СОБОР ПАРИЗЬКОЇ БОГОМАТЕРІ

КНИГА ПЕРША

І. ВЕЛИКИЙ ЗАЛ

II. П’ЄР ГРЕНГУАР

III. ПАН КАРДИНАЛ

IV. МЕТР ЖАК КОППЕНОЛЬ

V. КВАЗІМОДО

VI. ЕСМЕРАЛЬДА

КНИГА ДРУГА

І. ВІД ХАРІБДИ ДО СЦІЛЛИ

II. ГРЕВСЬКИЙ МАЙДАН

III. BESOS PARA GOLPES [28]

IV. ПРИКРОЩІ, НА ЯКІ НАРАЖАЄШСЯ, ПЕРЕСЛІДУЮЧИ ВНОЧІ ГАРНЕНЬКУ ЖІНКУ

V. ПРИКРОЩІ ТРИВАЮТЬ

VI. РОЗБИТИЙ КУХОЛЬ

VII. ПОШЛЮБНА НІЧ

КНИГА ТРЕТЯ

І. СОБОР БОГОМАТЕРІ

II. ПАРИЖ З ВИСОТИ ПТАШИНОГО ПОЛЬОТУ

КНИГА ЧЕТВЕРТА

І. ДОБРІ ДУШІ

II. КЛОД ФРОЛЛО

III. IMMANIS PECORIS CUSTOS, IMMANIOR IPSE [63]

IV. СОБАКА І ЙОГО ГОСПОДАР

V. ПРОДОВЖЕННЯ РОЗДІЛУ ПРО КЛОДА ФРОЛЛО

VI. НЕПОПУЛЯРНІСТЬ

КНИГА П’ЯТА

I. ABBAS BEATI MARTINI [75]

II. ЦЕ ВБ’Є ТЕ

КНИГА ШОСТА

І. БЕЗСТОРОННІЙ ПОГЛЯД НА СТАРОВИННУ МАГІСТРАТУРУ

II. ЩУРЯЧА НОРА

III. ІСТОРІЯ МАЇСОВОГО КОРЖА

IV. СЛЬОЗА ЗА КРАПЛЮ ВОДИ

V. КІНЕЦЬ ІСТОРІЇ ПРО КОРЖ

КНИГА СЬОМА

І. ПРО ТЕ, ЯК НЕБЕЗПЕЧНО ДОВІРЯТИ СВОЇ ТАЄМНИЦІ КОЗІ

II. ПРО ТЕ, ЩО СВЯЩЕНИК І ФІЛОСОФ НЕ ТЕ Ж САМЕ

III. ДЗВОНИ

IV. ‘ANAГKH

V. ДВОЄ ЧОЛОВІКІВ У ЧОРНОМУ

VI. НАСЛІДКИ, ДО ЯКИХ МОЖУТЬ ПРИЗВЕСТИ СІМ ПРОКЛЬОНІВ, ВИГОЛОШЕНИХ НА ВІЛЬНОМУ ПОВІТРІ

VII. ПОНУРИЙ МОНАХ

VIII. ЧИМ ЗРУЧНІ ВІКНА, ЩО ВИХОДЯТЬ НА РІЧКУ

КНИГА ВОСЬМА

І. ЕКЮ, ЩО ПЕРЕТВОРИЛОСЯ НА СУХИЙ ЛИСТОК

II. ПРОДОВЖЕННЯ ІСТОРІЇ ПРО ЕКЮ, ЩО ПЕРЕТВОРИЛОСЯ НА СУХИЙ ЛИСТОК

III. ЗАКІНЧЕННЯ ІСТОРІЇ ПРО ЕКЮ, ЩО ПЕРЕТВОРИЛОСЯ НА СУХИЙ ЛИСТОК

IV. LASCIATE OGNI SPERANZA [147]

V. МАТИ

VI. ТРИ ЧОЛОВІЧИХ СЕРЦЯ, ПО-РІЗНОМУ СТВОРЕНИХ

КНИГА ДЕВ’ЯТА

І. МАЯЧЕННЯ

II. ГОРБАТИЙ, ОДНООКИЙ, КУЛЬГАВИЙ

III. ГЛУХИЙ

IV. ГЛИНА І КРИШТАЛЬ

V. КЛЮЧ ВІД ЧЕРВОНОЇ БРАМИ

VI. ПРОДОВЖЕННЯ ОПОВІДАННЯ ПРО КЛЮЧ ВІД ЧЕРВОНОЇ БРАМИ

КНИГА ДЕСЯТА

І. НА БЕРНАРДИНСЬКІЙ ВУЛИЦІ У ГРЕНГУАРА ОДНА ПО ОДНІЙ ЗАРОДЖУЮТЬСЯ КІЛЬКА БЛИСКУЧИХ ІДЕЙ

II. СТАВАЙ ВОЛОЦЮГОЮ

III. ХАЙ ЖИВУТЬ ВЕСЕЛОЩІ!

IV. ВЕДМЕЖА ПОСЛУГА

V. ВІДЛЮДНИЙ ЗАКУТОК, У ЯКОМУ ЛЮДОВІК ФРАНЦУЗЬКИЙ ЧИТАЄ ЧАСОСЛОВ

VI. «КРИВІ НОЖІ ГУЛЯЮТЬ!»

VII. ШАТОПЕР, ВИРУЧАЙ!

КНИГА ОДИНАДЦЯТА

І. ЧЕРЕВИЧОК

II. LA CREATURA BELLA BIANCO VESTITA (DANTE) [178]

Коментарі

СОБОР ПАРИЗЬКОЇ БОГОМАТЕРІ

Роман

КІЛЬКА РОКІВ ТОМУ, ОГЛЯДАЮЧИ СОБОР ПАРИЗЬКОЇ БОГОМАТЕРІ ЧИ, ТОЧНІШЕ КАЖУЧИ, НИШПОРЯЧИ В НЬОМУ, АВТОР ЦІЄЇ КНИГИ ВИЯВИВ У ТЕМНІМ ЗАКУТКУ ОДНІЄЇ З ВЕЖ НАЧЕРТАНЕ НА СТІНІ СЛОВО:

ANAГKH [1]

ЦІ ДОСИТЬ ГЛИБОКО ВКАРБОВАНІ В КАМІНЬ, ПОЧОРНІЛІ ВІД ЧАСУ ВЕЛИКІ ГРЕЦЬКІ ЛІТЕРИ, У ФОРМІ Й РОЗМІЩЕННІ ЯКИХ БУЛО ЩОСЬ ПРИТАМАННЕ ГОТИЧНІЙ КАЛІГРАФИ, ЛІТЕРИ, ЯКІ НЕМОВБИ СВІДЧИЛИ ПРО ТЕ, ЩО НАЧЕРТАНІ ВОНИ РУКОЮ ЛЮДИНИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ, А ОСОБЛИВО ЇХНІЙ ЗЛОВІСНИЙ І ФАТАЛЬНИЙ ЗМІСТ ГЛИБОКО ВРАЗИЛИ АВТОРА.

ВІН ПИТАВ СЕБЕ, ВІН НАМАГАВСЯ ЗБАГНУТИ, ЯКА ТО СТРАЖДЕННА ДУША НЕ СХОТІЛА ПОКИНУТИ СВІТ, НЕ ЗАЛИШИВШИ НА ЧОЛІ СТАРОЇ ЦЕРКВИ ЦЬОГО ТАВРА ЗЛОЧИНУ ЧИ НЕЩАСТЯ.

МИНУВ ЧАС, І СТІНУ (ТЕПЕР Я ВЖЕ НЕ ПРИГАДУЮ НАВІТЬ ЯКУ) ОБМАЗАЛИ ЧИ ОБШКРЯБАЛИ, І НАПИС ЗНИК. САМЕ ТАК ОСЬ УЖЕ ПРОТЯГОМ ДВОХ СТОЛІТЬ ПОВОДЯТЬСЯ З ЧУДОВИМИ ХРАМАМИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. ЇХ НІВЕЧАТЬ ВСІЛЯКО — ЗСЕРЕДИНИ І ЗОВНІ. СВЯЩЕНИК ЇХ ПЕРЕФАРБОВУЄ, АРХІТЕКТОР ОБШКРЯБУЄ, А ЗГОДОМ ПРИХОДИТЬ ЮРБА, ЯКА ЇХ РУЙНУЄ.

ОТОЖ НІЧОГО ВЖЕ НЕ ЛИШИЛОСЯ ВІД ТАЄМНИЧОГО СЛОВА, ВИКАРБУВАНОГО НА СТІНІ ПОХМУРОЇ ВЕЖІ СОБОРУ ПАРИЗЬКОЇ БОГОМАТЕРІ, НІЧОГО НЕ ЛИШИЛОСЬ І ВІД НЕВІДОМОЇ ДОЛІ, ПРО ЯКУ ТАК СУМОВИТО РОЗПОВІДАЛО ЦЕ СЛОВО, — НІЧОГО, КРІМ НЕТРИВКОГО СПОГАДУ. ЛЮДИНА, ЯКА НАЧЕРТАЛА ЦЕ СЛОВО НА СТІНІ, БАГАТО СТОЛІТЬ ТОМУ ЗНИКЛА, ТАК САМО ЗНИКЛО ІЗ СТІНИ ХРАМУ СЛОВО, ТА й САМ ХРАМ, МОЖЕ, НЕЗАБАРОМ ЗНИКНЕ З ЛИЦЯ ЗЕМЛІ. САМЕ ЦЕ СЛОВО Й СПРИЧИНИЛОСЯ ДО НАПИСАННЯ ЦІЄЇ КНИГИ.

Березень 1831.

КНИГА ПЕРША

І. ВЕЛИКИЙ ЗАЛ

Триста сорок вісім років, шість місяців і дев’ятнадцять днів тому парижани прокинулися від гучного калатання всіх дзвонів за мурами Сіте [2], Університету й Міста.

А проте 6 січня 1482 року не було якимось визначним в історії днем. Не було нічого надзвичайного в події, що з раннього ранку сколихнула і дзвони, і городян Парижа. Не було ні наскоку пікардійців чи бургундців, ні процесії із святими мощами, ні бунту лааських школярів, ні в’їзду «нашого грізного володаря, його милості короля», ні навіть якоїсь цікавої страти злодіїв і злодійок на шибениці біля будинку паризького суду, ні несподіваного приїзду, такого частого в п’ятнадцятому столітті, якогось іноземного посольства у роззолоченому вбранні й прикрашених султанами головних уборах. Тільки два дні тому, на превелику досаду кардинала Бурбонського, кавалькада вершників фламандських послів прибула в Париж, щоб укласти договір про шлюб дофіна з Маргаритою Фландрською *. Щоб догодити королю, кардинал був змушений виявляти прихильність до цієї неотесаної галасливої юрби фламандських бургомістрів і в своєму Бурбонському палаці вшановувати їх показом «прегарних мораліте [3], соті [4]та фарсу», а злива тим часом нищила його розкішні килими, розстелені перед входом до палацу.

Подією, що 6 січня «схвилювала весь простолюд Парижа», як каже Жан де Труа *, було подвійне, з давніх-давен об’єднане торжество з нагоди дня Богоявлення і свята блазнів.

Цього дня мали запалювати святкове вогнище на Гревському майдані, саджати традиційне деревце біля Бракської каплиці та показувати містерію в Палаці правосуддя. Про це ще напередодні на всіх перехрестях оголосили під звуки сурм герольди пана прево [5], вдягнуті в красиві фіолетові камлотові опанчі з великими білими хрестами на грудях.

Отож із самого ранку, замкнувши свої домівки та крамнички, юрби городян і городянок поспішали звідусіль до названих трьох місць. Кожен обрав собі видовище до смаку: хто вогнище, хто саджання деревця, а хто — містерію. Слід віддати належне споконвічному здоровому глуздові паризьких зівак: більшість їх прямувала на святкове вогнище, що якнайкраще відповідало порі року, або на містерію, до Великого залу Палацу правосуддя, що мав добрі стіни й покрівлю, а бідне, хирляве, тремтяче від холоду деревце одностайно залишали самотнім під січневим небом, на цвинтарі Бракської каплиці.

Народ здебільшого плив широкими вулицями, які ведуть до Палацу правосуддя, бо стало відомо, що фламандські посли, які прибули два дні тому, мають бути на виставі містерії і на виборах папи блазнів, які теж відбуватимуться у Великому залі Палацу.

Нелегко було потрапити того дня до Великого залу, що тоді вважався найбільшим у світі закритим приміщенням. (Щоправда, на той час Со-валь * ще не виміряв величезного залу в замку Монтаржі).

Глядачам, що дивилися з вікон навколишніх будинків, запруджений народом майдан видавався морем, до якого з п’яти чи шести вулиць, немов із гирл річок, щохвилини вливалися нові потоки людей. Невпинно зростаючи, хвилі цього натовпу розбивались об виступи будинків, що стирчали тут і там високими мисами у неправильної форми басейні майдану.

Посередині високого готичного [6]фасаду Палацу правосуддя були великі сходи, якими безперервно піднімався й спускався подвійний потік людей, що, розбившись на середній площадці, розливався двома широкими течіями по бічних спусках; великими сходами натовп невпинно тік на майдан, як водоспад до озера. Вигуки, регіт, тупіт тисяч ніг зливалися в страшенний гамір. Час від часу гамір і крик дужчали, течія, що несла весь натовп до великих сходів, раптом повертала назад, скаламучувалась, вирувала. Це було викликане або стусаном стрільця, або здибленим конем начальника міської сторожі, що наводив порядок. Чудова традиція, яку прево передали конетаблям, конетаблі — кінній сторожі, а кінна сторожа — нашим паризьким жандармам.

У дверях, у вікнах, у слухових віконцях, на дахах кишіли тисячі добродушних городян, спокійних і статечних, — вони споглядали Палац, споглядали галасливий натовп і не прагнули нічого більше, бо чимало парижан вдовольняється лише спогляданням глядачів, і навіть стіна, за якою щось відбувається, є для них річчю, вартою уваги.