— Один шлях — до бога! — задоволено підхопив дядя Митя. — Тільки там рятунок від сатанинського світу. І душу, і тіло, і все майно треба віддавати йому, богу Ієгові! І тоді, в час приходу, ви опинитесь в рядах обраних…

— Скоріше б, скоріше, — стогнала мати.

В двері хтось постукав. Дядя Митя насторожився. Закрив біблію.

— Дядю Митю, запитайте, хто це там? — попросила мати.

Дядя Митя вийшов у кухонну кімнату, відкрив надвірні двері. Побачив плечистого білоголового хлопця. Ясні очі його були тривожні і розгублені. Він якусь мить стояв мовчки, здивовано дивлячись на невідомого чоловіка.

— Чого вам треба? Хто ви? — запитав дядя Митя. — Та спочатку зайдіть…

Хлопець зайшов. Хрипко сказав:

— Я Євген. Де Оксана?

— Вітатися б не завадило, — строго сказав дядя Митя.

— Здрастуйте, — винувато озвався Євген. — Пробачте, я хвилююсь. А де Оксана?

— Питайте у матері її, Софії Гаврилівни…

— Дядю Митя, хто там? — почувся слабий голос матері.

— Та прийшов якийсь… Євген, каже…

Дядя Митя вернувся до хворої, сів. Євген вступив за ним до кімнати, привітався:

— Здрастуйте, Софіє Гаврилівно!

Маги підвелася на ліктях, суворо запитала:

— Чого прийшов?

— Я хотів би… Оксанку…

— Нема для тебе Оксани, — злісно сказала мати. — Нема для всіх вас. Чого ти од неї хочеш? Це ж ти перший повів її до своїх! А потім братик твій підхопив!..

— Неправда! — крикнув Євген. — Це не так! Ви нічого не знаєте. І потім… не про це річ! Я хочу бачити її. Мені казали, що бачили її…

— Де бачили?

— З якимсь типом…

— А тобі яке діло? — гнівно запитала мати. — Хто ти їй? Чи знову голову крутити зібрався? Не мішайся в чуже життя. Покинули дівчину в біді, а тепер знову прийшов, латаєшся… Для чого?

— Я не покинув! — гаряче сказав Євген. — Все це страшні дурниці! Мені нікого непотрібно! Тільки її!

— «Тільки її», — похмуро передражнила мати. — Вона не іграшка! Вона ж людина! Не награлися! Хочете зовсім в яму штовхнути?

— Нікуди я її не хочу штовхнути, — з відчаєм гукнув Євген. — Тьотю Софіє, невже ви не бачите, що я зовсім інший! Невже ви думаєте, що я хочу зла Оксанці! Я хочу помогти їй!..

— Не знаю, — втомлено сказала мати, заплющивши очі. — Все зло, все розпуста… Все йде до кінця…

— До якого кінця? — здивувався Євген. — Що ви кажете?

— До кінця світу. І таким, як ти… не завадило б подумати про це…

— Тьотю Софіє, хто вам такі дурниці наговорив?

— Як ти смієш? — посварилася мати пальцем. — Ображати людей, яких не знаєш?..

Дядя Митя взяв руку хворої, м’яко поклав її на постіль. Поглянув на Євгена.

— Заспокойтесь, Софіє Гаврилівно. Хлопець молодий, гарячий. Нічого дивного немає. Слухай, хлопче, не дурниці те, що ти почув, а велика істина. Хіба ти не чув коли-небудь про наступне пришестя бога?

Євген знизав плечима, здивовано глянув на дядю Митю.

— Чув. Навіть читав біблію, як вивчав історію релігій. Ну й що?

— Гм. Навіть читав, — вдоволено сказав дядя Митя. — Тоді нам легше буде говорити…

— Не знаю, до чого ви клоните? Може, це ви ту; забиваєте голову Софії Гаврилівні?

— Я тебе, хлопче, ще не ображав, — з гідністю озвався дядя Митя. — Треба триматися достойно…

— А я не розумію, при чому тут Оксана, її мати і… майбутнє пришестя бога?..

— їхнє нещастя, хлопче, це ілюстрація, так би мовити, древніх пророцтв. Сідай, сідай. Отам, на стульчик. Отак буде краще. Бог показує на прикладі таких, як вони, що все в світі — суєта, прах, ніщо! І єдине, чому треба служити, це богу!

— Якому? — поцікавився Євген.

— Ієгові, — строго сказав дядя Митя. — Єдиному богу, який сотворив небо, землю, всіх нас. І який прийде судити живих і мертвих незабаром, коли сповниться міра мерзоти.

— Дозвольте… А для чого ж він створив нас, якщо прийде судити? І за що він нас буде судити?

— Він нас сотворив чистими, непорочними, — пояснив проповідник. — А ми живемо в світі, обплутаному сітями сатани. І замість того, щоб іти по шляху божому, щоб ждати його приходу, вірити в нього, допомагаємо сатані, тішимо його, стаємо його пособниками!..

