«Дорога дівчинко! Пишу тобі, знаючи, що ми вже не побачимося. Стара сухорлява сива леді постукала у мої двері й просить йти за собою. Це той випадок, коли джентльмен, навіть якщо він ось-ось мав би стати володарем світу, не має права проігнорувати це запрошення. Шкода, що ти надто далеко і не встигнеш привезти черепа далекої Білої Мамби.
Якщо привезеш, спробуй їх з’єднати і, можливо, саме тобі судилося бути повелителькою світу. Якщо ж не захочеш, роби з черепом великої Туммі Маліколоне те, що вважатимеш за потрібне. Він належить тобі як спадкоємиці королівського і чаклунського роду народу ібіро. Міг би написати ще багато, але відчуваю, що перо ось-ось випаде з руки, яка холоне. Біла леді наполегливо кличе мене. Її шепіт стає все пристраснішим. Бувай, моя люба Таумі. Згадуй іноді старого Джавіртана, якому більш не дозволяють стати повелителем світу. Я зробив для тебе, спадкоємиці великої Туммі Маліколоне, все, що міг. Твій Дж…»
Очевидно, у старого не стачило сили дописати своє ім’я.
Таумі сиділа, не знаючи, що їй робити. Треба було привезти череп білої відьми? Але щось же їй завадило це зробити… Стати повелителькою світу? Та чи випадково, що старий Джавіртан помер саме тоді, коли вона полетіла в далеку Юкрейну?
«Я й так маю в цьому світі надто багато, щоб повірити, що я можу стати його повелителькою за допомогою двох черепів», — раптом подумала Таумі.
Чи хтось за неї. Вона озирнулася. Сама в кабінеті. Чому їй страшно? Їй пригадалися слова Джавіртана про те, як він розшукував її, як прагнув зробити знаменитою і робив усе для цього, часом усуваючи тих, хто цьому заважав.
— Мамо, мені страшно, справді страшно, — прошептала Таумі.
Але що робити з черепом? Викинути в океан, закопати в саду чи на якомусь кладовищі, зберігати як реліквію?
Череп Туммі Маліколоне лежав перед нею. Старий, почорнілий. Навіщо він їй? Куди дивляться ці пусті очниці?
— Пробач, Туммі Маліколоне, — сказала Таумі Ремпбелл. — Я не хочу тобі зла. Я теж із народу ібіро. Можливо, у нас однакова ДНК. І в мене така ж кров, якась там частина твоєї крові. Пробач мені, Туммі Маліколоне, не гнівайся.
Вона промовляла ці слова, мов у гарячці. Наче заклинання.
Все більше впадала в транс. Ось уже її очі закотилися, затряслися голова, руки.
І тут вона побачила, як до кімнати заходить вродлива біла жінка. Вона вдягнута в довгу картату спідницю і щось схоже на кофтину, а на голові має вінка із квітів — незнайомих Таумі, яких вона ще не бачила. Жінка йде, мов сомнамбула, з простягнутими руками. Очі в неї заплющені, але Таумі знає, якого вони кольору — темно-сині, глибокі, настільки виразні, як небо безхмарної ранньої осені. Жінка підходить до столу, мов сліпа (чи й справді сліпа?), мацає руками. Вона хоче знайти черепа Туммі Маліколоне, розуміє Таумі.
— Ні, ні, ні! — кричить вона й хапає черепа.
Біла жінка простягає до неї руки. Її обличчя справді біле, наче крейда. Таумі починає відступати, ось вона вже притиснута до стіни.
— Не віддам! — кричить Таумі.
І отямлюється. Біля неї стоїть Мері, секретарка.
— Що з вами? — стривожено питає вона.
— Я кричала?
— Так. Я злякалася. Вибачте, але я думала…
— Що хтось тут є?
— Ні. Що з вами щось сталося.
— А тут нікого не було?
— Ні. Ой… Міс Таумі…
Мері злякано дивиться на черепа. Вона повинна нічому не дивуватися, що б не робила її вельможна могутня Пані. Але череп в її руках…
— Не бійся, — каже Таумі. — Цей мій спадок.
— Спадок?
— Авжеж. Пам’ятаєш того старого гаїтянця, котрий запрошував мене?
— Голову якогось товариства?
— Він… Він недавно помер.
— Помер? І…
— Ні-ні, — Таумі вже сміється. — Це не його череп. Його він заповів мені.
— Черепа?
— Так. Якщо вірити цьому стариганові, то це череп моєї далекої прапра… хтозна-якої прабабці. А може, й пратітоньки.
— Це що — звичка, традиція така? — питає Мері.
