Бо й справді, Двір чудес був тільки шинком, але шинком розбійників, червоним не тільки од вина, а й від крові.
Коли нарешті конвоїри в лахмітті доставили його на місце, видовище, яке він побачив, аж ніяк не могло повернути його до поезії, навіть до поезії пекла. Це була найпрозаїчніша й найгрубіша дійсність корчми. Коли б це діялося не в п’ятнадцятому столітті, то можна було б сказати, що Гренгуар від Мікеланджело опустився до Калло.
Навколо великого вогнища, що палало на широкій, круглій кам’яній плиті, лижучи язиками полум’я розжарені до червоного ніжки порожнього в ту хвилину тагана, безладно стояло кілька трухлявих столів. Видно, тут не було жодного слуги, який би поставив їх паралельно або хоч подбав, щоб вони не стикалися під такими гострими кутами. На цих столах виблискували кухлі, мокрі від вина та браги, а навколо кухлів виднілося безліч п’яних облич, багрових од вогню і вина. В одному місці якийсь пузатий веселун гучно цілував гладку дебелу повію. У другому, лжесолдат – «штукар», кажучи злодійським жаргоном, – посвистуючи, знімав пов’язку із своєї фальшивої рани і розминав здорове, міцне коліно, з самого ранку замотане безліччю ганчірок, а якийсь хирляк, навпаки, готував собі на завтра «христову рану» з чистотілу та бичачої крові. Через два столи від них «святенник» у вбранні пілігрима монотонно гугнявив, молячись цариці небесній. Ще трохи далі епілептик-початківець вчився у досвідченого епілептика викликати піну на губах, жуючи мило. Поруч нібито хворий на водянку позбувався своїх мнимих пухлин, а чотири чи п’ять злодійок, які сиділи біля того самого стола й сперечалися за вкрадену ввечері дитину, при тому змушені були затуляти носи.
Через два століття всі ці чудеса «видавалися при дворі, – як каже Соваль, – такими забавними, що задля розваги короля їх використано у вступі до чотириактного балету «Ніч», поставленого в театрі Пті-Бурбон». «Ще ніколи, – додає очевидець, який бачив цей балет 1653 року, – несподівані метаморфози Двору чудес не були так вдало відтворені. Досить елегантні вірші Бенсерада підготували нас до тих метаморфоз».
Скрізь лунали грубий регіт і непристойні пісні. Кожен співав по-своєму, просторікував і лаявся, не зважаючи на сусідів. Усі цокалися кухлями, в супроводі того дзенькоту виникали сварки, бійки, розбитими кухлями забіяки дерли один на одному лахміття.
Великий пес сидів, підібгавши хвіст, і дивився на вогонь. Було на цьому гульбищі й кілька дітей. Украдена того вечора дитина плакала й кричала. Товстий чотирирічний малюк мовчки примостився на високій лавці біля столу, що сягав йому до підборіддя. Ще один поважно розмазував по столу лій, що спливав із свічки. Четверта дитина, зовсім маленька, сидячи в грязюці, перехилилась у казан і вишкрябувала його черепком, дряпаючи так, що від тих звуків Страдіваріус, мабуть, зомлів би.
Коло вогнища стояла бочка, на бочці сидів жебрак. То й був король на своєму троні.
Ті троє, що тримали Гренгуара, притягли його до бочки, і вся галаслива юрба на мить принишкла, окрім дитини, що шкребла казан.
Гренгуар не насмілювався ні зітхнути, ні підвести очі.
– Hombre, quita tu sombrero![43] – гукнув один з трьох жебраків, які привели його сюди.
І перш ніж поет зрозумів, що означають ці слова, другий пройдисвіт з нього стягнув капелюх. Благенький, правда, капелюх, але ще придатний і в спеку, й у дощ. Гренгуар зітхнув.
Тим часом король з висоти своєї бочки повернувся до нього і запитав:
– Це що за нікчема?
Гренгуар здригнувся. Цей погрозливий голос нагадав йому інший, той, що вранці завдав першого удару по містерії, прогугнявивши під час вистави: «Подайте, що ваша ласка!» Поет підвів голову. Перед ним і справді сидів Клопен Труйльфу.
Він був у тому самому лахмітті, хоча й прикрашений знаками королівської гідності. От тільки виразка на його руці вже зникла. В руці у нього був ремінний, так званий «вузлуватий» – канчун, яким в ті часи користувалися міські стражники, відтісняючи натовп. На голові – щось кругле, загострене вгорі – чи то дитячий ковпачок, чи королівська корона, трудно було розібрати, бо обидві ці речі схожі одна на одну.
