— Чай… розхлюпаєте…
Чоловік закашлявся, почервонів від хвилювання. Потім кинувся до свого купе. Звідти почулися захоплені слова:
— Коваль! Справжній, чесне слово. З нами їде!..
З купе виглянула нерозчесана жінка. Щоки її блищали усмішкою. З’явилися обличчя з інших купе. Павло рішуче повернувся, зайшов до себе, замкнув двері.
Під дверима чувся гомін, радісні репліки:
— Автограф би…
— Подивитися — який він!
— Красень!
— Бесіду якби провести. Подумати — на Марсі чоловік був!
В двері обережно постукали.
— Товаришу Коваль! Павло Григорович!
Космонавт знизав плечима, зітхнув.
Ну що їм потрібно? Адже в газетах написано. Написано більше, ніж він бачив і чув. Автограф? Для чого? Навіщо їм звичайний підпис? Для колекції? Доки люди будуть принижувати себе? Космос і автограф? Чорний камінь і «бесіда за склянкою чаю». Коли вони зрозуміють співмірність? Мовчати, мовчати треба, дивлячись на зірки, на далекі вогні світів. Думати треба, усвідомлювати своє місце в цьому вогнистому світі!..
— Павло Григоровичу! Ви спите? Тут вас просять… для бесіди…
— А може, він спить?
— Тільки що ж у коридорі стояв…
— А вони так навчені, космонавти… Тут при пам’яті — а тут вже спить. Підійшов час, положено — спи! Космос!
Павло ледве не зареготався. Він накрився подушками, затамував сміх. В коридорі пролунав бас провідника:
— Розійдіться, товариші пасажири! Павло Григорович потребує відпочинку. Невже не ясно? Стидно надокучать!..
В двері перестали стукати. Коваль заснув.
А в Києві він купив темні окуляри, одягнув їх і тепер вільно йшов вулицями міста.
З Києва до рідного села Млинівки виїхав теплоходом. Можна було б машиною, але знову він потрапить у руки ентузіастів, організують збори, мітинги. Хай це буде завтра, післязавтра. А сьогодні… він прибуде під світлом зірок… спочатку до /лами… потім до неї…
Минали години, дзвеніла за кормою вода, пливли вдалину знайомі до болю кручі Дніпра. А Павлу здавалося, що час зупинився… чи, навпаки, стрімко помчав його по своєму простору буття…
Коли теплохід приткнувся до піщаної кручі, сонце вже закотилося багровою діжею за обрій. Потемніли луки. Теплом парувала земля, пахтіла квітами і травами. Павло вийшов на берег, глибоко вдихнув густе п’янке повітря, аж закололо в грудях. Радісно засміявся.
Якась бабуся, що зійшла разом з ним, зазирнула йому в обличчя. Він хутко пішов по траві, вбік від стежки.
— Думала, що Коваленко… Наче схожий… А воно, мабуть, охотник! Або рибалка! — почувся голос баби.
— Таке сказала, — відповіла друга. — Павло хіба так приїде? З ним хура начальства прикотить! Мітинг буде! Ого-го!
Павло продирався крізь сріблясті кущі лози, схилявся до трав, брав їх у пригорщі, вдихав цілющий дух. Потім приліг на піщаному горбі, недалеко від села, розкинув руки, обернувши обличчя до неба.
На синьому тлі вже гаптувалися бліді зірки. Вони привітно підморгували Павлу, і йому здавалося, що далека вогниста безмежність з міріадами світів і рідні трави дніпровських луків поєднуються в просторі невидимими потоками якоїсь енергії… Що це було? Звідки? Невимовлене, невисловлене, незбагненне! Воно клекотіло, бунтувало в серці, просилося на волю. Коли це почалося? Коли! Політ… паща невблаганної смерті… і таємничий Марс… Там йому відкрилися ворота невідомого… Там…
Але тихо, серце… Цить! Зачекай, не вихлюпуй себе… Тебе ждуть…
Павло встав з розкішної постелі трав. Тихо пішов навпростець до Млинівки. Між вербами і садками вже блимали вогники. Від клубу чулася пісня. Космонавт прислухався. Дівчата бадьоро виспівували частівки:
Гей, скликайте, гармоністи,
Всіх людей до нас в село!
Повертається із Марса
Наш герой Коваль Павло!..
