– Треба бути мужчиною.

– А я? – спитав Гренгуар. – Хто ж я такий?

– У мужчини на голові шолом, у руці – меч, на закаблуках – золоті остроги.

– Он як! – сказав поет. – Виходить, без острог не можна бути мужчиною? Ви когось любите?

– Чи когось кохаю?

– Атож, чи кохаєте?

Вона хвилинку сиділа задумана, потім з якимсь особливим виразом промовила:

– Я про це скоро дізнаюсь.

– А чому не сьогодні ввечері? – ніжно запитав поет. – Чому б вам не покохати мене?

Дівчина серйозно глянула на нього.

– Я покохаю лише того, хто зможе мене захистити.

Гренгуар почервонів і запам’ятав ці слова. Очевидно, дівчина натякала на те, що він не допоміг їй у критичній ситуації, в якій вона опинилася дві години тому. Цей спогад, стертий з пам’яті іншими пригодами того вечора, знову ожив. Гренгуар ляснув себе по лобі:

– Видно, панночко, мені треба було саме з цього почати. Пробачте мені мою непростиму неуважність. Але як же вам пощастило вирватися з пазурів Квазімодо?

– О, який жахливий горбань! – промовила вона, ховаючи обличчя в долонях, і затремтіла, немов її пройняв мороз.

– Справді жахливий. А все-таки, як же ви врятувалися від нього? – повторив своє запитання Гренгуар.

Есмеральда всміхнулася, зітхнула і промовчала.

– А ви знаєте, чого він вас переслідував? – знову спитав Гренгуар, намагаючись з якогось іншого боку підійти до теми, що його цікавила.

– Не знаю, – відповіла дівчина і жваво додала: – Та й ви теж ішли за мною, а чого?

– Слово честі, – запевнив Гренгуар, – я й сам не знаю.

Запала тиша. Гренгуар колупав ножем стіл, дівчина всміхалась і наче дивилася на щось крізь стіну. Раптом ледь чутно заспівала:

І, несподівано урвавши пісню, почала гладити Джалі.

– Яка гарненька тваринка, – промовив Гренгуар.

– Це моя сестричка, – відповіла дівчина.

– Чому вас звуть Есмеральдою?[46] – спитав поет.

– Не знаю.

– А все ж таки?

Циганка дістала з-за пазухи невеличку овальну ладанку, що висіла у неї на шиї на ланцюжку із зерняток лаврового дерева і сильно пахла камфорою. Ладанка була обтягнута зеленим шовком, а посередині виднілося зелене скельце, схоже на смарагд.

– Може, через це, – сказала дівчина.

Гренгуар хотів був узяти ладанку. Есмеральда відсахнулася:

– Не чіпайте! Це амулет. Або ви пошкодите чарам, або вони вам.

Цікавість поета розпалювалась дедалі дужче.

– Хто вам дав її?

Вона притулила палець до уст і сховала амулет на грудях. Гренгуар спробував знову щось спитати, але дівчина відповіла неохоче.

– Що означає слово «Есмеральда»?

– Не знаю.

– А якою це мовою?

– Мабуть, циганською.

– Я так і думав, – промовив Гренгуар. – Ви не з Франції?

– Не знаю.

– Батьки є?

У відповідь вона заспівала на мотив старовинної пісні:

– Ну, гаразд, – озвався Гренгуар. – А скільки вам було років, коли ви приїхали до Франції?

– Я була зовсім маленька.

– А до Парижа?

– Торік. Коли ми входили в Папські ворота, над нами пролетіла очеретянка, – це було наприкінці серпня, – і я сказала собі: зима буде сувора.

– Так воно й було, – сказав Гренгуар, зрадівши, що нарешті розмова зав’язалась. – Я всю зиму хукав на пальці. То ви віщунка?

Вона знову почала відповідати лаконічно:

– Ні.

– А той чоловік, якого ви звете циганським князем, це вождь вашого племені?

– Так.

– Це ж він пошлюбив нас, – несміливо зауважив поет.

Циганка скорчила свою звичайну гримаску:

– Я навіть не знаю, як тебе звати.

– Як мене звати? Прошу: П’єр Гренгуар.

– Я знаю красивіше ім’я, – сказала вона.

– Вреднюка! – мовив поет. – Але нічого, я не сердитимусь. Послухайте, може, ви мене полюбите, пізнавши краще. А потім, ви так довірливо розповіли мені свою історію, що я не можу залишитися в боргу. Отже, ви вже знаєте, що мене звуть П’єр Гренгуар. Я син сільського нотаря з Гонесса. Мого батька повісили бургундці, а матір зарізали пікардійці під час облоги Парижа, двадцять років тому. В шість років я став сиротою, і підошвою для моїх черевиків була тільки бруківка Парижа. Не знаю, як я прожив від шести до шістнадцяти років. То було, якась торговка овочами дасть мені сливу, то пекар кине скоринку хліба; ввечері я намагався потрапити до рук дозору, і мене вели в тюрму, де завжди був оберемок соломи, щоб переспати ніч. Та все це, як бачите, не перешкоджало мені рости й худнути. Взимку я грівся на сонці біля під’їзду палацу де Санс, дивуючись, чому це купальські вогні запалюють у липневу спеку. В шістнадцять років мені захотілося визначити своє становище в суспільстві. Поступово випробував усе: пішов у солдати, та не був досить хоробрим, пішов у ченці – та не був досить побожним і до того ж я не вмію пити. З відчаю пішов у підмайстри до теслярів, але не був досить сильним. Мені дуже хотілося стати шкільним учителем; щоправда, я не вмів читати, та це мене не спиняло. Незабаром помітив, що для всіх цих занять мені чогось бракує, і, побачивши, що я ні до чого не придатний, почав складати вірші, за власним покликанням став поетом. Якщо ти волоцюга, то завжди можеш узятися до цього ремесла, і це все ж таки краще, ніж красти, до чого мене підмовляли деякі мої злодійкуваті друзі. На щастя, одного чудового дня я зустрів дома Клода Фролло, преподобного архідиякона Собору Паризької Богоматері. Він допоміг мені, і йому я маю дякувати за те, що став освіченою людиною, вивчив латину від «Повинностей» Ціцерона до «Слова про смерть» целестинських ченців. Розуміюсь на схоластиці, піїтиці, ритміці й навіть на герметиці – цій премудрості всіх премудростей. Це я автор містерії, яку з величезним успіхом сьогодні виконували в переповненому залі Палацу. Я також написав книгу на шістсот сторінок про страшну комету 1465 року, через яку один неборака збожеволів. У мене були й інші успіхи. Трохи знаючись на артилерійській справі, я брав участь у спорудженні тієї величезної бомбарди Жеана Мога, що, як ви знаєте, вибухнула, коли її випробовували на мості Шарантон, і вбила двадцять чотири роззяви. Як бачите, я для вас непогана партія. Знаю силу-силенну цікавих фокусів, яких можу навчити вашу кізоньку; наприклад, передражнювати паризького єпископа, цього проклятого святенника, млини якого забризкують перехожих грязюкою, коли вони йдуть мостом Млинарів. До того ж, за містерію я одержу багато грошей, якщо мені заплатять. Отже, я весь до ваших послуг: і я, і мій розум, і мої знання, і моя вченість; я готовий жити з вами, панночко, як вам завгодно: цнотливо чи в веселощах; як чоловік з жінкою, коли це вам до вподоби, чи, коли волієте, як брат із сестрою.

Гренгуар замовк, очікуючи, яке враження справлять на дівчину його слова.

Вона опустила очі:

– Феб, – промовила стиха. Потім, звертаючись до поета, запитала: – «Феб» – що це означає?

Гренгуар, не зовсім розуміючи, який зв’язок між його словами й цим запитанням, був, одначе, не від того, щоб блиснути своєю вченістю, й поважно відповів:

– Це латинське слово, яке означає «сонце».

– Сонце! – повторила дівчина.

– Це ім’я чудового стрільця, який був богом, – додав Гренгуар.

– Богом! – знову повторила вона, й у голосі її забриніло щось мрійливе та пристрасне.

В цю мить один її браслет розстебнувся й упав. Гренгуар швидко нахилився, щоб підняти його; а коли випростався, дівчина й кізка щезли. Він почув, як клацнув засув невеличких дверцят, що, очевидно, вели до суміжної комірчини й замикалися зсередини.