— Ні, — каже Таумі. — Швидше його примха. Ходімо. Поснідаємо. Хоча… Що ж мені робити з цим дарунком?
— Він вас налякав?
— Здається.
Таумі приймає рішення: покласти череп Туммі Маліколоне до сейфа. Звідти вона не вибереться. Та вже коли кладе, їй раптом здається, що з темних глибин черепа долинає глухий стогін, якесь благання.
«Дурня», — думає Таумі.
Ось він, череп, зникає у пащі сейфа. Він старий, кістки, здається, от-от розсиплються. Яка від нього може виходити небезпека?
І раптом перед очима Таумі майнула блискавка.
«Я знаю, що робити з черепом», — подумала вона.
— О, Мері, — сказала вголос.
— Так, моя пані…
— Ти ще не вийшла заміж?
— О ні, — майже простогнала Мері.
Вона добре знала ніде не означену умову: всіх, хто працював із Таумі, особливо служниці й працівниці жіночого роду, мали бути поза шлюбом. Принаймні офіційно. Дівчата, котрі відважувалися пов’язати себе узами Гіменея, негайно звільнялися.
Ходили чутки — так має тривати, доки сама Таумі не вийде заміж. А вона не поспішала.
— У тебе є бойфренд?
— Так, моя пані.
— Постійний?
— Так. Вже другий рік.
— Він хоче на тобі одружитися?
— Так. Але…
— Ти боїшся мого гніву?
— Моя пані, — прошелестів зляканий голос Мері.
Вона була не красунею — красунь біля себе Таумі не терпіла — але доволі симпатичною. Сірі виразні очі, струнка, аж занадто худа фігурка. Донька одного з не надто впливових кутюр’є, котра чомусь так хотіла служити в Таумі. Їй, здається, тридцять два.
— Значить — боїшся, — сказала Таумі.
Ледь не промовила — це добре. Ні, вона стала інакшою. Інакшою? Вона? Після цієї дурної поїздки?
— Я дозволяю тобі вийти заміж, — сказала Таумі. — Запросиш на весілля. Скажімо, на Різдво. Але до того познайомиш мене зі своїм нареченим.
— Дякую, моя пані.
Перш ніж Таумі реалізувала задумку, що блискавкою пронизала її, вона здійснила кілька невідкладних справ. Найперше зателефонувала до модельки Іветти Сімпсоні й психоаналітика Джеймса Річардсона. Іветта відповіла, але вибухнула монологом, пересипаним добірною лайкою, в якій переважали італійські слова. Вона тепер щаслива, дуже щаслива, у мене є коханий, звичайний італійський хлопець, ми вдвох будуватимемо великий дім, це справжнє людське щастя, тобі недоступне, чуєш, американська суко?
— Я рада. Чао-какао, — сказала Таумі.
Вона всміхнулася і зовсім не розпасіювалася. Монолог свідчив — з Іветтою все гаразд. Вона нічого собі не заподіяла, і їй ніхто нічого не вчинив.
Другим був дзвінок до Річардсона. Він признався: місяців два у нього на душі було дуже тривожно. Притому тривога була начеб і безпричинною, народжувалася несподівано, невідомо звідки, наростала аж до такої межі, що йому хотілося кілька разів покінчити життя самогубством. Він ледве пересилював спокусу піти з цього світу. Навіть, коли починала наростати тривога, але ще міг себе контролювати, припинав ланцюгом до ліжка або стола. Один раз він навіть посунув стола аж до вікна, та не стачило сили відірватися, а ключа завбачливо викинув. Потім такі приступи несподівано зникли.
— Коли це сталося? — спитала Таумі.
Річардсон назвав приблизну дату, і Таумі розуміла, що це сталося після того, як вона дала згоду на поїздку до тієї Юкрейни. По череп. По череп білої відьми. Отже, старий Джавіртан чи його підручні все передбачили, прагнули нейтралізувати й психоаналітика.
— Старий підлий шолудивий пес, — сказала спересердя Таумі. — Ні, це я не вам, любий Донні. Ви ще зовсім не старий. І, тим більше, не шолудивий. Це я тому, хто хотів заподіяти вам зло.
— Зло минуло, — сказав Джеймс Дональд Річардсон. — А лишилося нездійсненне бажання.
Таумі знала, на що він натякає. Знала про його таємну закоханість. Колись вона була один раз близькою з Донні. Один. А далі щось утримувало, хоча психоаналітик був доволі привабливим чоловіком. Бажання лишатися для нього мрією, нездійсненним бажанням? Таумі добре засвоїла й цю науку, цей метод влади над чоловіками.
