— Не дивуйтеся, що я вас так вітаю, — тихим, але не скрипучим голосом сказав господар. — Ви справді королівського роду і зараз, коли я розповім усе, що вам належить знати, у цьому переконаєтесь. Але далі я перейду на ти, тому що в народу, до нащадків якого ми обоє належимо, саме таке звертання.

Далі було все, як у казці чи напівсні, принаймні так потім згадувала Таумі. Чи в абсурдному маренні, де вона намагалася не втратити голову.

Старий сказав, що своїх відвідувачів, як правило, приймає в цьому кабінеті. Але згідно з канонами їхнього товариства тут має бути лише один стілець. Тож він або сидить, або також стоїть, як і відвідувач. Все залежить від статусу співрозмовника.

«Перша причуда», — подумала Таумі.

І відчула — не остання. Щось їй підказувало, що треба бути насторожі. Втім, настороженою, налаштованою на несподіванки вона була відтоді, коли зайшла до цього дивного будинку.

Старий тим часом сказав, що тримати на ногах таку почесну гостю він не може, тому запрошує до опочивальні.

Він доторкнувся рукою до ледь помітної кнопки в стіні. Розсунулися двері. Кімната перед ними була ще меншою. У ній стояла груба чорна лавка. А перед нею маленький столик. На столику лежали якісь овочі — начеб ківі, банани, але перші овально-видовженої форми, а другі — довгі й тонкі… Поруч на тарілці лежали горішки, ще на одній — мовби яблука, великі, золотаві. І блищав-вигравав проти світла напій — вино, а чи сік.

Президент показав Таумі на лавку. Сказав, що просить скуштувати напою і плодів їхньої спільної батьківщини. Не Гаїті, а Африки. Нехай пані Таумі не дивується. Це все справді привезене з Африки. З далекої місцевості, де живе їхній народ ібіро. Нехай міс не сумнівається, все дуже смачне і поживне, натуральне і не шкідливе для будь-якого організму. І не отруйне, посміхнувся скупо пан президент.

Таумі сказала, теж всміхнувшись, що отруїтися вона не боїться і обов’язково плодів попробує. Бо не для отруєння ж її кликали, подумала.

Напій, налитий у поливаний кухлик, виявився справді смачним, ледь терпкуватим. Він нагадував дивним чином і вино, слабке, сухе, приготовлене з невідомого їй плоду, і сік, що вже після кількох ковтків наповнив гортань, а потім і все тіло дивним блаженством. Яблуко, схоже на плід манго, тало на язику.

Після того, як він теж відпив напою, явно смакуючи, старий сказав, що його справді звуть Джавіртан і він має офіційний статус президента товариства захисту і дослідження таїтянської культури. Але він буде відвертим, так, гранично відвертим, інакше їхня розмова не матиме сенсу — товариство швидше слугує прикриттям для важливішої діяльності. Бачите, міс, у цій великій і вільній демократичній країні (містер Джавіртан неприховано іронічно посміхнувся) потрібен якийсь офіційний статус, якась організація, щоб з тобою за певних обставин рахувалися і поважали. Насправді, і хай тебе не лякає, найясніша пані, він маг. Так, великий маг, що керує неабиякою силою. Не лякайся і не вважай мене несповна розуму, зараз ти все зрозумієш. Але розповідь моя буде довгою, вже вибач і мушу її розпочати з самих витоків.

Старий поліз до майже невидимої кишені збоку свого хітона і дістав звідти невелику книжку в шкіряній оправі.

Він розгорнув її, потім розклав ще раз, і Таумі побачила, що книжка, власне, є картою світу, але явно виготовлено не зараз, а, мабуть, століття чи й два тому.

— Отже, почнемо, — сказав господар.

Звичайно, міс Таумі відомо, що цю західну півкулю їхньої грішної планети відкрив для європейців іспанський мореплавець родом з італійського міста Генуї Крістофер Колон, він же Христофор Колумб. І що після відкриття на ці землі розпочалася європейська, передусім іспанська експансія. А що індіанці на найперше відкритих островах Куба і Гаїті, а за ними й на інших територіях масово вимирали од непосильної праці та занесених загарбниками незнаних досі хвороб, постало питання — де ж брати робочу силу? І тоді очі конкістадорів, а за ними й просто піратів звернулися до Африки. Там вони почали спочатку скуповувати рабів на місцевих ринках, число яких зростало, мов гриби після раннього дощу. Але швидко збагнули, що є й інший, дешевший і прибутковіший спосіб здобути дармову робочу силу. З Гаїті до земель, які згодом назвуть Берегом Слонової Кістки і Золотим Берегом, стали споряджатися спеціальні експедиції. Розпочалося велике, мабуть, найбільше в історії людства полювання на живих розумних істот. Особливого розмаху воно набуло ось тут (маг ткнув пальцем), на берегах Гвінейської затоки, території сучасних держав Того, Беніну і Нігерії, які називалися Невільничим берегом.