Упізнавши в королі Двору чудес клятого жебрака з Великого залу, Гренгуар, сам не знаючи чому, трохи підбадьорився.
– Метре, – промурмотів він. – Монсеньйоре… Сір… Як мені вас величати? – спитав нарешті, дійшовши до найвищих ступенів титулування і не знаючи, брати йому ще вище, чи трохи спуститися.
– Величай мене як завгодно, – монсеньйоре, ваша величність або друже. Тільки не тягни. Що ти можеш сказати на своє виправдання?
«На своє виправдання? – подумав Гренгуар. – Це мені не подобається». – І почав, затинаючись:
– Я той, що сьогодні вранці…
– Під три чорти! – перебив його Клопен. – Твоє ім’я, негіднику, й нічого більше. Слухай. Ти стоїш перед трьома могутніми володарями: переді мною, Клопеном Труйль-фу – королем Алтинів, наступником великого Кесаря, верховним володарем королівства Арго, перед Матіасом Гуангаді Спікалі, князем Єгипетським та Богемським, – ось оцим жовтолицим стариганом з ганчіркою на голові, та перед Гійомом Руденьким, імператором Галілеї, отим товстуном, який, не слухаючи нас, цілує шльондру. Ми – твої судді. Ти ввійшов до королівства Арго, не будучи арготинцем, ти порушив закони нашого міста й будеш покараний, якщо ти не харцизник, харпак або швендя, тобто, висловлюючись жаргоном порядних людей, не грабіжник, жебрак або волоцюга. Так хто ж ти? Виправдуйся. Перелічи свої чесноти.
– На жаль, – промовив Гренгуар, – я не маю честі бути кимось із них… Я автор…
– Годі! – вигукнув Труйльфу, не даючи йому докінчити. – Тебе повісять. Це дуже просто, шановні панове городяни! Як ви поводитеся з нами, коли ми попадаєм до ваших рук, так і ми поводимося з вами тут, у нас. Закони, що їх ви застосовуєте до волоцюг, волоцюги застосовують до вас. Ваша вина, якщо вони суворі. Треба ж час від часу помилуватися з гримаси порядного городянина, коли його шию обвиває конопляна стьожка. Це надає шибениці більшої статечності. Ну, друже, роздай мерщій своє лахміття цим панам. Я накажу тебе повісити, щоб потішити волоцюг, а ти віддаси їм свого гаманця, щоб було за що випити. Якщо хочеш звернутися до Бога, то у нас серед різного мотлоху є цілком пристойний кам’яний Бог-Отець, якого ми вкрали в церкві Сен-П’єр-о-Беф. У твоєму розпорядженні чотири хвилини, щоб накинути йому свою душу.
Ця промова звучала моторошно.
– Добре сказано, клянуся душею! Клопен Труйльфу проповідує, мов найсвятіший папа римський! – вигукнув імператор Галілеї, розбиваючи кухоль, щоб черепком підперти ніжку свого стола.
– Вельможні імператори й королі, – озвався Гренгуар спокійно (до нього невідомо як повернулася впевненість, і говорив він рішуче), – схаменіться. Моє ім’я П’єр
Гренгуар, я той поет, мораліте якого показували сьогодні вранці у Великому залі Палацу.
– Ах! Це ти, метре! – сказав Клопен. – Був я там, був, їй-бо! Так що ж, друже, може, тому, що ти докучав нам уранці, ми не повинні тебе вішати ввечері?
«Важко мені буде викрутитися з біди», – подумав Гренгуар. Проте зробив ще одну спробу.
– Я не розумію, – мовив він, – чому поетів не зараховують до волоцюг. Волоцюгою був Езоп; жебраком – Гомер, злодієм – Меркурій…
Клопен перебив його:
– Ти, видно, хочеш забити нам баки своєю тарабарщиною? К чорту, дай себе повісити і не комизься!
– Пробачте, вельможний королю Алтинів, – відповів Гренгуар, не здаючись. – Не поспішайте… Хвилинку!.. Послухайте… Ви ж не засудите мене, не вислухавши…
Його жалібний голос потонув у гаморі, що панував навколо. Хлопчик ще з більшим, ніж досі, завзяттям шкрябав свій казан, а до всього того якась стара жінка саме поставила на розжарений триніжок сковороду, повну сала; воно шкварчало на вогні, і звуки ті нагадували крик дитячої ватаги, яка женеться за карнавальною маскою.
Тим часом Клопен Труйльфу порадився з князем Єгипетським і зовсім п’яним імператором Галілеї, а тоді пронизливо крикнув: