Одначе прикрощі бідолашного кардинала ще не скінчились, і, опинившись у такому кепському товаристві, він мусив випити до дна келих гіркоти.
Читач, либонь, ще не забув нахабного жебрака, який з самого початку пролога учепився за карниз кардинальського помосту. Коли прибули вельможні гості, він і не подумав залишити зручне місце, і в той час, як прелати й посли набивалися на поміст, наче справжні фламандські оселедці в бочку, він ще зручніше вмостився, поклавши ногу на ногу і сперши їх на архітрав. То було небачене зухвальство, але увага всіх була зосереджена на іншому і ніхто одразу його не помітив. А жебрак, здавалося, теж не помічав, що відбувалось у залі: з безжурністю справжнього неаполітанця він тільки похитував головою серед загального гамору й час від часу машинально повторював: «Подайте, коли ваша ласка!» Мабуть, він один з усіх присутніх не повернув голови туди, де сперечалися брамник з Копенолем. А тим часом панчішник з Гента, до якого народ уже відчув палку симпатію і до якого тепер звернулись усі погляди, сів у першому ряді на помості, саме під жебраком. Яке ж було загальне здивування, коли фламандський посол, глянувши на цього пройдисвіта, дружньо плеснув його по вкритому лахміттям плечу. Жебрак обернувся. Вони впізнали один одного, обличчя обох засяяли від радості, потім, зовсім не зважаючи на глядачів, панчішник і жебрак, тримаючись за руки, почали перешіптуватися, причому лахміття Клопена Труйльфу, розкинуте по золотавій парчі помосту, було схоже на гусінь на апельсині.
Незвичайність цієї дивної сцени викликала такий вибух веселих пустощів, що кардинал одразу ж звернув на це увагу; він аж до пояса нахилився, але зі свого місця міг розгледіти тільки лахміття Труйльфу. Подумавши, що жебрак просить милостиню, обурений таким зухвальством, кардинал крикнув:
– Пане головний суддя, скиньте-но цього пройдисвіта в річку.
– Істинний хрест, монсеньйоре кардинал, – сказав Копеноль, тримаючи Клопена за руку, – це ж мій приятель!
– Слава! Слава! – заревіла юрба. І з тої миті метр Копеноль здобув у Парижі, як і в Генті, «велике довір’я народу, бо люди такого складу, – як каже Філіпп де Комін, – завжди завойовують його, коли поводяться так невимушено».
Кардинал прикусив губу. Нахилившися до свого сусіда, настоятеля абатства святої Женев’єви, він стиха мовив:
– Дивних послів прислав до нас ерцгерцог, щоб сповістити про прибуття принцеси Маргарити!
– Ваша превелебність, – зауважив настоятель, – ви надто чемні з цими фламандськими свиньми. Margaritas ante porcos[23].
– Скажіть краще: porcos ante Margaritam[24], – відповів, посміхаючись, кардинал.
Увесь почет у сутанах був у захваті від такого каламбуру. Це трохи втішило кардинала: він поквитався з Копенолем – його дотеп мав не менший успіх.
А тепер, звертаючись до тих наших читачів, які, кажучи по-сучасному, здатні узагальнювати образи та поняття, дозволимо собі запитати їх, чи виразно уявляють вони собі вигляд, що його мав у ту хвилину широкий паралелограм Великого залу Палацу правосуддя? Посеред залу, біля західної стіни, височить розкішний поміст, вкритий позолоченою парчею; на нього крізь невеличкі стрілчасті двері один по одному входять поважні особи, імена яких пронизливим голосом урочисто виголошує брамник. На перших лавах помосту вже розсілося чимало шанованих людей, убраних у горностай, оксамит і пурпур. Довкола цього помосту, де панує тиша й благопристойність, під ним, перед ним, з усіх боків – великий натовп і неймовірний гамір. Тисяча очей розглядає обличчя кожного, хто сидить на помості, тисяча уст повторює пошепки кожне назване ім’я. Безперечно, це видовище цікаве й гідне уваги глядачів. Але он там, у кінці залу, що то за подоба кону, де кривляються строкато убрані постаті – чотири вгорі й чотири внизу? Хто отой блідий чоловік у чорному одязі, що стоїть біля кону? О любий читачу, та це ж П’єр Гренгуар із своїм прологом!
Ми зовсім забули про нього!
А саме цього він і боявся.
З тієї миті, коли ввійшов кардинал, Гренгуар, як тільки міг, старався врятувати свій пролог. Насамперед він велів виконавцям, які раптом замовкли, грати далі й говорити голосніше; потім, побачивши, що ніхто не слухає, спинив їх – зробив перерву, що тривала ось уже чверть години, і весь цей час тупотів ногами, шаленів, волав до Жіскети й Лієнарди, щоб намовляли своїх сусідів і вимагали продовження пролога; та все було марно. Усі не зводили очей з кардинала, з послів і з помосту, де, мов у фокусі, схрещувались погляди всього великого кола глядачів. Додамо, хоч нам і важко це визнавати, що на той час, коли його превелебність своєю появою так безжально урвав виставу, пролог почав уже трохи набридати публіці. Бо на помості, зрештою, відбувався той самий спектакль, що й на мармуровій плиті: конфлікт між Селянством і Духівництвом, Шляхтою і Торгівлею. І більшість глядачів воліла бачити їх живими – з плоті й крові, дивитися, як вони рухаються, дихають, діють серед фламандського посольства і серед єпископського почту, в мантії кардинала, у куртці Копеноля, – аніж бачити нарум’янених, причепурених, схожих на солом’яні опудала, у жовтих і білих туніках, в які убрав їх Гренгуар.
Та коли наш поет помітив, що гамір трохи стих, він вдався до хитрощів, які могли б урятувати становище.
– Добродію, – звернувся до одного із своїх сусідів, добродушного товстуна з терплячим виразом обличчя, – а що, якби ми почали знову?
– Що саме? – спитав сусід.
– Та містерію! – сказав Гренгуар.
– Як знаєте, – відповів сусід.
Це напівсхвалення вдовольнило Гренгуара, і він сам узявся до діла: змішавшись із натовпом, заходився вигукувати на різні голоси: «Починайте містерію з початку! З початку!»
– Хай йому чорт! – промовив Жоаннес Вітряк. – Чого це вони там репетують у кінці залу? (Гренгуар справді галасував за чотирьох). Скажіть-но, друзі, хіба містерія не закінчилася? Вони хочуть її знову почати? Це несправедливо!
– Несправедливо! Несправедливо! – закричали школярі. – Геть містерію! Геть!
Але Гренгуар, надсаджуючись, кричав щораз дужче: «Починайте! Починайте!»
Цей галас привернув увагу кардинала.
– Пане головний суддя! – звернувся він до високого чоловіка у чорному, що стояв недалеко від нього. – Чого це вони там виють, мов чорти в пеклі?
Головний суддя був якоюсь подобою чиновника-амфі-бії, різновидом кажана з судового стану, скидався водночас на щура і на птаха, на суддю й на солдата.
Він підійшов до кардинала і, хоча й боявся викликати невдоволення, заїкаючись, пояснив причину непристойної поведінки натовпу: мовляв, полудень настав раніше, ніж прибув його превелебність, і комедіанти змушені були почати виставу, не дочекавшись його превелебності.
Кардинал вибухнув сміхом.
– Клянусь честю, панові ректору Університету слід було б зробити так само. Як ви гадаєте, метре Гійом Рім?
– Монсеньйоре, – відповів Гійом Рім, – будьмо задоволені тим, що уникли половини містерії. Це все ж таки виграш.
– Чи можна дозволити цим гультіпакам продовжувати їхній фарс? – запитав суддя.
– Продовжуйте, продовжуйте! – відповів кардинал. – Мені байдуже. Я там часом почитаю требник.
Суддя підійшов до краю помосту і, жестом руки встановивши тишу, проголосив:
– Городяни, корінні й новоприбулі мешканці Парижа! Щоб задовольнити і тих, хто хоче, щоб містерію почати заново, і тих, хто взагалі не хоче її слухати, його превелeа́ність наказує продовжувати виставу.
Oбом сторонам довелося скоритись. Але і автор, і публіка ще довго не могли простити цього кардиналові.
Персонажі на сцені знову заходилися читати свої повчальні вірші, і Гренгуар сповнився надії, що люди почують хоч кінець його твору. Проте й цій його надії, як і попереднім ілюзіям, не судилося здійснитись. Правда, глядачі трохи притихли, одначе Гренгуар не помітив, що, коли кардинал велів продовжувати виставу, на помості ще лишалися вільні місця, і слідом за фламандськими послами прибували нові учасники урочистої церемонії, а́рамник оголошував їхні прізвища та звання, які вривалися в його діалог, завдаючи твору величезної шкоди. Бо таки й справді, уявіть собi, читачу, що верескливий голос служника роа́ить між двома віршами, а то й між двома піввіршами театральної дії ось такі вставки:
