяли поліцаїв. Ті огризалися, сварилися.
Оленчин погляд — десь понад хатами. Страх, ненависть, жага життя — все одійшло десь далеко-далеко. В серці спокій. У кожного своя дорога. Як добре, коли пройдеш її, не спіткнувшись. Вона оглядає свою коротку дорогу життя. Їй нема чого жалкувати. Вона пройшла свою стежку, як належить людині…
А втім… неправда. Жаль. Жаль недожитого, недобаченого, недотвореного. Скільки ще блискучих дитячих оченят ждали її в стінах школи? Скільки пісень нею недоспівано? Скільки б симфоній Миколи прозвучало в просторі? Жаль стріли, що не долетіла до цілі…
Нічого. Інші продовжать мій шлях. Діти йдуть на зміну. Ось вони — стоять на майдані, туляться до спідниць матерів, тривожно і злякано дивляться на зв’язану вчительку. Хай дивляться, хай в серці ховають страшне видовище. Хай виросте в душах юних полум’я протесту проти дикунства і насилля. Дивіться, діти. Дивіться… Ваші діти вже не побачать такого. Не побачать, якщо ви не забудете жаху цих днів…
Свіжотесана шибениця височіє на майдані. Теліпається зловісна петля в просторі. Поліцай протирає її милом, пробує зашморг. Над майданом панує похмура тиша. Тільки ледве чутне хлипання жінок порушує її…
Оленка в супроводі конвою пройшла натовп дітей, стариків, односельчан, наблизилась до шибениці. Рівним кроком піднялася на підвищення… Оглянула людей…
Спокійно, спокійно, Оленко. Ще небагато. Зовсім недовго…
Дідусю, Миколо… Дайте сили мені! Дайте мені не втратити мужності до кінця дороги!..
ЗУСТРІЧ
Роздираючи сукню в шмаття, бігла Марія до своїх. Швидше, швидше! Треба встигнути. Серце вискакує з грудей, коле в легенях.
Марія на одну мить зупинялась, притулившись до дерева, відсапувала, тримаючись рукою за груди, бігла далі. Вже недалеко. Густа ліщина, кущі терну, чорні купи колишніх лисячих нір…
— Стій, хто такий?
З-за кущів виступив Вася. Він пізнав Марію, стривожено кинувся до неї.
— Що трапилося, Маріє?
Вона схопилась за його плече, ледве вимовила:
— Командира…
Вася притулив долоні до вуст, закричав совою. В кущах з’явилися постаті. Попереду — Микола. Він помітив Марію, махнув привітально рукою. Крикнув:
— Маріє, я жду. Незабаром вирушаємо до щорсівців!
Дівчина метнулася до нього, схопила за руку. Випалила напруженим голосом:
— Я з Зеленьок. Там сьогодні вішають дівчину. Треба виручати!
— Яку дівчину? — скрикнув Микола.
— Молоду, — сказала Марія, — русокосу, високу. Її мучили три дні. А тепер — вішають…
— Я не про те, — перебив її нетерпляче Микола. — Хто вона?
— Партизанка. Розвідник щорсівців! Миколо, треба виручати!..
— Нас лише чотирнадцять, — нахмурився Микола.
— А їх не більше тридцяти, — скрикнула Марія. — Невже не подужаємо?
— Артист! Ми підемо, — похмуро сказав Стецюк. — Навіщо мені моє життя, коли молоду дівчину вішають. Ходімо, Артист! Не гаймо часу!..
— Ми готові, — підхопив Вася.
Микола оглянув партизанів. Погляди друзів не опускаються. Вони спокійно і тривожно дивляться командиру у очі. Не він наказує. Наказує їхня совість.
— Маріє, коли призначено страту?
— Через годину. Біля сільради…
— Треба б було повідомити щорсівців. Так буде надійніше. Васю, доручаю тобі! А ми — вперед!
— Єсть!
Ні секунди не затримуючись, Вася метнувся бігом по стежині. Зник між деревами…
…Мовчки, дружним ланцюжком біжать партизани. Напружений подих, чіткий крок. Болото. Низькоросла посадка. Очерети. Мимо, мимо.
Ось тут вони з Оленкою перепливали на човні весняні води. Скоро знову тут забушує течія — ген як налився повінню Дніпро. Оленко, де ти, голубко, тепер? Чи знаєш, де твій Микола, чи ждеш його?
Високі столітні дерева. Цей ліс вже перед селом. Тут вони йшли ввечері, зморені важким плаванням. Оленка куняла, а дід розповідав Миколі свої лихоліття. Ген мріє на горбі пожарище. Нема матері, нема діда. Лиш чад курить над посадкою.
Нічого, нічого! Життя не вб’єте, вороги! Земля заховає руїни, виростить квіти, вигодує богатирів. Все мине, все забудеться. І радість загиблих переллється в радість прийдешніх…
Поза горбами. Поза млинами. Мимо колючих заростів акації. Вузенькими вуличками. Он вже мріє церква. Видно натовп. Шибеницю. О, прокляті! Що вони принесли на священну землю?
Партизани вже тримають зброю напоготові. Їх вже не тринадцятеро, а сто, тисячу, легіон! Хай там буде дивізія ворогів — тепер ніщо не зупинить стріли розплати!
Петля нависає над дівчиною. Вона щось кричить селянам. Офіцер махнув рукою. А з-за колгоспних сараїв вихором вирвалися партизани. Заторохтіли постріли. Впав на підвищенні кат. Натовп закричав, кинувся врозтіч. Затріщали тини.
Офіцер біля шибениці щось люто крикнув, оглянувся зацьковано. Він вихопив револьвер, наміряється на дівчину. І раптом Микола остовпів. Світ померк перед ним. Він пізнав Оленку. Ніби в сповільненому кінематографі, з жахливою очевидністю пройшли перед ним страхітливі події. Ворог вистрелив у Оленку. Вона впала навзнак, на зв’язані руки. А ще через мить удар у скроню кинув Миколу в непроглядну пітьму. Барвистою стрічкою закрутилися перед очима його блискучий плин Дніпра, соснова шибениця, закривавлена постать дружини.
— Оленко, — простогнав він.
Хаосом смерті навалились на нього безладні акорди руїнницької мелодії. Стиснули, здушили, відрізали від ясного світу…
А бій на майдані вже затихав. Поліцаї розбіглися по городах. Німці, які лишилися живими, втікали на машині за село. Партизани, зібравшись на майдані, сумно стояли над своїм командиром. Марія плакала.
Через півгодини до будинку сільради підійшли щорсівці…
ДОРОГИ
…Над лісом замиготіли червоні вогники. Знижувався літак. Вуркотіли мотори. Багаття кидали в небо золоті іскри. Літак застрибав по полю, заревів, розвернувся. Партизани кинулися до нього.
З люка вискочив льотчик. Його обіймали, тиснули руки. Він усміхався, похапцем говорив:
— Скоріше, друзі! Скоріше! Новини? Все в газетах, слухайте радіо! Лупимо фріців, аж шерсть летить! Ранені є?
— Є! П’ятеро.
— Швидше в літак!
З люка викидали вантаж, відтягали вбік. На носилках внесли поранених. Марія підійшла до літака. Її лихоманило чомусь, руки тремтіли.
— Спокійно, спокійно, — казав їй Агроном. — До своїх летиш, на Велику землю. Не покидай Артиста. Доведи його до ладу. Ми ж навіть не знаємо, хто він. Герой, а безіменний. Ну та зараз багато таких. Прощай, дочко. Щаслива путь!..
