Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Живіть. Я нічого… Тільки не заривайте себе в цій ямі. Ви ж, Миколо, можете висунутися. Я чула, що ваш оркестр гримить. Це правильно. Зробіть ім’я, а потім — в місто. Дадуть квартиру, дітки з’являться. Заживете, як люди…

— Тут теж люди, свахо, — докірливо мовила Миколина мати.

Оленка гарячилась, заперечувала:

— Як не соромно, мамо… Що ти пропонуєш Миколі! Використать село, як драбину? Щоб вилізти вище? Та люди тоді плюнуть на нас…

— Люди, люди, — буркотіла мати. — Що там люди! Надійся на свої сили. Люди — вони тільки й ждуть, щоб ногу підставити…

Микола ледве стримувався. Зрештою, хай виговориться. Переконувати її словами ні до чого. Не вийде. Вона сформувалася давно і твердо. Все, що не підходило під її погляди — було дивним, неприродним, незрозумілим…

Марія Іванівна прощалася з дітьми розчулено. Запрошувала в гості. Сідаючи в машину, кричала:

— Дивіться, щоб дітей не було. Доки не переїдете в Київ. Одержите квартиру — тоді хоч десятеро!..

Коли вона поїхала, дочка полегшено зітхнула. Все-таки це була єдина тінь в її серці — розрив з батьками. Які б вони не були, а забути не можна того, що по-своєму, як могли, мати і батько плекали її, пестили, мріяли про її щастя. Вона пішла по іншому шляху — але, може, в цьому і їх заслуга. Часто люди йдуть від протилежного. Життя складне… його не можна розрахувати наперед…

Наступала золота осінь. Інколи після роботи Микола з Оленкою йшли в ліс, збирали гриби. Втомившись, лягали на товстий пружний мох, слухали симфонію осіннього дня. Над верхів’ями дерев метався прохолодний вітер, з глибини неба линули кошлаті хмари, а Микола, схилившись над Оленкою і заглядаючи в очі, імпровізував вірші, в яких на всі лади оспівував її.

— Он Миколо, дивись, перехвалиш мене, — сміялася щасливо Оленка, в пориві ніжності притягаючи його до себе на груди. Він охоплював її сильними руками, завмирав од щастя, шалено цілував покриті золотим пушком руки, ноги. А в хвилини найбільшої близькості забували світ — їм здавалося, що тіла їхні зливаються з тремтливою, дрімаючою землею, а душі — з неосяжним прозорим небом.

Вставали з предковічної постелі, йшли по барвистому килиму жовтіючих трав. Микола любив зупинятися біля тонкої ніжнокорої берізки, що вже струшувала на землю жовтогаряче листя. Прихилившись до стовбура, читав:

Вже у гості йде барвиста
Осінь золота…
Наче книгу жовтолисту
Тихо розгорта.
Я ходжу по тих сторінках
В темному гаю
І зову і кличу дзвінко
Суджену мою.
— Де ти, мріє, озовися?
Може, міцно спиш?
Чи між хмарками у висі
Журавлем летиш?
Чи сховалася між віти
В пишному саду.
Що тебе я в цілім світі,
Мила, не знайду…
Та нема її і досі.
Все не приліта.
Не пускає, мабуть, осінь.
Осінь золота…

Оленка удавано жахалась, тупала ніжкою.

— Що це значить, Миколо? Хіба я не твоя суджена? То, виходить, ти ще когось ждеш?

— Та ні, ні! — захищався Микола. — Це я писав рік тому. Бо не знав, що зустріну тебе.

— Тоді переробляй закінчення, — жартувала Оленка. — А то розлюблю. Ану, поете, живо!..

— Слухаю, королево моя. Іди туди, за той луб. Уявимо, що я тебе вперше бачу, зустрівши в лісі. Ось так. Готово. Є нові рядки. Читаю…

— Ти не там її шукаєш! —
Мовить далина.
І дівочим сміхом в гаї
Рознеслась луна.
На галявину широку
Вийшла з-за дубів
Дівчинонька синьоока
З кошиком грибів.
Це ж тебе душа бажала,
Дівчино проста,
Не ж любов мені послала
Осінь золота…

— О, тепер добре! Я вже не серджусь, любий!.. Поцілуй мене…

Оленка знову завмирала в обіймах Миколи, шепотіла:

— А ти знаєш, я теж перевіряла себе…

— Як, Оленко?

