Докірливо похитав головою:
— Чого ж ти одразу не сказала. Візьми… Він витяг плащ, закутав Оленку, тицьнув їй в руку пиріжок з м’ясом, куплений на вулиці в Києві.
— Їж. І відпочинь. А я пройду понад берегом. Може, знайду човен…
ПЕРШЕ ВИПРОБУВАННЯ
За півкілометра від шляху, біля куща тернини, стояло дві плоскодонки. Одна — маленька, вутла — з породи тих, що їх звуть «душогубками». Друга — велика, але стара, аж мох на ній поріс в шпарах поміж дошками.
«Мабуть, їй років сто», — подумав Микола. Обмацав ланцюги, розчаровано свиснув. Обидві плоскодонки були прикуті до товстої вільхи.
Замки такі, що й ломом не одкрутиш! Може, підождати, доки прийдуть господарі? Певне, вони поїхали на базар чи ще кудись, то згодом мають вертати. А втім, хто зна, скільки треба ждати. Так можна й ґиґнути тут серед посадки… Микола пройшов ще трохи. Надибав товсту вербову корчаку, яку принесло водою до берега. Скочив на неї. Витримає.
«Може, переправитись на вербині?» — подумав він.
Недалеко від корчаки плавала товста палиця. Микола вловив її, відштовхнувся од берега. «Пліт» тупо рушив з місця, закрутився, захитався. Микола ледве втримав рівновагу, гребонув назад, вискочив на берег…
Хай їй біс, цій вербині! Можна втопити і себе, і Оленку. Ні, треба шукати надійнішого перевозу.
Повернув до Оленки, захопивши палицю. Дівчина зустріла його бадьорим, веселим вигуком:
— Знайшов, Миколо?..
Хлопець розвів руками.
— Дві плоскодонки є. Та вони прикуті…
— Що ж робити?
— Не знаю. Назад повертати далеко — в сусіднє село. Звідти можна було б подзвонити в Зеленьки… Мати б виїхала. Але тепер пізно вже…
Вітер могутнішав. Між деревами котилися хвилі. Згори накрапав дрібненький дощик. Микола подумав, рішуче махнув рукою.
— Знаєш що? Давай одірвемо плоскодонку…
— Як так — без господаря? — злякалася Оленка.
А що ж — замерзати? І потім — ми ж нікуди не подінемо її. Там є одна — старезна, аж світяться… Ходімо. Нічого гаяти часу.
Вони захопили чемодан, торбу і попрямували понад берегом. Морок скрав виднокрай, простір насунувся звідусіль, пофарбував дерева, землю і хмари в примарний, сірий колір. Микола ледве розглядів човни В пітьмі, підвів до них Оленку, загуркотів ланцюгом.
— Вихід один — вибити шворінь, на якому тримається ланцюг. Ніс трухлявий, шворінь вискочить…
— Ой Миколо, мені не хочеться цього робити. Це погано…
— Є, що буде! Візьму гріх на свою душу…
Він стукнув палицею по шворню. Раз, вдруге.
Дерево піддалося. Ланцюг з веселим дзенькотом упав на пісок. Микола перевернув плоскодонку, а натугою штовхнув її в воду.
— Аж дише, — похитав головою. — Ну та нічого, не втопимось…
Човен шурхнув у воду. Микола приглядівся. В щілини прудко бігла вода.
— Трохи тече, але нічого. Я сяду на кермо а палицею, а ти, Оленонько, посередині… Ось у мене в торбі кухоль. Будеш ним вихлюпувати воду. І потроху підгрібати…
— Добре, Миколо, — спокійно мовила дівчина. Микола одійшов убік, ножиком вирізав товсту розкаряку з верби. В голові майнула химерна думка. Якщо Оленка не злякається в небезпечній дорозі, якщо витримає — значить, буде йти з Миколою до кінця життя…
Підійшов знову до неї, подав гілляку.
— Ось тобі «весло». Сідай. Ти не дивись, що темно. Я напрям знаю, не заблудимось…
— А я з тобою, Миколо, нічого не боюсь, — пролунало з темряви.
«О, пташка моя. Вона, мабуть, тремтить від ляку, тільки не хоче показувати цього…»
Речі припасували на передній лавці, Оленка сіла на середній. Микола вмостився на кормі. Він одштовхнувся від берега, направив плоскодонку в прохід між деревами. Оленка невміло підгрібала розкарякою, завертаючи човен то в один бік, то в інший.
— Греби з правого боку! З правого! — кричав Микола. — А тепер з лівого! Куди? Куди?
Він одштовхнувся від дерев, між якими вони пливли, поволі вивів посудину на чисту воду.
Над заростями гуготів вітер. Він зустрів мандрівників високою хвилею, холодними бризками. Через борт хлюпала вода, вона сягала в човні до кісточок.
У Миколи завмерло біля серця. Хоч би не злякалась! Хоч би витримала!
Оленка скулилась посеред човна, затерплими руками виливала воду. Потім кидала кухоль, хапала гілляку, допомагала Миколі гребти. Хлопець озирнувся. Дерева зникли в імлі. Спереду теж нічого не видно. Чи вони посуваються вперед чи ні — не добереш! Може, просто крутяться на місці…
В одному місці палиця наткнулася на дно. Микола пригнувся, помітив стовпи, дерева. Впізнав високий горб, який був недалеко від села. Хлопець полегшено зітхнув, крикнув:
— Вже недалеко, Оленонько! Більше половини пропливли!.. Ще об’їхати оцей острів — і дома!..
Дівчина відчувала пекучий біль на долонях, страшну втому в усьому тілі, але, зціпивши зуби, мовчала. В душі виникло дивне почуття, яке суперечило тілу. Хай втома, хай біль, хай назустріч холодний, могутній вітер! Вона зараз живе таким повним життям, якого не відчувала ніколи. Темрява, хвиля, боротьба, напруга всіх сил! І поруч — він — товариш і коханий навіки…
В темряві загорівся слабенький вогник. Микола радісно гукнув:
— Бачиш — світиться? То лісництво…
— Бачу, Миколо…
— Бідненька моя! Ти, напевно, замерзла!..
— Не турбуйся, Миколо. Я ще десять кілометрів пливтиму…
На повороті почувся скрип весел, хлюпання води. Недалеко від них зачорнів човен, почувся старечий голос:
— То ти, Миколо?
— Хто це? — крикнув Микола, підводячись на кормі. Плоскодонка захиталась, черпнула води. — Діду Василю! Це ви?
— Та ні, то тінь моя, — відповів насмішкуватий голос. — Сідай, а то човна перевернеш. Поцілуватися встигнемо…
— Дід вернувся? — шепнула Оленка
— Той самий, — щасливо одмовив Микола.
— Хто з тобою? — запитав дід.
— Наречена, діду… Оленка…
— Хм… Прудкий. А гарна?
— Найкраща в світі!
— Та бачу! Характеристики не треба. Раз поїхала в таку халепу з тобою на цій труні — значить, правильна дівка. Ану, не сюди. Греби…
У Миколи затепліло в грудях від дідових слів. Він був щасливий, що його думка збіглася з дідовою. Значить, справді, почуття правильно підказувало йому. Не злякалася Оленка в першій бурі. Так мусить бути й завжди…
Дід пристав до борта їхньої плоскодонки, скомандував:
— Ану, перелазь у мій човен. Живо. А то ви, я бачу, задубіли. Ого — повно води. Обережно, дівчино, перевернемось. Сідай сюди. На, замотуй ноги, щоб зігрілися. Давай і ти, козарлюга. Прив’яжи свою посудину до моєї корми. Звідки ти взяв її?
— Одбив. Там, в посадці. Якось негарно, та тільки нічого було робити, — виправдувався хлопець. — Ви, діду, не будете лаяти мене?..
— Що — гріха боїшся? — засміявся дід. — Гріховна не дія, а думка. Ти для доброго діла взяв човна, не журися!..
— Тоді, по-вашому, і вкрасти можна з доброю думкою? — образився Микола. — Ви смієтесь наді мною…
— А чого ж… І вкрасти можна. Дивлячись коли й як. Скажімо, під час війни, у ворогів…
— Тоді і вбити теж?
— І вбити, — похмуро промовив дід. — Інколи приходиться. Тільки бажати цього ніколи не треба. Та що це тебе на філософію потягло. Я так гадаю — тепер чарку випить треба, а не філософствувать. А щодо човна, то не турбуйся. Я одвезу вас, а вдосвіта переправлю цю труну назад. Ніхто тебе не лаятиме.
Микола сів на весла, гребонув з усіх сил. Човен впевнено повернувся і, ріжучи хвилю, рушив до темного масиву лісу.
Оленка, закутавшись в плащ, слухала, щасливо посміхалась. Прямо в душу їй западали слова цього незнайомого діда, його глухий голос. Серцем вона почувала свою спорідненість з цими людьми, з їх щирістю і чистотою, з їх предковічною правдою. Намагалася в пітьмі розглядіти обличчя діда, але бачила тільки жилаву, гнучку постать, яка ритмічно розхитувалась на кормі, високу шапку, довгі пасма вусів…
В’їхали в хащу дерев, під покрив столітнього лісу. Тут вітер затихав, розкидавши свою силу на широкому просторі ріки. Човен ткнувся в землю. Оленка сонно хитнулася,
