«Нехай вже, потерплю трохи, це навіть цікаво», — подумалось їй.

Джавіртан тим часом продовжив.

— Одним з об’єктів цього варварського нелюдського полювання був твій і мій народ ібіро. Так-так, ми саме з цього африканського народу, котрий існує й досі, хоч свого часу ті облави завдали йому непоправної шкоди. Нашу приналежність до нього я встановив після багатьох років клопітних досліджень, до яких було залучено ще кількох моїх вірних помічників. Так, моя дорога, то була нелегка робота. Але встановити, де твоє коріння, — велика, благородна і богоугодна справа. Бо людина мусить знати, звідки походить, де її далекі предки. Надто ми, нащадки тих африканських рабів. Нащадки народу ібіро, чоловіки якого були хоч і невисокі та сильні, швидкі бігуни і вправні мисливці, що впольовували навіть левів і гепардів, не кажучи вже про дрібнішу живність. А жінки були такі вродливі, що їх брали собі за наложниць і навіть дружин володарі могутнього Сонгану і магрибських держав на півночі Африки. Саме це — чоловіча сила й витривалість і жіноча краса та вправні руки — і приваблювало людоловів. Ні-ні, я не буду змушувати тебе, божественна Таумі, пережити те, що переживали наші далекі предки в смердючих трюмах кораблів, у яких їх везли на Гаїті, Кубу, Барбадос та інші Карибські острови. Це було б жорстоко — відчути це навіть в уяві. Але цей жахливий шлях був, і під час його від голоду і спраги, канчуків наглядачів, від побоїв і хвороб умирали тисячі й тисячі. Деякі дівчата після численних ґвалтувань не витримували і, якщо випадала можливість, самі кидалися в море, стаючи поживою акул. Ті ж, які витримували страдницький шлях, ставали рабами на бананових, кавових і тютюнових плантаціях. Ось якою була ціна рабства і долі нещасного народу! І все ж, попри всі знущання і страждання, він зберіг давні перекази, легенди, пісні. Та найголовнішою з усіх їх в усній і частково писемній історії нащадків ібіро була історія про велику мамбу Туммі Маліколоне, що вважається засновницею великої релігії туммі-вуду.

— Вуду? — Таумі мимоволі здригнулася. — Та сама вуду?

О, в дитинстві вона наслухалася про чаклунську страшну релігію, магію і пов’язані з нею моторошні обряди, що побутували в тій місцевості, з якої втекла її мама. Про жахливі заклинання й обряди, пов’язані із людськими жертвоприношеннями. Невже й цей старий… А чому б і ні? Адже він сам назвав себе магом і викликав у неї дивне, моторошне реальне видіння. Який жах! Ні, з неї досить! Геть від цього страшного старигана!

— Не бійся, ясна пані, — явно улесливо сказав господар. — Не лякайся і не уявляй собі бозна-чого. Вуду має лише опосередковане відношення до нашої релігії і нашого вчення. Так, коріння, фундамент у них, можна сказати, спільні. Але й тільки. Бо вуду — то дикунська темна сила, розрахована на таких же темних людей, які вірять у низьке примітивне чаклунство. Туммі-вуду — це особливе чаклунство, це розкішне палахкотіння високого духу, яке дає можливість звичайній людині стати істотою незмірно вищою, ніж вона є, ніж вона існує в більшості випадків людського існування. Але давай спершу ще раз вип’ємо цього нектару.

Вони випили і закусили дивними африканськими плодами.

«Я побувала мало не в усіх країнах світу, а так багато, виявляється, не знаю», — подумала Таумі.

Джавіртан продовжив: відомо, що в основі ритуалу вуду як системі магії — поклоніння змії, а в окремих випадках і канібалізм. В основі туммі-вуду поклоніння черепу великої Туммі Маліколоне, праматері-мамби, за повір’ям доньці бога грому Ксевіозо і богині землі Сагбата, які єдиний раз поєдналися у великому коханні. Якщо точніше — не черепу, а тим думкам, тим великим ідеям, великим чарам, які носила колись у цьому черепі Туммі Маліколоне. Саме вона врятувала народ ібіро від знищення чужинцями. Бо хоч на час великого полювання на людей ібіро мали свою державу і свого вождя, сказати б по сучасному, князя, але що вони могли протиставити рушницям, а то й гарматам лютих людоловів? Хіба що стріли й списи… І тоді з’явилася велика мамба Туммі Маліколоне. Вона була товстою і невродливою для тих, хто дивився на неї лихими очима, і несказанно красивою, в кого погляд і думки були світлими. Вона ходила від поселення до поселення, котрі ще уціліли, й переконувала не боятися чужинців. Вона клала біля порогів будинків свої амулети, але питала перед тим, чи вірять їхні мешканці у силу, яку вона несе за собою. Якщо вони вірили насправді, а не просто казали, що вірять, то амулет діяв. Скільки б не намагалися підпалити цей дім, він не займався. Не посміхайтеся, міс Таумі, я спершу в це сам не вірив, але, може, ви колись поїдете в Бенін, гадаю, знаєте, де це, і там побачите в селищі Маравоку кам’яну статую білої людини. То капітан Джонні Ремайєр, один із найзнаменитіших мисливців на рабів. Його перетворило на камінь закляття великої Туммі.

