— Як же ти?
— Що, кохана?..
— …залишився живий? У пазурах дракона…
— Радістю, Таню! Тільки радістю! Радістю перейдемо безодні…
Гримнув грім. Сяйво різонуло очі.
Радістю здолаємо безодні! — покотилася в просторі луна.
Таня Владна прокинулась.
Сонячний промінь упав їй на чоло. Привітно хитнулася за вікном соснова гілка, вітаючи її з новим ранком.
Дівчина механічно, як завжди, простягнула руку до столика, взяла олівець, записала в блокноті: «Радістю перейдемо безодні…»
Потім відкинула олівець, затулила долонями личко. Сльози мимоволі підступили до очей…
Для чого так? Як завжди… Для чого?
Він щоранку з’являвся до неї у сні чи видінні, завжди будив якимись прекрасними словами. І їй легко було працювати. Поряд відчувався подих друга, його підтримка, погляд, ласка, слова…
А тепер його нема.
Нема!
Яке важке, страшне слово. Нема. Воно в протиріччі з усім буттям, з світом. Чому нема? Хто так прирік?
Радістю здолаємо безодні!
Він знову з’явився перед нею, знову сказав чудові слова.
Але ж його нема!
Сон, країна Небуття, міраж, галюцинація насміхаються над нею…
Таня заплющила очі.
А може, не було, нічого не було. І він живий. Теплий. Неушкоджений…
Газети… радіо… Погляди співчуття… Сухі очі його матері привиділися їй. То був сон. А оце дійсність — його бадьорий голос, його радісний погляд.
Таня шарпнула ящик стола. Схопила рукою купу газет. Метнула поглядом по горішній сторінці. Серце впало.
Ні, не мара. Трагічна дійсність.
Усміхнене обличчя Павла в шоломі. Поряд — повідомлення Академії наук. Про трагедію в космосі…
А Тані чується хрипкий, глухуватий голос Павла. Він лине в просторі, прориваючись крізь шум розрядів, долинає до рідних сердець…
— …Корабель втратив керування… я не можу визначити причини… Катастрофа неминуча… Прощайте, люди Землі… Я не жалію, що пішов на цей шлях… Хай ця невдача стане східцями… для інших дослідників… Марс наближається… Я бачу канали. Дивні оази… Таємничий світ… зовсім інший світ… Він не такий, як ми уявляли… Тут було життя… Ні, тут є життя… Напевне, є…
І зовсім тихо:
— Мамо… Прощай, мамо…
І удар. Громовий удар.
Тиша. Більше ні слова.
В траурі була вся Земля.
Таня замкнулася в своїй кімнатці. Не виходила на люди більше тижня. Вчителі—її колеги — розуміли дівчину, не турбували.
Нарешті вона вийшла на роботу, з’явилася в школі. Учні четвертого класу, який Таня вела, помітили сиве пасмо в косах, дивний блиск її непорушних очей. Але мовчали…
І сни зникли. Ніхто не приходив до неї. Не будив бадьорим закликом. Темрява, байдужість ткали свої смертельні тенета на враженій психіці дівчини…
І ось сьогодні… Радістю здолаємо безодні!
Для чого такий недобрий жарт? Жарт примарного світу!
Вона зітхнула. Зиркнула на годинник. Пора до школи. Життя вимагає свого.
Вмилася надворі, під сосною. Потерлася щокою об її шорстку кору. Торкнулася пальцем до шматочка кори, яким було затулене дупло. В тому дуплі два камінці — синій і червоний. Він і вона. Так вирішив Павло… ще тоді, як вони мандрували в Карпатах… Таня підняла ці камінці на гірській стежині… а він забрав собі. А потім, прощаючись, ранньої весни… заховав камінці в дупло, затулив його заслонкою з кори, щоб ніхто не помітив…
— На щастя, — всміхнувся він.
— На щастя, — зітхнула дівчина.
Вийняла заслонку. Зазирнула в дупло. Промінь ранкового сонця відбився на камінцях. Мигнуло мерехтливе сяйво.
Таня поставила шматочок кори на місце. Нахмурилась. Скільки разів зарікалась не терзати себе споминами, не повертатись в минуле. Думати лише про майбутнє, про дітей, про роботу…
Хутко повернулась до кімнати. Зібрала необхідні книги в портфель. Здалека почувся дзвоник. Пора.
Вона ступила до дзеркала, пригладила волосся на скронях. Байдуже ковзнула поглядом по обличчю. Змарніла, схудла. Ніс загострився. Очі запали, блищать хворобливо. Ну й нехай! Нема для чого… для кого…
За тією звичною постаттю, за тим постарілим обличчям, яке вона бачила в дзеркалі, ніби відчувалася інша істота… досвідченіша, старіша, мудріша, ніж Таня Владна… Звідки вона взялася, коли народилася…
— Танюшко! Ти снідати йди, — почувся голос господині.
Дівчина здригнулася. Схопила портфель. Вискочила в коридор. Заглянула в кухонну кімнату. З відкритої печі весело блимало бадьоре полум’я, грало лискучими блискітками на обличчі повної доброї жінки, в якої Таня наймала кімнатку.
— Я не хочу, тьотю Дуня! Потім, в обід…
— Ну хіба ж так можна, — ображено сплеснула руками господиня. — На кого ти схожа? Кошеня обсмоктане, а не дівчина. Та на тебе жалко дивитися…
Не дослухавши, Таня вискочила з хати. Грузнучи в піску, попрямувала через горб до школи. Мимо кущів барбарису, мимо акації, що викидала з колючих віток ніжне листячко, мимо молодої посадки сосни…
Не заходячи в учительську, пішла в клас.
Сонце пронизувало кімнату скісними рожевими променями, золотило десятки дитячих голівок. Неслухняних, бунтівливих, рідних.
В останні дні, після трагедії, діти при ній мовчали, стримували себе. Відчували юними серцями страшний тягар в її душі.
Та чи потрібно це? Не треба смутку. Життя продовжується. Життя пливе далі розмаїтим потоком. Для суму немає місця в цьому потоці. Саме тому Павло сказав їй чудодійну фразу сьогодні: «Радістю здолаємо безодні!»
Саме про це й треба говорити… Радість!.. Життя дало урок Тані. Вона втратила була радість, а з нею і смисл життя. Вона егоїстично відділила себе від живого пульсу навколишнього, а разом з тим і занепала духом. Радістю перейдемо безодні! Так сказав він. Так владно говорить життя!
— Діти, — сказала Таня. — Я хочу говорити з вами про радість. Це прекрасне почуття. Хто зрозуміє його силу, його нездоланність — той мужньо пройде через життя, високо і гордо несучи голову, як людина і творець…
У всіх нас попереду великі і важкі шляхи. Буде всього — невдач і розчарувань, гіркоти і зневіри. Але хто не забуде в дорогу радість — тому не страшні ніякі печалі, ніякі страждання. Діти! Радістю устеліть шлях свій. Радістю укріпіть взуття і крила свої!..
Взуття радості не зітреться на камінні невдач, не розмочиться в потоці песимізму, зневіри, не запилиться на сірих дорогах буденщини. А крила радості перенесуть вас через всі хребти і ріки, через океани, часу і лабіринти життя.
Сум і зневіра, жаль над самим собою і ниття віддаляють від друзів, від людей, замикають нас у шкаралупі егоїстичного горя. Радість же — зв’язує з друзями, з людьми почуттями єдності, щастя, як у нас сьогодні!.. Ось чому радість необхідна нам, як повітря, як сонце як хліб! Треба, щоб воно — це чудове почуття — Не було рідкісним і випадковим гостем, а вічним супутником!..
Хвилюючу імпровізацію вчительки перебив сміхотливий шепіт. Таня здивовано замовкла. Оглянула клас. Діти дивилися на вікно. Звідти виглядала розкудлана попеласта голова Марка Головатого.
Хтось пирснув. Таня здивовано запитала:
— Ти чого у вікно?
— Я хотів непомітно, — виправдовувався Марко. — Не вийшло. Хай буде просто. Без сюрпризу…
Він стрибнув у клас, тримаючи перед собою зелений пластмасовий ящичок. Рушив до столу.
— Що за сюрприз? — нахмурилась учителька. — До чого такі витівки? Поясни… І що це в тебе в руках?
— Телевізор, — неприродно радісно сказав Марко. Потім, тупцюючи від нетерпіння, скрикнув: — Павло Григорович повертається з Марса.
Таня зблідла. Серце застукотіло навально, зупинилося. Вона похитнулася, схопилася руками за стіл. Клас завмер.
— Що з вами, Тетяно Сергіївно? — прошепотів Марко перелякано.
— Не можна так жартувати… Марку, — ледве чутно промовила вона.
— Так я не жартую! — щасливо вигукнув хлопець. — Брат привіз з Москви телеприймач. Портативний. Я вранці включив. Почав дивитись. Тому й запізнився. Коли передача. Кажуть — повертається Павло Григорович. Скоро буде на Землі. Давайте включимо…