А високий задерикуватий голос в супроводі баяна викрикував:
То не зіронька, подружки,
Ясно блимає здаля,
Таня-вчителька радіє,
Жде із неба Коваля…
Павло поморщився. Для чого вони так? Найсвятіше, найпотаємніше… В частівки… Невже не розуміють? А втім… може, вони так висловлюють свою дружбу. Грубувато, просто, але щиро… Хай… Хай співають… Зерно завжди ховається під шорсткою шкаралупою… Хай!..
Космонавт вузькими вулицями пішов до рідної хати. Вона стояла біля лісу, недалеко від школи. Ген бовваніє на темному небі дах школи. А там, недалеко, хата, де Живе вона… Туди потім… А зараз… мати…
Павло підступив до тину, постояв. Серце калатало тривожно. Низенька, присадкувата хатка мов причаїлася, ждала. Чи, може, спить? Вся в минулому. Вся в глибині далеких віків. Але не ти, хатко, визначаєш подих епохи Ти лише шкаралупа зотлілого вбрання мого народу. В тій шкаралупі виріс могутній вогнистий дух… і сягнув до зірок, вже не зітхаючи вечорами перед ними, а прокладаючи туди, в нескінченність, дерзновенні дороги.
І, стоячи тут перед смішною і милою хатинкою батьків Павло яскраво усвідомив незрівнянну велич суті перед формою. Ніяка форма, ніяке зовнішнє величання не дадуть творчого вогню, якщо його нема. І, навпаки, вогонь шукань, дерзань і труда, вийшовши навіть з найпростішого притулку, осяє навколишню пітьму і в вічній битві з хаосом перебудує навколо себе світ. І створить в огнистому пориві неповторні форми, виявляючи в радісній творчості свою еволюційну суть…
Павло переступив перелаз, розгорнув лапаті віття хвої. У віконці світилося. Чому так тьмяно? Невже нема електрики? Адже в других хатах світиться…
Він тихенько повернув завертку, ввійшов до сіней. На нього пахнуло горищем, старим сіном, по драбині шаснув кіт, засвітив очима згори.
Павло нечутно ступив до хати. На столі стояла свічка, вона кидала жовтаве світло на стару чорну ікону богоматері. Мати стояла на колінах перед нею — маленька, згорблена, шепотіла тремтячим голосом щирі слова:
— Дякую тобі, мати божа, царице небесна, за велику ласку… Сохранила сина мого коханого Павлушу на дорозі невідомій, покрила його покровом своїм нерушимим! Дякую тобі, пресвята, що почула мою нескладну молитву!..
— Мамо! — тихо покликав Павло.
Маленька постать завмерла, потім стрепенулася, підвелася на ноги.
— То ти, Павлушо?
— Я, мамо…
Вона кинулася до нього, припала до широких грудей. Тіло її — сухеньке, худеньке — дрібно тремтіло.
— Мамо… Що з вами? Мамо… Адже вернувся… Живий…
Вона дивилася в напівтьмі на його обличчя, і він бачив, як по її зморшкуватих щоках повзуть одна за одною великі прозорі сльози.
— Ти не дивись, Павлушо, на сльози. Я радію… То від радості… Я не плакала, коли ти був там… коли думали, що ти… Та чого ж це ми стоїмо? Світло ось тут… Я не думала, що ти так скоро… Думала, що ти спочатку в Москві… Як же це?
Павло ввімкнув світло. Спалахнула слабка лампочка. Очі матері в тому промінні засяяли голубими вогниками. Син широко посміхнувся. Як завжди! Ясні, блакитні вогні материнських очей. Вони ніколи не тьмяніють, вони завжди в чеканні, в труді, в любові… Здрастуй, мамо, кохання наше, породителько наша, наш захист і якір порятунку…
Вони сіли одне проти одного на покуті. Мати любовно розглядала бліде обличчя сина. Павло гладив її шорсткі, жилаві руки. Вона кинула погляд на стіну, де висів портрет батька, зітхнула. Нічого не сказала. Та Павло все зрозумів. Не треба зайвих слів там, де можна зрозуміти в тиші. Мовчить портрет, усміхається. Він задоволений сином. Він підбадьорює його. «Іди, синку, — чується Павлові. — Іди далі й далі… Спочинок лише мить на великій дорозі. Іди, синку, відкривай людям нові путі…»
— Може, вечерять? — схопилася мати. — А то я забула, гостей давно не було, так вже розучилася приймати. Я швиденько — вареничків з картоплею, огірочків солоних, вже редисочка є…