— Одходила вбік. Дивилася, як ти виходиш з-за кущів. Я уявляла, що вперше бачу тебе. Думала: чи інший раз полюбила б тебе?

— І що ж?

— Кожен раз полюбила б! — раділа Оленка. — Тисячу разів зустріла б — все одно! Тільки тебе!.. Тільки тебе!..

Зливались воєдино промені сірих і блакитних очей, змикались трепетні руки навколо стану… А осінь сипала згори багряне і золоте листя, ніби дякуючи їм за невмирущу весняну любов…

Мелодія сьома

ВІЙНА

УДАР

Майнуло над землею біле крило зими. Пролинуло сніговіями, скрипучими морозами, високими заметами, передчуттям тривожних подій…

Покотилася у безвість весна. Повновода, бурхлива.

Наступило літо. Встали, як стіна, жита, вкрили з головою найвищого чоловіка. Земля ніби показувала людям, на що вона здатна, коли її люблять…

В червневу ніч Микола з Оленкою поверталися в Зеленьки з Києва на херсонському пароплаві. В столиці вони провели кілька днів. Ходили в театри, кіно, купували літературу для домашньої бібліотеки. Везли з собою подарунки, щиро раділи, уявляючи, як роздаватимуть їх.

Сиділи на палубі, за горою діжок, на кормі.

Тут було затишно, тепло. Глухо шуміли колеса, стогнала машина. В передсвітанкових сутінках привидами пропливали дніпровські береги, кручі, лози. Микола обгорнув дружину полами пальта. Її голова лежала на його грудях, вуста майже непомітно ворушились. Микола радо слухав дрімотний голос:

— А мамі подаруємо хустку з червоними квітами. І повеземо в Київ… Хай піде в театр… В музеї…

— Не поїде вона, — посміхався Микола. — Мати не любить міста. Каже, що задихається там від бензину…

— Вона хороша, — прошепотіла Оленка. — І в її словах є правда. Треба в місто принести подих природи…

— Ти вже говориш, як дід Василь, — жартував Микола. — Знаєш, я буду ревнувати… Він зовсім полонив тебе…

— А що ж… якби молодший був, полюбила б його…

— Дивись, Оленко, а то доведеться діда власного на дуель викликати!..

Обоє весело сміялися, притискувалися щоками одне до одного, завмирали. Зненацька Оленка скрикнула. Микола злякано поглянув на неї. Обличчя дружини було бліде, очі розширені в незнаному подиві. Вона до чогось прислухалася, чогось ждала.

Що з тобою, Оленонько? — прошепотів Микола.

— Стукає, Миколо, — чудним голосом сказала Оленка.

— Воно?

— Ага. Дай руку сюди. Приклади. Чуєш? Чуєш?..

Микола приклав тремтячі долоні до тугого живота дружини, з нез’ясовним хвилюванням слухав, як там, в таємничому замкнутому світі ворушилося нове життя. Воно брало початок з віковічного джерела, йшло через нього, Миколу… воно зріло в лоні Оленки… дівчинки з київських садів… коханої з хлоп’ячих мрій. Подих тайни торкнувся серця Миколи, в очах защеміли солодкі сльози. Він, не знімаючи рук з гарячого лона, вдячно поцілував очі Оленки.

— У нас буде дитя, зіронько… Наше дитя… І ми ще більше любитимемо одне одного… Правда?

— Більше любити не можна, Миколо, — заплющивши очі, шепотіла Оленка. — Любов — це вже не те слово. Любов — це просто почуття… Одне з почуттів… А я живу тобою… майбутнім дитям… нашим майбутнім…

Вона замовкла на півслові. Над Дніпром прокотився протяжний гул. Почулися глухі удари.

— Що це, Миколо?

— Не знаю, — тривожно сказав Микола.

На капітанському містку почувся якийсь гомін. Потім гнівний вигук. На щоглі раптово гримнув динамік, ніби хтось прорвався з небуття. Над пароплавом, над Дніпром, над густими туманами полинув голос, що будив людей великої країни на страшний і трагічний шлях…

27
{"b":"201517","o":1}