Спільник Квазімодо під час сутички зник.
Циганка, граціозно випроставшись у сідлі, поклала обидві руки на плечі молодого ротмістра і кілька хвилин дивилася на нього, мов зачарована його доблесним виглядом і щойно поданою їй допомогою. Надавши своєму ніжному голосові ще більшої ніжності, вона першою порушила мовчанку:
– Як вас звати, шановний рицарю?
– Ротмістр Феб де Шатопер до ваших послуг, красуне! – відповів офіцер, прибираючи молодецького вигляду.
– Спасибі, – промовила дівчина.
І, поки ротмістр Феб підкручував на бургундський манір свої вуса, вона, мов стріла, що падає на землю, ковзнула з коня і зникла, як блискавка.
– Сто чортів! Мені було б приємніше, якби зосталося це дівчисько! – крикнув молодий офіцер і велів міцніше зв’язати Квазімодо путами.
– Що вдієш, ротмістре, – сказав один стрілець, – ластівка випурхнула, кажан лишився.
V. Прикрощі тривають
Гренгуар, оглушений падінням, усе ще лежав на розі вулиці поблизу статуї Пречистої Діви. Поступово приходив до тями; перші кілька хвилин він ще витав у напівсвідомих, не позбавлених приємності мареннях, в яких ефірно-легкі постаті циганки та кізки плуталися з важким кулаком Квазімодо. Цей стан тривав недовго. Гостре відчуття холоду нарешті вернуло Гренгуарові пам’ять і усвідомлення дійсності.
– Чого це так холодно? – буркнув він і раптом помітив, що лежить майже посередині стічної канави. – Чортів горбатий циклоп! – процідив крізь зуби Гренгуар і спробував підвестись. Але він був так оглушений ударом і падінням, що мусив лишитися на місці. Щоправда, рука його досить вільно рухалася; заткнувши собі носа, поет скорився долі.
«Паризька грязюка, – подумав він, бо був певен, що ця канава стане йому притулком, —
А самотньому в притулку тільки думай та міркуй, – паризька грязюка якась особливо смердюча. В ній, мабуть, багато леткої і азотистої солі. Так принаймні вважає метр Нікола Фламель та герметики…»
Слово «герметики» раптом навело його на думку про архідиякона Клода Фролло. Він згадав бурхливу сцену, свідком якої нещодавно був, згадав, що циганка виривалася від двох чоловіків, і що один із них був Квазімодо, і перед ним зненацька промайнуло зловісне, гордовите обличчя архідиякона.
«Це було б дивно!» – подумав Гренгуар. І, виходячи з своїх припущень, почав зводити фантастичну будову гіпотез – цю карткову хатку філософів.
Потім, раптом повернувшись до дійсності, вигукнув:
– От чорт! Я замерзаю!
Справді, становище ставало дедалі нестерпнішим. Кожна краплинка води в канаві відбирала у нього крихітку тепла, і температура його тіла невблаганно зрівнювалася з температурою канави.
А тут іще й нова біда впала на нього.
Зграя дітлахів, цих малих босоногих дикунів, шибайголів, які завжди гасають по паризьких вулицях, і які, бувало, колись, щовечора, як ми ще дітьми виходили зі школи, шпурляли в нас камінням тільки за те, що наші штани не були подерті, – ватага оцих малих шибеників, ніскілечки не зважаючи на те, що довкола люди сплять, бігла, голосно сміючись і репетуючи, до того місця, де лежав Гренгуар. Вони тягли за собою щось схоже на лантух, і так стукотіли своїми сабо, що могли б розбудити й мертвого.
Гренгуар, душа якого ще не зовсім покинула його грішне тіло, трохи підвівся.
– Гей! Геннекене Дандеш! Гей! Жеане Пенсбурд! – гукали вони. – Старий Есташ Мубон, що торгував залізом на розі вулиці, помер. Ми заховали його сінник і розкладемо зараз святкове вогнище. Сьогодні ж свято на честь фламандців!
Отак вигукуючи, вони підбігли до канави і, не помітивши, що там хтось лежить, кинули сінник просто на Гренгуара. Один хлопчак зараз же схопив віхоть соломи і запалив од світильника, який горів перед статуєю Пречистої Діви.
– Господи помилуй! – промимрив Гренгуар. – Здається, тепер мені стане надто гаряче!
Момент був критичний. Лежачи у воді, Гренгуар от-от мав опинитися ще й у полум’ї. Він зробив надлюдське зусилля – на таке здатен хіба що фальшивомонетник, якого мають зварити живцем і який намагається вирватися – схопився на ноги, відкинув сінник на хлопчаків і побіг.
– Пречиста Діво! – заверещали дітлахи. – Торговець залізом воскрес!
І вони розбіглися врозтіч.
Поле бою лишилося за сінником. Бельфоре, отець Ле Жюж і Коррозе запевняють, що другого дня духівництво цієї парафії урочисто підібрало сінник і перенесло його до ризниці церкви Сент-Оппортюне, де паламар аж до 1789 року мав неабиякий зиск з великого чуда, що його вчинила статуя Пречистої Діви на розі вулиці Моконсей пам’ятної ночі з 6 на 7 січня 1482 року, самою своєю присутністю вигнавши біса з покійного Есташа Мубона, котрий, щоб обдурити чорта, вмираючи, хитро заховав свою душу в сінник.
VI. Розбитий кухоль
Якийсь час Гренгуар біг щодуху, сам не знаючи куди, натикаючись на стіни будинків на поворотах, перестрибуючи через якісь канави, перетинаючи якісь вулички, глухі закутки, перехрестя, заплутані ходи й виходи Ринку, доходячи в своєму панічному страсі до усвідомлення того, що прегарна латина старовинних хартій називає «tota via, cheminum et viaria»[33]. Раптом наш поет зупинився – по-перше, треба було перевести дух, а подруге, тому, що його наче схопила за комір дилема, яка нараз постала перед ним.
«Щось мені здається, метре П’єр Гренгуар, – сказав він сам до себе, притуляючи палець до лоба, – що ви біжите, як божевільний. Таж малі бешкетники злякалися вас не менше, ніж ви їх. Здається, ви чули стукіт їхніх сабо, коли вони тікали на південь, тоді як ви мчали на північ. Отож одне з двох: або вони втекли і залишений ними сінник саме і є тим гостинним ложем, якого ви з самого ранку марно шукаєте і яке чудом посилає вам Пречиста Діва в нагороду за ваше мораліте, написане на її честь; або ж ті шибеники не втекли і запалили сінник. А це ж якраз і є те чудове вогнище, якого ви так потребуєте, щоб піднестися духом, обсохнути й зігрітися. В обох випадках сінник, чи то як добре вогнище, чи як добре ложе, є подарунком небес. Може, Пречиста Діва Марія, що стоїть на розі вулиці Моконсей, тільки задля цього й послала смерть Есташеві Мубону, і тікати, мов пікардієць від француза, покидаючи те, чого ви шукаєте, – безглуздя; ви, П’єре Гренгуар, просто дурень!»
Роздивляючись і приглядаючись, принюхуючись і прислухаючись, він повернув назад – шукати благословенний сінник. Але марно. Довкола були тільки нагромадження будинків, глухі закутки, роздоріжжя. Гренгуара все більше огортали сумніви та вагання, він блукав у плутанині темних вуличок, мов у лабіринті кримінальної палати паризького парламенту. Нарешті, втративши терпець, вигукнув:
– Будьте ви прокляті, роздоріжжя! Сам чорт створив вас за образом і подобою своїх вил!
Цей вигук трохи підбадьорив його, а червонуватий відблиск, що блимнув у кінці довгої вузької вулички, ще більше додав йому духу.
– Слава богу! – промовив він. – Це горить мій сінник. – І, уявляючи себе керманичем судна, що, зазнавши катастрофи, тоне серед ночі, побожно додав: – «Salve, salve, maris stella!»[34]
До кого звертався поет з цими словами літанії – до Пречистої Діви чи до сінника – того ми ніколи не дізнаємось.
Ступивши кілька кроків по цій довгій, пологій, небрукованій і чимдалі бруднішій та крутішій вуличці, він помітив щось незвичайне. Вуличка не була безлюдна, по ній тут і там чвалали якісь невиразні, безформні постаті, тягнучись до вогника, що мерехтів на другому кінці. Вони скидалися на незграбних комах, які уночі, перелазячи з травинки на травинку, повзуть до вогника пастухів.
Ніщо так не надає людині відваги, як відчуття порожньої кишені. Гренгуар ішов уперед і незабаром догнав одну з тих примар, яка повзла повільніше від інших. Підійшовши ближче, Гренгуар побачив, що то був жалюгідний безногий каліка, який рухався, підстрибуючи на руках, немов поранений павук-косар, у якого лишилося тільки дві ноги. Коли Гренгуар проходив повз цю павукоподібну істоту з людським обличчям, вона жалісним голосом завила:
