– La buona mancia, sigr! La buona mancia![35]

– Хай тобі чорт, та й мені разом з тобою, я не розумію, що ти кажеш, – мовив Гренгуар, минаючи його.

Він догнав ще одну з тих рухливих тіней і придивився до неї. Це був каліка – кульгавий та безрукий, причому такий, що складна система милиць і дерев’янок, яка його підтримувала, робила його схожим на рухливі мулярські підмостки. Маючи нахил до благородних і класичних порівнянь, Гренгуар у думці назвав його живим триніжком Вулкана.

Цей живий триніжок, порівнявшись із поетом, привітав його тим, що підсунув йому під самісіньке підборіддя свою шапку, немов чашку для гоління, і крикнув майже у вухо:

– Señor caballero, para comprar un pedaso de pan![36]

«Здається, – подумав Гренгуар, – цей теж говорить, але якоюсь чудернацькою мовою; він щасливіший за мене, якщо розуміє її».

Потім думки його раптом повернули в іншому напрямі, він ляснув себе по лобі й вигукнув:

– До речі, що в біса вони хотіли сказати сьогодні вранці отим своїм «Есмеральда»?

Прискорив ходу, але щось утретє загородило йому дорогу. Це щось, чи, точніше, хтось – то був низенький, з бородатим єврейським обличчям сліпець, який наче веслував своєю палицею і якого мовби тягнув на буксирі великий пес. Сліпий прогугнявив з угорським акцентом:

– Facitote caritatem![37]

– Слава богу! – озвався П’єр Гренгуар. – Нарешті хоч один заговорив людською мовою. Очевидно, я видаюся їм дуже милосердною людиною, якщо у мене просять милостиню, дарма що мій гаманець геть порожній. Друже мій, – звернувся він до сліпця, – на тому тижні я продав останню свою сорочку; оскільки ви розумієте лише мову Ціцерона: vendidi hebdomade nuper transita meam ultimam chemisam![38]

Сказавши це, він одвернувся від сліпого й пішов далі; але сліпий теж рушив швидше, за ним, поспішаючи і грюкаючи милицями та жебрацькими мисочками об бруківку, кинулися паралітик та безногий. І всі троє, штовхаючись, наступаючи нещасному Гренгуарові на п’яти, завели свою пісню.

– Caritatem![39] – почав сліпий.

– La buona mancia![40] – підхопив безносий.

А паралітик, завершуючи музичну фразу, повторював:

– Un pedaso de pan![41]

Гренгуар затулив вуха.

– О вавилонське стовпотворіння! – крикнув він і побіг. Побіг і сліпий. Побіг паралітик. Побіг безногий.

А далі, в міру того, як він заглиблювався у вулицю, безногих, сліпих, кульгавих, безруких, однооких і вкритих виразками прокажених ставало більше й більше: вони вилазили з сусідніх провулків, з будинків, з підвалів, і всі вили, ревли, скавуліли, звиваючись і шкутильгаючи, по пояс у грязюці, мов слимаки після дощу, сунули туди, де блищало світло.

Гренгуар, невідступно супроводжуваний своїми трьома переслідувачами, не знаючи до пуття, чим це скінчиться, йшов розгублений серед натовпу, обходячи кульгавих, переступаючи через безногих, застряючи ногами в цьому мурашнику калік, мов судно англійського капітана серед скупчення крабів.

Спробував повернути назад. Але було вже пізно. Весь цей легіон на чолі з трьома жебраками зімкнувся за ним. І поет ішов далі, гнаний нестримним натиском юрби, страхом і водночас запамороченням, що перетворювало все довколишнє на якийсь кошмарний сон.

Нарешті дістався кінця вулиці. Вона виходила на величезний майдан, де мерехтіли тисячі вогників, розсіяних у густому тумані ночі. Гренгуар кинувся туди, покладаючись на свої прудкі ноги, сподіваючись утекти від трьох калік-примар, які причепилися до нього.

– Оndе vas, hombre?[42] – гукнув паралітик і, відкинувши свої милиці, помчав за ним: ноги у нього, певно, були найздоровіші з усіх, які будь-коли міряли паризький брук.

Тим часом безногий, ставши на обидві ноги, насунув Гренгуарові на голову свою важку, залізну жебрацьку миску, а сліпий палаючими очима глянув йому в обличчя.

– Де я? – спитав поет, заціпенівши від жаху.

– У Дворі чудес, – відповіла якась четверта мара, що підійшла до них.

– Клянуся душею, це правда! – вигукнув Гренгуар. – Я бачу сліпих, які прозріли, й безногих, які бігають; а де ж Спаситель?

У відповідь пролунав зловісний регіт.

Нещасний поет огледівся навколо. І справді, він опинився в тому страшному Дворі чудес, куди в таку пізню годину ще не попадала жодна порядна людина, в тому зачарованому колі, де безслідно зникали, мов дрібні крихітки, служителі Шатле і міські стражники, які попадали туди; у городищі злодіїв, цій гидкій бородавці на обличчі Парижа; в канаві для нечистот, з якої щоранку виливався і в яку щовечора вливався гнилий потік пороків, жебрацтва й бродяжництва, що заповнює вулиці столиць; у потворнім вулику, куди щовечора злітались із своєю здобиччю всі трутні суспільного ладу; у притулку, де відбувалося лжезцілення – де циган, чернець-розстрига, розпусний школяр, пройдисвіти всіх народностей – іспанці, італійці, німці, волоцюги всіх віросповідань – іудеї, християни, магометани, язичники – всі ті шахраї, які вдень жебрали, вкриті намальованими ранами, вночі оберталися на розбійників; словом, він опинився в тій величезній гардеробні, де в ту пору одягалися й роздягалися всі лицедії невмирущої комедії, яку грабунок, проституція і вбивство грають на вулицях Парижа.

То був просторий майдан, неправильної форми й погано вимощений, як і всі тогочасні майдани Парижа. Скрізь палали вогнища, навколо них кишіли дивні купки людей, які вешталися сюди й туди, галасували. Чути було пронизливий регіт, плач дітей, жіночі голоси. Руки й голови тих людей, чорні на яскравому тлі вогнищ, описували тисячі химерних рухів. Часом на землі, де тремтіли відблиски вогню і величезні розпливчасті тіні, можна було побачити пса, схожого на людину, або людину, схожу на пса. Межі рас і видів, здавалося, стерлись у цьому городищі, немов у якомусь пандемоніумі. Чоловіки, жінки, тварини, вік, стать, здоров’я, недуги – все видавалося спільним серед цього люду; все змішувалось докупи, переплутувалося, нашаровувалось одне на одне; кожен мав на собі спільний для всіх відбиток.

При мінливому і тьмяному відблиску вогнищ Гренгуар, незважаючи на свою розгубленість, мав змогу розглядіти навколо всього майдану його мерзенне облямування – жалюгідні халупи, фасади яких, поточені шашелем, покороблені й перехняблені, з одним чи двома освітленими слуховими віконцями, видавались йому в темряві величезними головами потворних старих жінок, що, сидячи в колі, кліпаючи очима, дивилися на шабаш.

То був якийсь новий світ, небачений і нечуваний, потворний, фантастичний світ, що кишів і плазував довкола.

Дедалі дужче ціпеніючи від страху, затиснутий, мов у лещата, трьома жебраками, оглушений гавканням і виттям юрби, нещасний Гренгуар намагався зосередитись, пригадати, чи не субота сьогодні, але всі ті зусилля були марні; хід його думок був порушений; і, сумніваючись у всьому, вагаючись між тим, що бачив, і тим, що відчував, він невтомно ставив собі нерозв’язне запитання: «Якщо я існую, то чи існує все навколишнє? Якщо існує навколишнє, то чи існую я?»

Раптом серед загального гамору в натовпі пролунав різкий крик:

– Ведімо його до короля! Ведімо до короля!

– Пречиста Діво, – пробурмотів Гренгуар, – тутешній король, це, напевно, якийсь цап.

– До короля! До короля! – повторила юрба.

І поета потягли. Кожен намагався вчепитися в нього. Але три жебраки не пускали з рук своєї здобичі, виривали Гренгуара в інших і ревіли: «Він наш!»

Камзол його, який і до того ледве тримався, віддав богові душу в цій боротьбі.

Коли Гренгуар проходив майдан, його думки прояснилися. Незабаром відчуття реальності знову повернулося до нього. Він уже почав звикати до навколишнього. Спочатку – чи то від його поетичної фантазії, чи, може, прозаїчно кажучи, від порожнього шлунку – перед ним було щось наче імла, туман, який затуляв навколишні речі, й він бачив усе немов у кошмарі, в сновидіннях, що роблять хисткими контури, викривляють форму, об’єднують різні предмети у величезні брили, перетворюючи речі на химери, а людей на примари. Потім ці галюцинації поволі відійшли, і він сприймав світ уже спокійніше, розсудливіше. Дійсність перемагала, вона лізла на очі, плуталась попід ногами й помалу руйнувала всю ту жахливу поезію, яка, здавалося йому, була довкола. Він упевнився, що брів не Стіксом, а болотом, і що не демони його підштовхували, а злодії, що не про душу його йдеться, а про життя (бо ж йому бракувало того цінного посередника миру, який так успішно став між бандитом і чесною людиною – гаманця з грішми). Нарешті, придивившись ближче й спокійніше до цієї оргії, Гренгуар зрозумів, що попав не на шабаш, а до шинку.