– Сарра repleta mero![20]

Усі ці вигуки, які ми тут наводимо без прикраси, на науку читачеві, губилися в загальному гаморі, не досягши помосту для знатних осіб. А втім, кардинала вони навряд чи зачепили б, адже всякі вольності в цей день увійшли в звичай. До того ж кардинал, як про це яскраво свідчив вираз його обличчя, мав інший клопіт, що невідступно йшов за ним і майже водночас із ним ступив на поміст: то було посольство Фландрії.

Кардинал не був далекоглядним політиком, не надавав великого значення можливим наслідкам одруження його найяснішої кузини Маргарити Бургундської з його найяснішим кузеном Карлом, кронпринцом Віденським; його мало обходило й те, чи довго триватиме штучно зліплена «добра згода» між герцогом Австрії та королем Франції і як сприйме король Англії зневагу, виявлену до його доньки. Кардинал щовечора безтурботно пив королівське вино з виноградника Шальо, і гадки не маючи, що одного чудового ранку це ж вино, кілька пляшок якого (щоправда трохи підправленого лікарем Котьє) Людовік XI від щирого серця надішле Едуардові IV, допоможе колись Людовікові XI позбутись Едуарда IV. «Високоповажне посольство герцога Австрійського» не завдавало кардиналові жодної з цих турбот, воно гнітило його іншим. Бо й справді, хіба, як про це вже згадувалось на початку, мало того, що він, Шарль де Бурбон, змушений приймати і вшановувати якихось там міщан; він – кардинал – вшановувати якихось купецьких старшин; він, француз, веселий, витончений любитель бенкетів – пригощати якихось фламандських питців пива, і до того ж усе це – на людях. Безперечно, то була одна з найнеприємніших ролей, яку йому будь-коли доводилося грати на догоду королю.

Та, коли служник гучно оголосив: «Панове посли герцога Австрійського», кардинал, прибравши виразу щонайбільшої люб’язності (настільки він опанував це мистецтво), обернувся до дверей. Годі й казати, що всі в залі зробили те саме.

І ось попарно, зі статечністю, що так контрастувала з грайливою жвавістю церковного почту кардинала, ввійшли сорок вісім послів Максиміліана Австрійського, очолювані преподобним отцем Жеаном, абатом Сен-Бертен-ським, канцлером ордена Золотого руна, і Жаком де Гуа, сйором Добі, верховним суддею міста Гента. В залі запала глибока тиша. Тільки іноді її порушував приглушений сміх у відповідь на дивовижні прізвища та міщанські звання, що їх, плутаючи й перекручуючи, безладно оголошував служник після того, як прибулі один по одному незворушно називали себе. Це були: метр Лоїс Рьолоф, старшина міста Лувена; месір Клаїс Етюельд, старшина Брюсселя; месір Поль де Байост; сйор Вуармізель, головний суддя Фландрії; метр Жеан Колегенс, бургомістр міста Антверпена; метр Жорж де ла Мер, перший старшина Гента; метр Гельдольф ван дер Хаге, перший старшина землевласників того ж міста, і сйор де Бірбек, і Жеан Пінпок, і Жаен Дімерзель, і т. д., і т. д., і т. д. – судді, старшини, бургомістри; бургомістри, старшини, судді – всі урочисті, надуті, бундючні, вбрані в оксамит і шовк, у чорних оксамитових шапках з великими китицями із золотих кіпрських ниток. А все ж у кожного було славне фламандське обличчя, сповнене гідності й суворості, подібне до тих, які так яскраво й виразно виступають з чорного тла Рембрандтового «Нічного дозору»; у цих людей було начебто написано на чолі, що Максиміліан Австрійський мав слушність, коли «цілком», – як було сказано в його маніфесті, – поклався на «їхній здоровий розум, мужність, досвідченість, чесність та передбачливість».

У всіх, окрім одного. Це був чоловік з тонким, розумним, лукавим обличчям, схожим на мордочку мавпи і водночас на лице дипломата. І хоча його скромно звали «Гійом Рім, радник та пенсіонарій[21] міста Гента», кардинал ступив три кроки йому назустріч і привітав його низьким поклоном.

На ті часи мало хто знав, хто такий Гійом Рім. Людина виняткового розуму, яка в період революції могла б опинитись на гребені подій й досягти дуже високого становища, він у п’ятнадцятому столітті був змушений обмежуватись лукавими підступами і, як каже герцог Сен-Сімон, «діяти тихою сапою». Зрештою, його було визнано найвидатнішим «майстром підкопу» в Європі: він спільно з Людовіком XI плів інтриги і часто докладав рук до секретних справ короля. Але нічого того юрба не знала, і її здивувала незвичайна чемність кардинала щодо цього непоказного фламандського міського радника.

У той час, коли пенсіонарій міста Гента та його превелебність обмінювалися низькими поклонами й короткими, тихо мовленими словами чемності, поруч Гійома Ріма, наче дог біля лиса, появився якийсь високий, широколиций і плечистий чоловік у повстяному капелюсі та шкіряній куртці, що видавалися плямою на пишному тлі оксамитів і шовків. Гадаючи, що сюди випадково проліз якийсь конюх, служник заступив йому дорогу.

– Гей, друже! Сюди не можна!

Чоловік у шкіряній куртці відштовхнув його плечем.

– Чого цей телепень від мене хоче? – гримнув він так голосно, що весь зал звернув увагу на їхню дивну розмову. – Ти що, не бачиш, з якого я товариства?

– Ваше ім’я? – спитав слуга.

– Жак Копеноль.

– А звання?

– Панчішник, власник крамниці у Геніі під вивіскою «Три ланцюжки».

Служник відступив. Оголошувати про старшин та бургомістрів – хай буде так, але про панчішника – це вже занадто! Кардинал був як на голках. Натовп прислухався й приглядався. Ось уже два дні, як його превелебність робить усе можливе, щоб обтесати цих фламандських ведмедів, надати їм пристойнішого вигляду, – і раптом така брутальна вихватка. Але тут до служника, хитро посміхаючись, підійшов Гійом Рім і тихесенько прошепотів:

– Оголосіть: метр Жак Копеноль, секретар ради старшин міста Гента.

– Брамнику! – гучно повторив кардинал, – оголосіть: метр Жак Копеноль, секретар ради старшин славнозвісного міста Гента!

Це була помилка. Гійом Рім сам би непомітно все владнав, але Копеноль почув слова кардинала.

– Ні, істинний хрест! – вигукнув він громовим голосом. – Панчішник! Чуєш, брамнику? Не більше й не менше! Істинний хрест! Панчішник, і край, чим це погано? Його величність ерцгерцог не раз знаходив свою рукавичку в моїх панчохах![22]

Вибухнув сміх і оплески. Парижани вміють одразу зрозуміти дотеп і гідно оцінити його.

Додамо, що і Копеноль, і всі навколо були з простолюду, тому вони так швидко й легко зрозуміли одне одного. Гордовита вихватка фламандського панчішника, який принизив пихатих вельмож, збудила у всіх цих простих душах і почуття власної гідності, ще таке невиразне й приглушене в п’ятнадцятому столітті. Він їм рівня, оцей панчішник, який дав відсіч самому монсеньйорові кардиналу. Це дуже солодка втіха для бідняків, навчених коритися навіть слузі судового пристава, послушного шлейфоносцеві кардинала, настоятелю абатства святої Женев’єви.

Копеноль гордо вклонився кардиналові, і той ввічливо відповів поклоном могутньому городянинові, якого побоювався сам Людовік XI. Гійом Рім, «муж, – як казав Філіпп де Комін, – розумний і лукавий», насмішкувато, з почуттям зверхності дивився, як вони займали свої місця: кардинал – збентежений і стурбований, Копеноль – спокійний і самовпевнений: він, певно ж, думав про те, що титул панчішника зрештою не гірший, ніж інші, й що Марія Бургундська, мати тієї Маргарити, яку він сьогодні віддає заміж, побоювалася б його менше, коли б він був кардиналом, а не панчішником. Бо ж не кардинал збунтував гентських городян проти фаворитів Марії Бургундської – дочки Карла Сміливого; не кардинал, а він своїм словом підбурив народ не зважати на її сльози та благання, коли, ще принцесою Фландрською, вона прийшла до підніжжя ешафота просити свій народ пощадити її улюбленців; це йому, панчішникові, досить було підняти руку в шкіряному нарукавнику, щоб ваші голови, вельможні панове Гі Емберкур і канцлер Гійом Гюгоне, злетіли з плечей!