— Гм, — іронічно мугикнув Євген. — А хто ж сатану сотворив?

— І сатану бог сотворив, — підняв палець вгору дядя Митя. — Сотворив його, як першого ангела. А той возгордився, захотів бути рівним богу! І був скинутий на землю. А тепер тягне нас, людей, за собою…

— І ви знаходите дурнів, які вірять в ці казочки? не стримавшись, запитав Євген. — Який же немічний і пустий ваш бог, якщо він творить такий хаотичний світ. Творить ангела, а той стає сатаною! Творить людей, а вони опиняються в сітях сатани! Виходить, що сатана сильніший від бога?

— До пори! До пори, хлопче, — грізно заявив дядя Митя. — Та наступить Армагеддон, і бог Ієгова пошле сина свого, щоб змести вогнем праведним в останній битві світла і тьми сатану і його полчища! І тоді горе буде тим, які насміхаються над пророцтвами свідків Ієгови!

— А хто ж, пробачте, спасеться?

— Тільки ті, що вірять в бога. Ті, що ждуть його приходу…

— Значить, лише за те, що я буду ждать його приходу і вірити, — мене чекає спасіння?

— Вірно говориш!

— Але ж, наскільки я пам’ятаю, сказано, що віра без діла — мертва!

— Що ти хочеш сказати? — нахмурився дядя Митя.

— Дядю Митю, — озвалася мати, — він же насміхається… Що ви з ним говорите?..

— Та ні, нехай говорить.

— Я хочу запитати вас, — не вгавав Євген, — що ви робите ще, крім того, що вірите?

— Ми кличемо вірних. Ми закликаємо всіх, хто покине цей світ юдолі і плачу, і приготується до приходу бога!

— А чим ви зустрінете його? Якими ділами? Коли ми, люди, зустрічаємо друзів, то готуємо квартиру, прибираємо, якнайкраще одягаємось, зустрічаємо їх музикою, квітами. А чим ви зустрінете свого бога?

Дядя Митя засопів, спідлоба зиркнув на Євгена.

— Кощунствуєш, хлопче?

— Чому ж? — здивувався Євген. — Я кажу щиро. І не заздрю я тому богу, який має таких скучних свідків, як ви. Я б на його місці порозганяв би з неба всіх проповідників, всіх сектантів, всіх ханж і лицемірів! Дуже скучно йому житиметься на такому небі!

Обличчя дяді Миті наливалося буряковим тоном, очі темніли під навислими бровами, ніс заворушився.

— А яке ваше небо, кощунники? — злобно запитав він. — В що ви вірите? В яке небо? В якого бога?

— Наше небо, — серйозно відповів Євген, — небо боротьби, труда і краси! Небо краси! А бог? Навіщо далеко дукати його? І де шукати? Людина — це бог!

— Сатана, — прохрипів дядя Митя.

— Чому ж сатана? — усміхнувся Євген. — Ви погано читаєте священне писання! Там теж сказано: «Ви — боги!». Знаю, який там зміст вкладається в це поняття, але я з радістю стверджую, що людина — це єдиний бог У Всесвіті, в Безмежжі! Все в ній — і краса, і любов, і творення! І підлість — теж! Але все залежить від нас, що з себе зробити!..

— Воно й видно, — з ненавистю прохрипів дядя Митя. — Доки все було добре, ви всі ходили сюди, до Оксани, до її матері. А як їх спіткало нещастя — в кущі. Такий ваш бог, кощунники, сатаністи!

Євген похилив голову, помовчав. Важко відповів:

— Що ж, це не говорить на мою користь. В житті все буває. Але ось я прийшов. І вчасно. Бо бачу — вже повзуть клопи з щілин. І ви… тепер я бачу… скористалися нещастям, обплутуєте людей страхами, щоб влізти в душу!..

— Не обплутуємо, — крикнув дядя Митя, — а на поміч прийшли! Не так, як ви — лицеміри!

— В чому ваша поміч? В туманних, заплутаних словах? Армагеддон, кажете, буде? Він уже йде! По всьому світу! Світ розділився на тьму і світло! Невже не бачите? Армаіеддон гримить! В сім’ях, в державах, в серцях! Іде велика битва! А коли вона закінчиться — буде прихід! Буде прихід, ви чуєте? Тільки не Ієгова прийде, а Новий Світ, світ братерства, правди, свободи. Світ краси! Цілий безмежний космос розкриється перед людиною! І не ханжі, не хитрі зайди бога Ієгови ввійдуть в цей світ, а люди, які вміли страждати, любити, помилятись і виправляти помилки, творити красу і очищати власне життя від бруду… А ви — ви теж берете участь в Армагеддоні. Тільки ви не на боці світла! Ви в рядах тьми!..