— Споряджалися одна за одною експедиції, які влаштовували облави і справжнісіньке полювання на місцевих жителів, — повторив Джавіртан. — Нехай пані Таумі собі це на якусь хвилину уявить.

Старий змахнув рукою, і раптом, уже наступної миті, кімната кудись наче поплила, підхоплена невидимим потоком. Стіни аскетичної кімнатки відсувалися все далі й далі. І ось уже Таумі… Таумі побачила себе серед широкого простору, вкритого вигорілою травою та де-не-де поодинокими деревами з розлогими могутніми кронами.

Оскільки Таумі вже була в Африці на організованому спеціально для неї сафарі, то вона здогадалася, що довкруги неї савана. Але чому вона біжить по ній поруч з такими ж, як вона, дівчатами і юнаками, зодягнутими лише в настегенні пов’язки? Таумі глянула на себе і побачила, що на ній також лише вузький шматок якоїсь явно несвіжої тканини. Що це? І чому вона тут опинилася? Це не сон, адже довкола все таке реальне: люди, що біжать, трава під ногами, дим десь збоку, запах якого вона явно відчуває. Хлопець, що мчить попереду, розвертається. В руках у нього лук, на плечі — сагайдак із стрілами. Він дістає стрілу, вставляє в лук і стріляє. Підстрибує, плескає руками — мабуть, бачить, що влучив. А наступної миті падає, скошений кулею. Таумі чує звук пострілу, бачить кров, що витікає з грудей хлопця, червоний потік дедалі збільшується і збільшується, на нього несила дивитися.

— Абіджоземе! — кричить Таумі й кидається до хлопця, котрий повільно осідає на землю.

«Я його знаю?» — здивовано думає вона й розпачливо озирається.

Бачить, як десь далеко позаду палахкотять у вогні невеличкі будівлі їхніх хаток (їхніх? чиїх?), схожі тепер на великі смолоскипи. А головне — бачить, що за ними біжать озброєні рушницями люди, білі люди з собаками.

— Таумі! Втікай, Таумі! — чує вона чийсь голос. Дівочий голос незнайомою мовою, але вона її розуміє.

«А як же Абіджозем? Він же помре», — думка ця повертає Таумі до хлопця, який ще живий дивиться на неї жалібно і прохально, тіло ледь-ледь здригається в передсмертних конвульсіях, але як і чим вона може йому допомогти?

— Я не покину тебе, Абіджоземе, — шепоче вона.

Тугий клубок стискає їй горло. Застилає очі сиза полуда. Вже ніби у півсні чує Таумі, як зовсім поруч валують собаки, гупають по землі важкі чоботи, лунають гортанні крики — іспанською, французькою?

Чиясь сильна і смердюча рука хапає її за жмут кісок на потилиці, піднімає. Таумі бачить перед собою чоловіче обличчя з рудою борідкою, хтиві очі-буравчики.

— А нічогенька чорна сучечка дісталася, — регоче цей чоловік.

Поруч зупиняється ще один, дивиться на Абіджозема, котрий конає в муках.

— Сильний був би раб, — констатує він. — Нащо ти стріляв, Рудольфе? Ми й так би їх наздогнали.

— Він убив Пабло, — відказує той, що тримає Таумі.

— Пробачте, що змусив це все пережити, — чує Таумі.

Вона знову в кабінеті, чи то кімнатці-опочивальні, поруч із господарем Джавіртаном.

— Що це було? — шепоче Таумі.

— Майже звичайне навіювання, моя пані, — відказав маг Джавіртан. — Ще раз прошу вибачення, моя королево, за те, що ти пережила в своїй уяві. Але це, гадаю, допомогло тобі уявити, як усе було насправді. Ти не гніваєшся, ласкава пташко?

— Ні, — сказала Таумі, в якої ніздрі вже почали роздуватися: що він собі дозволяє, цей стариган?

Її тілом раптом розлився дивний спокій і насолода. Наче вона щойно повернулася до своєї оселі з далекої і стомливої подорожі.