Ріта цмокнула його в щоку, заспівала над вухом:
— Я сподіваюсь, що ми добре житимемо. Київську квартиру можна переділити пополам. Там для нас з окремим ходом припадає дві кімнати. А потім постараємось… ви постараєтесь, щоб нам дали окрему квартиру…
— Ріто, про це потім, — сказав Роман.
— Да-да! Це дрібниці! Папочка, треба сказати Поліні Михайлівні! Для неї це теж буде сюрпризом! Де вона?
— Здається… в флігелі… Хм… Але все-таки…
— Тоді я піду… Ромцю, готуйся…
Ріта побігла поміж кущами бузку, зникла за котеджем. Кирило Степанович гостро поглянув на Романа. Той опустив очі.
— Що це значить, Романе? — запитав батько.
Син зітхнув, розвів руками.
— Тату. Я розумію, про кого ти! Оксана… Ну, що я можу зробити? Вона вже не скрипачка…
— Як… не скрипачка?
— Я говорив з лікарем… Справа погана. Рука пошкоджена. Пальці покалічені. Грати вона не буде…
— Зажди, зажди… Хай так. Хай вона не буде грати… Але ж ти любиш її? Ми готували заручини… Ти хотів одружитися…
— Ай, тату! До чого тут високі слова? Все тече, все міняється!
— Романе! — крикнув батько. Серце в нього забилося, похолонули руки. — Романе! Єсть же… якась межа…
— Тату, — рішуче сказав Роман. — Не треба сцен. Ми Не в театрі! Ось іде мама, поговори з нею…
Ріта поверталася назад в обнімку з Поліною Михайлівною. Мати розквітала приязною посмішкою. Роман крикнув їй:
— Мамо, поговори з татом. А то він не в курсі справи! Поясни йому…
— Кирюша, іди сюди…
Кирило Степанович, мов затурканий, поплентався до жінки. Вона давила на нього оком, шепотіла:
— Ти нетактовний! Хіба можна заїкатись про ту… Оксану… при Ріті. Нема Оксани. Не було! Ясно? Наша невістка Ріта. Невже ти не радий! Сват — академік. Ім’я. Роман піде вгору. А та… Що вона тепер? Треба переучуватись. Хто зна, на що вона здібна! Кирюша, треба мати розум…
А Роман сміявся біля хвіртки:
— Розстроївся старик!
— Нічого, хай звикає, — вторила йому Ріта. — Знаєш, на три тисячі потягло! Дехто лопне від заздрощів!
— А не багато? — засумнівався Роман. — Мама у нас скупенька!
— А ти не кажи мамі, — повчала Ріта. — Рахунок — старику! Бах — і все!
— Так і зробимо!
— У тебе є сигарета? Я забула купити! Дай вогнику! Про яку це ти з ним дисертацію говорив? Мені щось мама натякнула…
— Моя докторська, — похвалився Роман.
— Ого! Ти рекордсмен…
— А чого ж паритись! Раз — і в дамки!
— Це по-моєму! А яка тема?
— Вражаюча! «Схематика Всесвіту в світлі релятивістських теорій».
— А не заплутаєшся?
— Батько напише! А я тільки одтарабаню! Тема дуже вдячна. На грані фантастики! Зате перспективна. Розумієш? Симпозіуми, з’їзди, конгреси!
— Це по-моєму. Я погуторю з своїм батьком! Може, він стане твоїм науковим керівником. Тоді успіх забезпечений…
— Не можна, — засміявся Роман. — Скажуть, сімейщина…
— Тоді він поговорить… з ким треба…
— Ну, це інша справа!
Роман глянув за виріз блузки, мацнув очима пишні груди, обняв Ріту. Вона боронилася, звабно сміялася, викручуючись, мов гадюка.
— Пусти… Незручно… Хіба нема місця? В губи не треба… Он батько йде…
Роман одступив убік, запалив сигарету. Ріта припудрювалась, дивлячись в дзеркальце. Роман махнув рукою батьку, крикнув:
— Ну, ми потопали, тату! Ждемо! Не спізнюйтесь!
Вони вискочили за хвіртку. Зафуркотіла машина. Загавкав собака. Все затихло.
Кирило Степанович дивився вслід їм, гірко шепотів:
— Що ж це? Гм… «Потопали» і світова схематика… Так… Що ж це з тобою, Кириле?.. Сниться тобі, чи що?..
Він ніяк не міг заспокоїтись. Ходив по саду, розгублено розводив руками. Йому здавалось, що він у чомусь дуже винуватий. Що він когось образив, принизив, обплював. Кого ж?
Зненацька за парканом почувся м’який звук мотора. Стукнули дверцята. Хтось крикнув:
— Кириле Степановичу! Кириле Степановичу!
