Ви були колись дитиною, читачу, а може, ви такі щасливі, що лишилися нею і тепер. І, певно, ви не раз у яскравий сонячний день бігали на березі річки за красивою зеленою чи блакитною бабкою, яка весь час, різко змінюючи напрямок, перелітала з кущика на кущик, немов цілуючи кінчик кожної гілки. Щодо мене, то я цілі дні ганявся за такими бабками і то були найприємніші, найкраще використані дні мого життя. Згадайте, з яким любовним зацікавленням ваша думка і ваш погляд зверталися до цього маленького вихору пурпурно-лазурових крил, що шелестіли, бриніли, свистіли, гули, а в центрі того вихору тріпотів якийсь невловимий образ, затінений швидкістю власного руху. Ефірне створіння, яке невиразно вимальовувалося крізь тріпотіння крилець, видавалося вам химерним, нереальним – чимось таким, чого не можна було ні торкнутися, ні побачити. І коли нарешті бабка сідала відпочивати на гострому кінчику очеретини, і ви, тамуючи подих, могли розгледіти видовжені прозорі крила, довгий емалевий одяг, двоє кришталевих очей, – який подив охоплював вас, і як побоювались ви, щоб цей образ знову не перетворився на тінь, а чарівна істота – на химеру. Згадайте ці враження, і ви легко зрозумієте, що відчув Гренгуар, споглядаючи так близько ту Есмеральду, яку досі бачив лише невиразно у вихорі танцю, співу і метушні.

Поет глибше й глибше поринав у свої марення.

«Так от що воно таке Есмеральда! – думав він, замріяним поглядом стежачи за нею. – Небесне створіння! Вулична танцівниця! Так багато й так мало! Це вона сьогодні ввечері врятувала мені життя. Мій злий геній! Мій добрий ангел! Чарівна жінка, слово честі! Вона безтямно закохана, коли рішилася захопити мене в такий спосіб. До речі, – раптом підвівшись, сказав він собі, пойнятий тим відчуттям реальності, яке становило суть його вдачі і філософії, – я не зовсім уявляю, як це сталося, але ж тепер я все-таки її чоловік!»

З цією думкою, що відбилася в його очах, він підійшов до дівчини так войовничо і так галантно, що вона відсахнулася.

– Чого вам треба? – запитала.

– Ви ще питаєте, чарівна Есмеральдо? – відповів Гренгуар так пристрасно, що сам здивувався, почувши власний голос.

Циганка здивовано глянула на нього.

– Не розумію, що ви хочете сказати.

– Та ну! – промовив Гренгуар, дедалі більше запалюючись, певен, що він, зрештою, має справу лише з цнотливістю Двору чудес. – Хіба я не твій, любонько? Хіба ти не моя?

І він простодушно обняв її за стан.

Але циганка вислизнула з його рук, наче в’юн. Одним стрибком опинилася на другому кінці кімнати, зігнулась і, тримаючи в руці невеличкий кинджал, випросталася так швидко, що Гренгуар не встиг побачити, звідки цей кинджал у неї взявся; вона стояла розгнівана й горда, стиснувши губи, рум’яна, мов червоне яблуко; ніздрі її роздувалися, очі метали блискавиці. Тут і кізка виступила наперед, наставивши на Гренгуара войовничий лоб, увінчаний двома гарненькими позолоченими і дуже гострими ріжками. Усе це сталося за одну мить.

Барвиста бабка перетворилася на осу і тільки й чекала, щоб ужалити.

Наш філософ сторопів і спантеличено дивився то на кізку, то на дівчину.

– Пречиста Діво! – вигукнув нарешті, отямившись. – Ото дві забіяки!

Циганка теж заговорила:

– А ти, видно, зухвалий пройда!

– Пробачте, панночко, – всміхаючись, мовив Гренгуар. – Але навіщо ж тоді ви взяли мене за чоловіка?

– А було б краще, якби тебе повісили?

– То, виходить, – мовив він, трохи розчарований у своїх любовних сподіваннях, – виходить, одружуючись зі мною, ви думали тільки про те, щоб урятувати мене від шибениці?

– А що б іще я могла думати?

Гренгуар прикусив губи.

– От тобі й на! – пробурмотів він. – Видно, перемога Купідона тут не така безперечна, як мені здавалося. Але навіщо ж було тоді розбивати нещасний кухоль?

Кинджал Есмеральди й роги кізки все ще були готові до оборони.

– Панно Есмеральдо, – мовив поет, – укладімо перемир’я. Я не писарчук із Шатле й не побіжу доносити, що ви, порушуючи наказ пана паризького прево, тримаєте зброю. Але ви повинні знати, що вісім днів тому суд оштрафував Ноеля Лекрівена на десять паризьких су за те, що він носив шпагу. Та мене це не стосується. Переходжу до діла. Клянуся вам вічним спасінням, що без вашої згоди і дозволу я не підійду до вас; тільки дайте мені повечеряти.

По суті, Гренгуар, як і пан Депрео, був «дуже мало любострасним». Він не належав до тих розв’язних рицарів мушкетерської породи, яка завойовує дівчат приступом. У коханні, як і в усьому іншому, він волів чекати й дотримуватись поміркованої тактики, отож добра вечеря віч-на-віч з гарненькою дівчиною, особливо коли тобі дошкуляє голод, видавалася йому чудовим антрактом між прологом та розв’язкою любовної пригоди.

Циганка не відповіла. Зробила презирливу гримаску, підняла, немов пташка, голову і засміялася; маленький кинджал зник так само несподівано, як і з’явився, Гренгуар і не помітив, куди бджола сховала своє жало.

А за хвилину на столі появилися житній хліб, шматок сала, кілька зморщених яблук і дзбан пива. Гренгуар пожадливо накинувся на їжу. Чуючи, як жваво брязкає його залізна виделка об фаянсову тарілку, можна було подумати, що все поетове кохання вилилося в апетиті.

Сидячи перед ним, дівчина мовчки дивилася, як він їсть, а думала, видно було, про щось зовсім інше, часом усміхалася тим своїм думкам і ніжно гладила розумну голівку кізки, що пестливо притулилася до її колін.

Свічка з жовтого воску освітлювала цю сцену ненажерливості та мрійливості.

Втамувавши голод, Гренгуар відчув деякий сором, бо на столі залишилося тільки одне яблуко.

– А ви не хочете їсти, панно Есмеральдо?

Дівчина заперечливо похитала головою і задумливо глянула на склепіння комірчини.

«Що там її зацікавило? – подумав Гренгуар, теж глянувши туди, куди й вона дивилася. – Не може бути, щоб її увагу привертала гримаса кам’яного карлика, вирізьбленого в центрі склепіння. Хай йому чорт! З ним я ще можу позмагатися».

Він гукнув:

– Панночко!

Вона, здавалося, не чула.

Він повторив голосніше:

– Панно Есмеральдо!

Марно, її думки витали десь далеко, і голос Гренгуара був безсилий привернути їх. На щастя, втрутилася кізка, яка тихенько смикала свою господиню за рукав.

– Що тобі, Джалі? – жваво спитала циганка, ніби прокинувшись.

– Вона голодна, – сказав Гренгуар, зрадівши нагоді почати розмову.

Есмеральда накришила хліб, і кізка почала їсти з її долоні.

Гренгуар не дав дівчині знову поринути в мрії. Зважився на делікатне питання:

– То ви не хочете, щоб я був вашим чоловіком?

Дівчина пильно подивилася на нього й сказала:

– Ні!

– А коханцем? – знову спитав Гренгуар.

Вона зробила гримаску й відповіла:

– Ні!

– А другом? – наполягав поет.

Вона пильно глянула на нього і, хвилину подумавши, промовила:

– Можливо.

Це «можливо», таке дороге для філософа, підбадьорило Гренгуара.

– А ви знаєте, що таке дружба? – спитав він.

– Знаю, – відповіла циганка. – Це означає бути братом і сестрою; це дві душі, які стикаються, не зливаючись, це два пальці однієї руки.

– А кохання? – спитав Гренгуар.

– О! Кохання! – мовила вона, і голос її затремтів, а очі заблищали. – Це коли двоє стали чимось єдиним. Коли чоловік і жінка зливаються в одного ангела. Це щось небесне!

І обличчя вуличної танцівниці засяяло дивовижною красою, яка, здавалося Гренгуарові, цілком відповідала майже східній екзальтованості її слів, і глибоко вразило його. Рожеві й чисті уста дівчини всміхалися, чоло, непорочне і ясне, час від часу затуманювалось думками, як дзеркало від подиху, а з-під довгих чорних опущених вій випромінювалося якесь невловне світло, що надавало всім її рисам тієї ідеальної ніжності, яку Рафаель згодом відтворив у містичному злитті дівочої цноти, материнства й божественності.

– Яким же треба бути, щоб вам сподобатися? – вів далі Гренгуар.