— А тепер ми переходимо до найсуттєвішого, — сказав маг Джавіртан.

— Тобто?

— Ти не звернула увагу на дивну схожість ваших імен, моя дівчинко? — спитав маг.

— Імен?

— Авжеж. Туммі і Таумі.

Далі господар-маг (хто там він ще?) сказав, що він опускає цілу історію його життя і пошуків, це не так важливо і суттєво, чи суттєво і важливо, як тобі більше подобається, міс Таумі, моя королева і королева народу ібіро. Не морщся і не гнівайся, це справді так… Поки що ніхто, хто походить з цього народу, не досягав таких висот.

«Нащо я слухаю цього старого? — подумала Таумі. — Божевільного чи напівбожевільного. Хоча, напевне, вмілого гіпнотизера. А може, саме тому я слухаю, що він гіпнотизер? Але ж мені хочеться слухати… І щось йому від мене потрібно… І мій брат… Спитати чи почекати?»

Історія, продовжив тим часом містер Джавіртан, майже банальна і тривіальна, за винятком однієї частини, до якої зараз і доберемося. Він ріс колись звичайним таїтянським хлопчиком однієї родини. Хуліганом і розбишакою, котрий відрізнявся від решти ровесників, яким у ліпшому випадку судилася доля вантажників на численних маленьких заводиках і фабриках з переробки чи обробки місцевих фруктів і тютюну. А в гіршому — поповнити ряди злодюжок і наркоманів. Та була в нього дивна, закладена від природи чи Богом допитливість. І був сусід, старший шкіпер Клод-Мартіан, в якого було безліч книжок, привезених бозна з яких мандрівок. Прочитавши одну, другу, малий Джавіртан поступово став книгоманом, який згодом вже ховався од ровесників, аби прочитати чергову потерту книженцію про піратів, закляття численних долин змій і дивних фантастичних тварин з африканських і азіатських країв. А у Клода-Мартіана була ще старіша за нього мати Генріана, котра знала так багато старовинних переказів, які сягали своїм корінням ще африканського минулого їхніх далеких предків. Від неї він уперше почув про велику мамбу — чарівницю. Повелительку духів і людей — Туммі Маліколоне, доньку бога грому Ксевіозо і богині землі Сагбати. Ну, а потім, потім він, вже шістнадцятилітній підліток, майже дорослий, позначений двічі ножем і чимало разів міцними кулаками сильніших ровесників, котрі не могли пробачити його інакшість, що чимраз більше проявлялася, випадково прочитав у місцевій газетці звернення професора столичного університету Вінсента Міттерана, Вінсента Габрієна Міттерана, авжеж, пані, так його звали. Трохи повагавшись, він таки поїхав до Порт-о-Пренса і знайшов того професора, але зовсім не старого, а високого, піджаристого і, як і він, геть чорного, ніби вимазаного смолою з їхнього сільського дерева туавойє.

Професор Міттеран, коли почув історії старої Генріани, неабияк зрадів, назвав їх справжнім національним скарбом, тією дорогоцінною ланкою в історії народу ібіро, якої йому не вистачало.

Я вас, певно, стомив, шановна леді, тому далі буду коротшим, лаконічнішим, стислішим, пообіцяв маг Джавіртан.

Далі було захоплення епосом й історією народу ібіро. Їм він присвятив своє подальше життя. За допомогою професора він таки згодом вступив до університету, але не закінчив його, бо що таке те схоластичне засвоєння вже кимсь написаного, порівняно з тими скарбами, які потрапляли йому до рук. Була й поїздка до Африки, мандрівки ібірськими селами, доки нарешті він не натрапив на головний скарб — мовою ібіро: «Аліхтума лейкімо мамба Туммі Маліколоне барто маноси Аллео Сатторе кінчегі», тобто передбачення долі світу, складене магом Аллео Сатторе на основі магії Туммі Маліколоне. Вивчивши життя й діяльність Туммі Маліколоне, а вона і лікувала, і передбачувала долю, і захищала свій народ, і була відома серед багатьох інших народів, Сатторе дійшов висновку, що саме про Маліколоне йдеться у древньому пророцтві народу ібіро. Ось воно, записане мною.