Люто загарчав собака біля хвіртки. Кирило Степанович поглянув на паркан. Звідти хтось махав рукою. Хто ж це? Невже Оксана?
Учений підтюпцем підбіг до паркана, дивився на змарніле обличчя дівчини, на її забинтовані руки. Вона жалібно усміхнулась, кивнула.
— Я проїздом. До лікарні. Електролікування. Якийсь новий метод.
— Оксанко… Голубонько, заходьте ж… чи що…
Кирило Степанович розгубився, не знав, що діяти…
Оксана похитала заперечливо головою.
— Не можу. Мене чекає машина.
— Ну як… рука…
— Погано, — сумно сказала дівчина. — І якраз ліва…
— А як же тепер… скрипка…
— Кінчилась моя скрипка, Кириле Степановичу, — похнюпилась дівчина. — Два пальці не згинаються… Та й вся кисть не та…
— Гм… Так… Оксанко… Я не вмію висловлювати співчуття… Старий сухар…
— Не треба співчуття, — всміхнулася Оксана. — Вже нічого не вдієш…
— Гм. Що ж тепер? Може, переучитесь? На щось інше… Співачкою, чи що?
— Що ви? Яка з мене співачка? Може, посередньою й була б… Але для чого? Ви ж знаєте, як я грала на скрипці?
— Божественно!
— От бачте! Я хочу бути такою скрізь. Інакше не варто жити!
— Це ви дуже вірно! Хвалю. Але… якось же треба…
— Нічого… Буду працювати… Ось з мамою погано. Як почула, що зі мною нещастя, — паралізувало її!
— Що ви кажете?
— Так. Тепер на пенсії. Послухайте, Кириле Степановичу… Я чула, що Роман їде в Гаагу днями. Я хотіла побачити його…
— Його зараз… гм… нема тут…
— Я буду тут, в лікарні, кілька днів. Хай прийде завтра.
— Я скажу, Оксанонько! Скажу!
— Ну, прощайте, Кириле Степановичу…
— Щасти вам, Оксанко. І не журіться! Не переживайте! Все тече, все міняється…
— Я не журюся, — всміхнулася Оксана, вже йдучи до машини. — Я ж народилася не скрипачем… а людиною…
Машина рушила. Закурів пил.
Кирило Степанович одступив від паркана, замислився. Лице в нього посвітліло. Яка чарівна дівчина! Хтозна… може, воно й добре, що Роман не одружився з нею. Він і вона. Це ж полярності! Як вона сказала? «Я народилася людиною, а не скрипачкою». Чудесно. І вона буде людиною. Неодмінно. Але… як же бути? Вона хоче бачити Романа… Горе моє, а не син… Що вийде з цієї зустрічі після того, що сталося? Вона ж, бідненька, не знає нічого. Доле, доле, яка ти заплутана!..
ПОРВАНІ СТРУНИ
У вікні лікарні хиталися могутні віти сосни. Так приємно дивитися на них знизу вгору. Нічого нема — ні стін, ні ліжка, ні людей. Є лише небо, ясне небо, і на ньому — ласкаві віти. Шшш… Шшш… Тихо шумлять вони, ніжно, заспокійливо. Пливе вічність. У безвість. У небуття. Нічого не треба. Нічого не хочеться…
Оксана зітхає, зводиться з ліжка. Не так просто забути про життя, про сувору повсякденність. Небо залишається для серця, як недосяжна мрія, як дитяча казка…
Сонце падає між сосен, багрянить вікна, кущі за верандою. Гаряче проміння хвилює Оксану, будить в грудях тривогу. Що це з нею? чому так боляче в душі?
Все, що з нею сталося, мов сон, мов кошмар. Чому це сталося? За що? Зовсім недавно… така радість… тріумф! Заручини… любов… Такі обрії… А потім — падіння! Страшне падіння. А втім, що це вона каже? Чому падіння? Сором так думати. Мільйони людей живуть просто, весело, не вміючи ні грати, ні співати… Аби співала душа… Душа! Це дуже правильно!
Вона поглянула на перев’язану руку. Сумно всміхнулася. Чого вона позбавлена? Руки? Ну то й що? Адже рука — інструмент? А творцем була я. Я! І творець не знищений, не вбитий, не покалічений. Душа, як і раніше, співає, творить! Ось… Я починаю…
Оксана, заплющивши очі, зосередилась. Ледве похитуючись, почала грати. Ніжно, тонко, проникливо заспівала скрипка. Звуки заглиблювались в недосяжні, високі сфери, краяли серце нез’ясовними почуттями тривоги і радощів. Хто сказав, що без руки не можна грати? Адже звучить! Звучить? В серці звучить, в душі! І ніколи не замовкне, доки я живу. Жаль тільки, що я не вмію передати те звучання іншим. А може, коли-небудь… Я знову знайду себе… і зумію вчити інших.
