– Тихо!

Але сковорода та казан не слухалися його й продовжували свій дует, тому він скочив із своєї бочки, пхнув однією ногою казан так, що той відкотився від дитини кроків на десять, другою – перекинув сковороду й повагом вернувся на свій трон, незважаючи на приглушений плач малого, ні на бурчання старої, вечеря якої горіла красивим білим вогнем.

Труйльфу подав знак, і князь, і імператор, і харцизники, й швенді стали підковою, оточивши Гренгуара, якого все ще міцно тримали три пройдисвіти. То було півколо з лахміття, милиць, мішури, вил, сокир, тремтливих од пияцтва ніг, грубих голих рук, гидких, осовілих і отупілих облич. Клопен Труйльфу, немов дож перед сенатом, чи король перед палатою лордів, або папа перед конклавом, підносився над усім своїм рицарством злиднів, по-перше, завдяки висоті своєї бочки, а подруге, завдяки якомусь гордовитому, грізному й несамовитому виразові, що запалював його очі і згладжував у дикому профілі звірячі риси розбійника. Словом, це була морда вепра серед свинячих рил.

– Слухай, – сказав він Гренгуарові, погладжуючи по-репаною рукою своє потворне підборіддя, – я не розумію, чому б тебе не повісити. Це, здається, викликає у тебе огиду, що, зрештою, цілком природно; ви, порядні городяни, до цього не звикли. Ви робите з цього бознащо. А втім, ми не бажаємо тобі зла. Ти можеш виплутатися з біди. Хочеш пристати до нас?

Можна собі уявити враження, яке справила ця пропозиція на Гренгуара, що вже втратив надію зберегти життя і ладен був скласти зброю. Тепер він знову всіма силами схопився за можливість порятунку.

– Хочу, звичайно, ще й як! – сказав він.

– Ти згоден, – вів далі Клопен, – пристати до товариства коротких шпаг?

– Коротких шпаг, саме так, – відповів Гренгуар.

– Ти визнаєш себе членом громади вільних городян? – запитав король Алтинів.

– Вільних городян, авжеж.

– Підданим королівства Арго?

– Королівства Арго.

– Волоцюгою?

– Волоцюгою.

– Від щирого серця?

– Від щирого серця.

– Май на увазі, тебе повісять все одно.

– Хай йому чорт! – вигукнув поет.

– З тією різницею, – незворушно провадив далі Клопен, – що тебе повісять згодом, повісять порядні люди, більш урочисто, за рахунок славного міста Парижа, на добрій кам’яній шибениці. Це все-таки втіха.

– Безперечно, – відповів Гренгуар.

– Є й ще переваги. Як вільний городянин, ти не платитимеш ні за прибирання вулиць, ні на вбогих, ні за освітлення міста, а кожен порядний городянин Парижа мусить це робити.

– Хай буде так! – сказав поет. – Я волоцюга, арготинець, вільний городянин, член товариства коротких шпаг – усе, що хочете. Я був такий і раніше, вельможний королю

Алтинів, бо я – філософ, et omnia in philosophia, omnes in philosopho continentur[44], – як нам відомо.

Король Алтинів насупив брови.

– Ти за кого мене вважаєш, друже? Що ти мені базікаєш жаргоном угорського єврея? Я не знаю єврейської мови. Я тепер уже й не краду, це для мене занадто низько, я вбиваю. Перерізати горло – це діло, а зрізати гаманець – ні.

Гренгуар силкувався сказати щось на своє виправдання, урвати дедалі бистріший потік гнівних слів.

– Прошу пробачити, ваша величність. Це не по-єврейському, це латина.

– А я тобі кажу, – запально заперечив Клопен, – що я не єврей і звелю тебе повісити, ти, поріддя синагоги, разом з тим нікчемним іудейським гендлярем, який стоїть біля тебе і якого я сподіваюсь незабаром побачити прибитим цвяхами до прилавка, як фальшиву монету!

І Клопен показав пальцем на низенького угорського єврея, який зачепив Гренгуара своїм «facitote caritatem» і тепер, не розуміючи ніякої іншої мови, крім латинської, здивовано дивився на короля Алтинів, що так гнівався на нього.

Нарешті його величність Клопен заспокоївся.

– Отже, пройдисвіте, – сказав він, звертаючись до нашого поета, – ти хочеш стати волоцюгою?

– Безперечно, – відповів поет.

– Хотіти, – цього ще мало, – промовив похмурий Клопен. – Добрими намірами юшки не заправиш, з ними хіба тільки потрапиш до раю; але рай і Арго – різні речі. Щоб тебе прийняли до Арго, треба довести, що ти на щось здатен, а для цього спробуй-но обшукати опудало.

– Обшукаю кого завгодно, – відповів Гренгуар.

Клопен подав знак. Кілька арготинців десь пішли і за хвилину повернулися. Вони принесли два стовпи на дерев’яних лопатоподібних підставках для більшої стійкості. Зверху була припасована поперечна жердина, а все це разом являло собою чудову переносну шибеницю, і Гренгуар мав приємність бачити, як її вмить поставили перед ним. Усе тут було, навіть мотузок, який граціозно гойдався під перекладиною.

«Навіщо це вони майструють?» – занепокоєно подумав Гренгуар.

Задзеленчали дзвіночки, і це поклало край його тривозі. Дзвеніло опудало, яке волоцюги підвісили за шию до шибениці. Опудало було схоже на те, яким одлякують птахів – у червоному лахмітті, і на ньому стільки дзвіночків та бубонців, що їх вистачило б, аби прикрасити упряж тридцяти кастильських мулів. Доки опудало гойдалося, дзвіночки дзвеніли, помалу затихаючи, і нарешті зовсім стихли: опудало, підкоряючись закону маятника, який витіснив водяний і пісковий годинник, повисло нерухомо.

Тоді Клопен показав Гренгуарові на стару розхитану лавку, поставлену під опудалом:

– Лізь сюди!

– Хай йому чорт! – запротестував був Гренгуар. – Я можу скрутити собі в’язи. Ваша лава шкутильгає, як двовірш Марціала: одна нога в неї – гекзаметр, друга – пентаметр.

– Лізь! – повторив Клопен.

Гренгуар виліз на лаву і, трохи побалансувавши, нарешті став рівно.

– Тепер, – вів далі король Алтинів, – заклади праву ногу за ліву і стань на носок.

– Ваша величність, – благально мовив Гренгуар, – невже ви так хочете, щоб я зламав руку чи ногу?

Клопен похитав головою.

– Слухай, друже! Ти надто багато базікаєш. Ось коротко, чого від тебе вимагають: ти станеш на носок лівої ноги, як я тобі казав; так ти зможеш дотягтися аж до кишені опудала; залізеш до неї і витягнеш звідти гаманець. І якщо все це ти зробиш так, що не задзвонить жоден дзвіночок – твоє щастя: ти станеш волоцюгою. Ми потім тільки вісім днів лупцюватимемо тебе.

– Боже милостивий! Доведеться бути обережним, – вигукнув Гренгуар. – А якщо дзвіночки задзвенять?

– Тоді тебе повісять. Зрозуміло?

– Нічого не розумію, – відповів Гренгуар.

– Послухай ще раз. Ти обшукаєш опудало і витягнеш гаманець; якщо при цьому дзенькне хоч один дзвіночок – тебе повісять. Розумієш?

– Авжеж, – сказав Гренгуар. – Це я розумію. А потім?

– Якщо тобі пощастить украсти гаманець так, щоб ніхто не почув жодного звуку, ти станеш волоцюгою і тебе лупцюватимуть вісім днів підряд. Сподіваюсь, тепер ти все розумієш?

– Ні, ваша величність. Тепер я вже зовсім нічого не розумію. Що ж я на цьому виграю? Повісять – у першому випадку, поб’ють – у другому…

– А бути волоцюгою? – спитав Клопен. – Хіба цього мало? Та й лупцювання буде тобі ж на користь – це привчить тебе до побоїв.

– Щиро вдячний! – відповів поет.

– Ну-бо, жвавіше! – гукнув король, тупаючи ногою по своїй бочці, що загула, мов величезний барабан. – Обшукай опудало, та й годі. Востаннє попереджаю тебе: якщо почую брязкіт хоча б одного бубонця, ти гойдатимешся замість опудала.

Банда арготинців схвалила слова Клонена оплесками і, утворивши круг шибениці коло, безжалісно реготала. Гренгуар зрозумів, що для них це просто весела розвага, і тому можна всього сподіватися. Розраховувати йому було ні на що – в цьому страшному випробуванні лишалася зовсім крихітна надія на успіх. Поет вирішив ризикнути, але спершу звернувся з палкою молитвою до опудала, яке збирався обібрати і яке, певно, було легше розчулити, ніж волоцюг. Безліч дзвіночків з мідними сердечками видавалися йому міріадами роззявлених гадючих пащ, готових засичати і вжалити його.

– Ох! – пробурмотів Гренгуар. – Невже таке може бути, щоб моє життя залежало від ледь помітного коливання найменшого з цих дзвіночків? О! – додав він, побожно склавши руки. – Дзвіночки, не дзвеніть! Бубонці, не брязкотіть.