Литмир - Электронная Библиотека
A
A

– Куди це ви так трюхикаєте, Тібо? Tybalde ad dados[10], задом до Університету і передом до Міста?

– Він їде наймати помешкання на вулиці Тіботоде[11], – крикнув Жеан Вітряк.

Зграя школярів, шалено аплодуючи, голосно повторила цей каламбур.

– Ви їдете на вулицю Тіботоде шукати помешкання, правда, пане ректор, партнере диявола?

Потім дійшла черга й до інших сановників.

– Геть педелів! Геть жезлоносців!

– Скажи-но, Робене Пуспен, а хто ото такий?

– Це Жільбер де Сюльї, Gilbertus de Soliaco, канцлер Отенського колежу.

– Стривай, ти зручніше примостився, – на ось мій черевик, жбурни йому в пику!

– Saturnalitias mittimus ecce nuces[12].

– Геть усіх шістьох богословів з їхніми білими стихарями!

– Так це богослови? А я гадав, це ті шість білих гусок, що їх дала місту свята Женев’єва за маєток Роньї!

– Геть медиків!

– Геть диспути на визначені й довільні теми!

– Лови мою шапчину, канцлере святої Женев’єви! Ти скривдив мене! Це правда: він віддав моє місце в нормандському земляцтві малому Асканіо Фальцаспаді з провінції Бурж, бо той – італієць!

– Це несправедливо, – погодились всі школярі. – Геть канцлера Женев’єви!

– Гей ви, метре Жоакен де Ладеор! Агов, Луї Даюїль! Агов, Ламбере Октеман!

– Сто чортів довіреному німецького земляцтва!

– І капеланам Святої Каплиці з їхніми сірими хутряними накидками; cum tunicis grisis!

– Seu de pellibus grisis fourratis![13]

– Гей, магістри мистецтв! Усі, хто в гарних чорних мантіях! Усі, хто в гарних червоних мантіях!

– Непоганий хвіст у ректора!

– Можна подумати, що це венеційський дож їде на заручини з морем.

– Дивись, Жеане! Каноніки святої Женев’єви!

– Під три чорти каноницьку братію!

– Абате Клод Шоар! Докторе Клод Шоар! Ви шукаєте Марію ля Жіфард?

– Вона на вулиці Глатіньї.

– Вона гріє ліжко королю розпусників.

– Вона сплачує йому свої чотири деньє – quator denarios.

– Aut unum bombum![14]

– Ви хочете сказати – з кожного носа?

– Друзі, ось метр Сімон Санген, виборець від пікардійського земляцтва, а позад нього сидить його жінка!

– Post equitem sedet atra cura![15]

– Сміливіше, метре Сімон!

– Добридень, пане виборець!

– Добраніч, пані виборчихо!

– Які ж вони щасливі, їм усе видно, – сказав, зітхаючи, Жоаннес де Молендіно, що, немов птах, ще й досі сидів серед листя капітелі.

Тим часом присяжний бібліотекар Університету, метр Андрі Мюньє, нахилився до вуха королівського хутряника, метра Жіля Рогатого.

– Кажу вам, добродію, це кінець світу. Ніколи серед школярів ще не було такої розбещеності, а всьому виною прокляті вигадки нашого століття, які все псують – гармати, кулеврини, бомбарди[16], а головне – друкарство, ця нова німецька чума. Немає вже ні манускриптів, ні книжок. Друкарство нищить книжкову торгівлю. Настає кінець світу.

– Я це добре бачу з того, як процвітає торгівля оксамитом, – сказав хутряник.

У цю мить пробило дванадцяту.

– А-а!.. – В один голос заволала вся юрба.

Школярі принишкли. А потім зчинилася страшенна метушня, зачовгали ноги, заколихалися голови, люди кашляли й сякалися; кожен улаштовувався, примощувався, приставав до котроїсь із груп, а тоді стало зовсім тихо: всі витягли шиї, застигли, пороззявляли роти – дивилися на мармурову плиту. Там нічого не з’явилося. Чотири судові пристави, як і досі, нерухомо стояли на своїх місцях, немов чотири розмальовані статуї. Усі погляди звернулися до помосту, призначеного для фламандських послів. Двері все ще були зачинені, поміст – порожній. Натовп із самого ранку чекав на три речі: полудень, послів Фландрії і містерію. Вчасно прибув тільки полудень.

Це було вже занадто. Почекали ще одну, дві, три, п’ять хвилин, чверть години; ніхто не з’являвся: поміст був порожній, сцена – німа. Тим часом нетерпіння перейшло в обурення. Почулися вигуки незадоволення, правда, поки що притишені. «Містерію! Містерію!» – глухо гудів натовп. Збудження зростало. Буря вже гуркотіла, віяла над юрбою. Перший спалах блискавки викликав Жеан Вітряк.

– Містерію, і к бісу фламандців! – щосили загорлав він, звившись вужем навколо своєї капітелі.

Натовп заплескав у долоні:

– Містерію! – волав. – Під три чорти Фландрію!

– Давайте містерію, негайно! – вимагав школяр. – А то, мабуть, доведеться повісити двірського суддю, це буде для нас і комедія, і мораліте.

– Добре сказано, – закричала юрба, – а для початку повісимо варту.

Це викликало бурхливі схвальні вигуки. Чотири бідолахи пристави пополотніли й перезирнулися. Натовп рушив на них, і ті вже бачили, як тоненька дерев’яна балюстрада, що відділяла їх від юрби, вигинається під її натиском.

Момент був критичний.

– На шибеницю! На шибеницю! – кричали звідусіль.

У цю мить піднявся вже описаний килим лаштунків, утворюючи прохід для людини, сама тільки поява якої миттю спинила юрму, перетворивши, немов чарами, її гнів на зацікавленість.

– Тихше! Тихше!

Якийсь чоловік, тремтячи всім тілом, раз у раз вклоняючись, невпевнено рушив, мало не стаючи на коліна, до самого краю мармурової плити.

Довкола поволі стихло, чути було тільки легкий невиразний гул, що завжди витав над мовчазною юрбою.

– Панове городяни і городянки, – мовив чоловік, – ми матимемо честь декламувати й показувати перед його превелебністю паном кардиналом чудове мораліте, яке називається «Праведний суд Пречистої Діви Марії». Сам я гратиму Юпітера. Його превелебність зараз супроводжує вельмишановне посольство герцога Австрійського, яке затрималося біля брами Боде, щоб вислухати урочисту промову пана ректора Університету. Тількино його превелебність пан кардинал прибуде, ми зразу почнемо.

Без сумніву, тільки втручання самого Юпітера могло врятувати чотирьох бідолашних приставів. Якби ми мали щастя самі вигадувати цю правдиву історію і відповідати за неї перед шановною пані Критикою, то ніхто не зміг би висунути проти нас класичного правила: Nec deus intersit. Зрештою, дуже гарне вбрання пана Юпітера теж сприяло заспокоєнню натовпу, привернувши до себе його увагу. Юпітер був у кольчузі, вкритій чорним оксамитом із золотими цятками, на голові – дворогий ковпак, прикрашений ґудзиками з позолоченого срібла, і, коли б його обличчя не було нарум’янене й наполовину прикрите пишною бородою, коли б він не тримав у руці вкритої блискітками трубки із позолоченого картону, з якої стирчала порізана на смужки бляха і в якій досвідчене око легко могло впізнати блискавку, коли б його ноги не були обтягнуті трико тілесного кольору і перев’язані, як у греків, стрічками, його можна було б порівняти з бретонським стрільцем із загону герцога Беррійського, такий строгий вигляд він мав.

II. П’єр Гренгуар

Поки Юпітер виголошував промову, загальне задоволення й захоплення, викликані незвичним вбранням, поступово розвіювались, а коли він дійшов до злощасного кінця: «Тількино його превелебність пан кардинал прибуде, ми зразу почнемо», – голос його заглушила буря вигуків.

– Негайно починайте містерію! Містерію! – кричала юрба. І серед усіх голосів вирізнявся голос Жоаннеса де Молендіно, що лунав у загальному галасі, мов той пищик на ярмарку в Німі.

– Починайте зараз же! – верещав школяр.

– Геть Юпітера і кардинала Бурбонського! – горлали Робен Пуспен і вся школярська братія, яка розсілася на підвіконні.

– Давайте мораліте! – вторував натовп. – Негайно, зараз же, бо інакше знайдемо мішок і мотузку для комедіантів та кардинала!

вернуться

10

Тібо з гральними костями (латин.).

вернуться

11

Thibautodе (фр.). – тогочасна назва однієї з вулиць Парижа; при іншому написанні: Thibaut aux des означає те саме, що й наведене вище латинське: «Тібо з гральними костями».

вернуться

12

А ось вам і горішки до свята (латин.).

вернуться

13

Підбиті сірим хутром (середньовічна латинь).

вернуться

14

Одну гульню (латин.).

вернуться

15

За вершником сидить похмура журба. – Горацій (латин.).

вернуться

16

Різні види старовинної артилерійської зброї.

9
{"b":"193010","o":1}