Чотири судові пристави Палацу, що повинні були наглядати за всіма народними розвагами, як у свята, так і в дні страт, стояли по одному біля кожного рогу мармурової плити.

Вистава мала початися тільки опівдні, з останнім, дванадцятим ударом великих курантів Палацу. Для початку театрального видовища то, безперечно, був дуже пізній час, але доводилося визначати годину, зручну для послів.

Отож увесь цей численний натовп чекав ще зранку. Чимало особливо завзятих любителів видовищ тремтіло від холоду перед головними сходами Палацу вже з самого світанку; а дехто навіть запевняв, що перебув цілу ніч, лежачи під брамою, аби мати певність, що ввійде першим. Натовп усе зростав і вже, немов та вода у повінь, починав підніматись уздовж стін, випинатися круг колон, виходити з берегів і текти по заглибинах, карнизах, підвіконнях та архітектурних виступах, по всіх опуклостях скульптур. Тиснява, нетерплячка, нудьга в цей день нестримної сваволі та шаленства, сварки, які щохвилини вибухали, коли хтось ненароком штурхав когось ліктем або підкованим черевиком, втома від тривалого чекання – все це ще задовго до прибуття послів надавало якогось терпкого й гіркого тону гаморові юрми, що задихалася, замкнена, збита докупи, стиснута з усіх боків. Звідусіль було чути тільки нарікання й прокльони; лаяли фламандців, купецького старшину, кардинала Бурбонського, головного суддю Палацу, її величність Маргариту Австрійську, варту з жезлами, холод, задуху, негоду, єпископа Паризького, папу блазнів, колони, статуї, лаяли тому, що ось ці двері зачинено, а он те вікно відчинено. Усе це дуже забавляло розсіяних у натовпі школярів та молодих слуг, які до загального невдоволення додавали ще й свої витівки, свої в’їдливі жарти і цим тільки посилювали невдоволення.

Серед них була група веселих шибайголів, які, видавивши в одному вікні шибки, зухвало вмостилися на підвіконні й кидали звідти глузливі погляди та дотепи у натовп то в залі, то надворі, на майдані. По їхніх насмішкуватих жестах, голосних вибухах реготу, глумливих вигуках, якими вони через увесь зал обмінювалися з товаришами, видно було, що ці школярі не поділяли нудьги і втоми решти присутніх і що вони сприймали все як розвагу, а це допомагало їм терпляче ждати справжнього видовиська.

– Клянуся душею, ви – Жоаннес Фролло де Молендіно! – гукав один з них до невеличкого білявого пустуна з гарненьким лукавим личком, який примостився на акантах капітелі. – Недарма вас прозвали – Жеан Вітряк – ваші руки й ноги справді схожі на крила вітряка. Давно ви тут?

– З ласки диявола, – відповів Жоаннес Фролло, – я тут ось уже понад чотири години і сподіваюся, що їх мені буде зараховано при відпущенні гріхів у чистилищі. Ще о сьомій ранку я чув, як вісім славнозвісних півчих сицилійського короля почали виспівувати велику месу у Святій Каплиці.

– Чудові півчі, – додав перший, – а голоси у них тонші за вістря їхніх ковпаків! Але перш ніж правити обідню добродієві святому Іоанну, королю слід було б поспитати самого святого, чи подобаються йому латинські псалми, прогугнявлені з провансальським акцентом.

– Він замовив месу, щоб у цих клятих півчих сицилійського короля була якась робота! – верескливо вигукнула стара, що стояла в натовпі під вікном. – Подумати тільки! Тисячу паризьких ліврів за одну обідню! Та ще з податків за продаж морської риби на паризьких базарах!

– Тихо, стара! – озвався товстий і статечний городянин, який стояв біля торговки рибою і тому весь час затуляв собі носа. – Обідню треба було відправити. Чи, може, ви хочете, щоб король знову захворів?

– Добре сказано, пане Жіль Рогатий, королівський хутрянику! – вигукнув малий школяр, який учепився за колону.

Всі школярі зустріли злощасне прізвисько бідного королівського хутряника вибухом реготу.

– Рогатий! Жіль Рогатий! – вигукували одні.

– Comitus et hirsutus![8]

– Авжеж! Тільки так! – не вгавало мале чортеня з колони. – А що тут смішного? Вельмишанований Жіль Рогатий, брат метра Жеана Рогатого, двірського судді, син метра Майє Рогатого – головного Венсенського лісничого, всі вони – городяни Парижа, всі одружені, всі батьки й сини!

Регіт посилився. Товстий хутряник мовчки намагався сховатися від звернутих на нього звідусіль поглядів. Та марно він прів і сопів. Його зусиль вистачало тільки, щоб, подібно до того, як вбивають у дерево клин, втискати між плечі сусідів своє багрове з досади та гніву широке апоплексичне обличчя.

Нарешті один з присутніх, такий же гладкий, низенький і статечний, як і хутряник, прийшов йому на допомогу.

– Яка гидота! Де це видано, щоб школярі так зневажали городянина! За моїх часів їх відшмагали б різками, а потім і спалили б на вогнищі з тих самих різок.

Зграя школярів наче вибухла.

– Агов! Хто це там стогне? Що за лиховісний пугач?

– Стривай! Я його знаю, – сказав один, – це метр Андрі Мюньє.

– Один з чотирьох присяжних бібліотекарів університету! – додав другий.

– У цій лавочці всього по чотири, – вигукнув третій, – чотири земляцтва, чотири факультети, чотири свята, чотири економи, чотири виборці, чотири бібліотекарі.

– Чудово, – підтримав його Жеан Фролло, – то нехай їх чотири чорти і вхоплять!

– Мюньє, ми спалимо твої книжки!

– Мюньє, ми відлупцюємо твого слугу!

– Мюньє, ми полапаємо твою жінку!

– Гладеньку пані Ударду!

– Яка вона свіжа й весела, наче вже вдовиця!

– Хай вам чорт! – пробурмотів метр Андрі Мюньє.

– Метре Андрі, – знову озвавсь од своєї колони Жеан, – замовкни, а то я впаду тобі на голову.

Метр Андрі глянув угору, неначе вимірюючи очима висоту колони і визначаючи вагу шибеника, про себе помножив їх на квадрат швидкості й замовк.

Жеан, лишившись переможцем, зловтішно вів далі:

– А я б зробив це, хоч я й брат архідиякона.

– Ну й гарні ж наші університетські сановники! У такий день, як нині, не вшанували наших привілеїв! У місті деревце та вогнище, у старому Сіте – містерія, вибори папи блазнів і фламандські посли, а в Університеті – нічогісінько!

– А тим часом майдан Мобер досить великий! – сказав один із школярів, які сиділи на підвіконні.

– Геть ректора, виборців і економів! – вигукнув Жеан.

– Треба сьогодні ввечері на Веселому Полі влаштувати святкове вогнище з книжок метра Андрі! – озвався другий.

– Із пюпітрів писарів! – додав його сусіда.

– Із жезлів педелів!

– І з плювальниць деканів!

– Із буфетів економів!

– Із скриньок виборців!

– Із ослінчиків ректора!

– Геть! – загув знову малий Жеан. – Геть метра Андрі, педелів, писарів, богословів, медиків і законників, економів, виборців, ректора!

– Та це просто кінець світу! – затуляючи вуха, пробурмотів метр Андрі.

– Про вовка помовка. Наш ректор їде, он на майдані, – крикнув один з тих, що сиділи на підвіконні.

Усі хутенько обернулися до майдану.

– Невже це справді наш вельмишановний ректор, метр Тібо? – спитав Жеан Фролло, який, приліпившись до однієї з внутрішніх колон, не міг побачити, що діється зовні.

– Так, так, – відповіли йому, – це таки він, авжеж, метр Тібо, наш ректор!

То й справді, ректор і всі університетські сановники урочисто вирушили зустрічати послів і саме перетинали Палацовий майдан. Школярі, притулившись на підвіконні, зустріли їх глузливими вигуками та іронічними оплесками. У ректора, який очолював той похід, влучив перший, найдошкульніший залп в’їдливих дотепів.

– Добридень, пане ректор! Агов! Добридень вам кажуть!

– Як же він сюди потрапив, старий гравець? Невже залишив свої кості?

– Як він гарцює на своєму мулі! А вуха у мула коротші, ніж у ректора!

– Агов! Добридень, пане ректор Тібо! Tybalde aleator[9]. Старий дурень! Старий грак!

– Нехай вам бог помагає! Скільки разів цієї ночі вам випадала подвійна шістка?

– Ох, яка препогана у нього пика, сіра, виснажена, пом’ята. Це все від пристрасті до гри в кості!