Як я й думав, моїх дєвочєк дуже засмутило, шо я не святкуватиму з ними першу річницю нашої Конституції. «Ночь-бєз-сна, – сказала одна з них, – і як же я, по-твоєму, маю вдовольнятися, коли тебе не буде?» Я порадив їй зробити кілька речей. «Манюня, – сказала друга з моїх дєвочєк, – так робити негарно». Тоді я сказав їм усім: «Якби я тільки міг, то був би тільки з тобою назавжди. Але я мужчина, я кручуся, і тому мій обов’язок – бути там, де я маю бути. Нам же треба побільше дєнєжних знаків, шоб витрачати їх у модних клубах, да? Я роблю для тебе щось таке, що ненавиджу робити. Це й означає бути закоханим. Так що не діставай мене». Але якщо чесно, то мені не було ні грама сумно їхати до Луцька й перекладати там для Джонатана Сафрана Фоєра. Як я вже згадував, моє життя було ну дуже вже звичайним. Я ніколи не бував ані в Луцьку, ані в тих численних малих селах, які там ше існували після війни. Я хотів надивитися всякої шняги. Жадав набратися масу досвіду. І тому мене просто током било по шкірі, коли я думав, шо стрінуся з американцем.

«Тобі треба взяти із собою їдло на дорогу, ШАПКА», – сказав мій батя. «Не називай мене так», – відповів йому я. «А ще треба прихопити щось пити й географічні мап, – вів далі він. – Спочатку вам доведеться їхати десять годин до Львова, де ви заберете єврея на залізничному вокзалі». «А скільки грошей я матиму за те, що буду мозолитися?» – я спитав про це, бо для мене це запитання було дуже привабливим. «Менше, ніж ти думаєш, що заслуговуєш, – сказав батя, – і більше, ніж ти заслуговуєш». Це наганяло на мене меланхолію, і я сказав баті: «Ну, тоді я, навєрно, і не захочу це робити». «А мене не цікавить, чи хочеш ти це робити», – відповів він і потягнувся, шоб покласти мені на плече руку. У нашій родині батя просто чемпіон світу з обривання діалогів.

Ми вирішили, шо я з дєдом виїду опівночі першого липня. Так у нас буде п’ятнадцять годин до встрєчі. Так само всі, крім мене і дєда, зійшлися на тому, шо ми повинні відразу прибути на вокзал, як тільки приїдемо до Львова. Батя вирішив, шо дєд почекає в машині, а я чекатиму на вокзалі біля колій. Я не знав, як єврей виглядатиме ззовні, і він теж не знав, із яким високим та інтелігентним мужчиною йому належить зіткнутися. З цього ми потім досить довго сміялися. Він казав, шо дуже переживав. Шо він чуть рака не вродив. Я сказав, що і я чуть рака не вродив, але не тому, шо боявся його не пізнати. Американця в Україні дуже легко впізнати за його витонченою недолугістю. Я родив рака, бо він був американець, а я прагнув йому продемонструвати, шо і я міг би бути американцем.

Я постоянно багато думав про то, шоб поміняти місце проживання на Америку, ну, коли стану трохи старшим. Я знаю, у них там багато першосортних бухгалтерських шкіл. Я це знаю, бо мені розказав про це мій друг Гриня, який постоянно общається з другом племінника того мужика, який придумав позу 69, і от він переказував, шо там у них в Америці багато класних бухгалтерських шкіл, – а цей мужик знає всьо. Мої друзі цілком задоволені життям в Одєсі й не проти жити тут всігда. Вони хочуть зістаритися, як їхні батьки, і стати батьками, як їхні ж батьки. Вони не хочуть нічого більшого від того, шо й так знають. Так, но це не для мене й не для Ігорчика.

За пару днів до приїзду героя я спитав у баті, чи зможу поїхати в Америку, коли закінчу універ. «Нє», – сказав він. «Але ж я хочу», – доводив я до його відома. «А мене не гребе, що ти хочеш», – відказав він, шо завжди було сигналом фіналу розмови. Но не тепер. «А чого?» – опять спитав я. «Тому що те, що ти хочеш, ШАПКА, для мене не важно». «Ну, нє – сказав я, – чо це я не зможу поїхати в Америку після універу?» «Хочеш знати, чого ти не поїдеш в Америку? – перепитав він, відкриваючи холодильник у пошуках їдла. – Тому, що твій прадєд був з Одєси, і твій дєд з Одєси, і твій батя – тобто я – з Одєси, і ви теж, хлопчики, з Одєси. А ще після університету ти будеш працювати в агенції „Дорогами предків“. І це суперкласне місце роботи і для дєда, і для мене, а значить – і для тебе». «А що, як я цього не бажаю? – знову спитав я. – Шо, як я не хочу працювати в „Дорогами предків“, а хочу працювати в якомусь іншому місці, де робитиму шось незвичне й зароблятиму багато грошей, а не отой мізєр? Шо, якшо я не бажаю, шоб мої пацани виросли тут, а хочу, шоб вони виросли в іншому, лучшому місці, де в них будуть лучші речі й вопше більше речей? Що, як я хочу мати багато дєвок?» Тут батя вийняв із холодильника три кубика льоду, закрив холодильник і вручив їх мені. «На, – сказав він, даючи мені льод, – поклади на фейс – не будеш так страшно виглядати й не наробиш помилок у Львові». І це був кінець розмови. Мені треба було бути мудрішим.

А, я ше не сказав, шо дєд настояв, шоб ми взяли із собою Семмі Дейвіса Младшого-Младшого. Це була ше одна зацепка. «Та ти просто дурень», – виголосив йому тоді батя. «Мені вона треба, щоб я бачив дорогу, – сказав на це дєд, указуючи пальцем на свої очі. – Я ж сліпий». «Ти ніякий не сліпий, і ця псіна з вами не поїде». «Нє, я сліпий, і моя сучка поїде зі мною!» «Нє-а, – сказав батя, – псіна буде виглядати непрофесійно». Я було сунувся шось вякнути на захист дєда, але цього разу вже був мудрішим. «Я або їду зі своєю сучкою, або не їду взагалі». Батя опинився в ситуації. Це, канєшно, ше не була «доолгая есто-онская пауза», але він осмислив себе між молотом і ще більш жостким місцем, шо виглядало на то саме, шо й «до-олгая есто-онская пауза». Між дєдом і батьою світилися блискавиці. Я вже раз це колись бачив, і нічого у світі не лякало мене більше. Нарешті батя здався, хотя вони договорилися, шо Семмі Дейвіс Младший-Младший носитиме спеціальну сконструйовану батьою футболку з написом «Офіційна Псина-Поводир Агенції „Дорогами предків“». Так вона виглядала навіть досить професійно.

Навіть якщо не враховувати цієї дурнуватої суки, яка постійно намагалася рвонути через вікно машини, їхати було дуже сложно, бо сама машина була абсолютним лайном і рухалася не бистріше, чим я біжу, тоїсть десь шістдесят кілометрів в час. Нас обганяло багато машин, і цей факт заставляв мене почуватися второсортним, особєнно якшо це були машини, напаковані сім’ями або велосипедами. Ні дєд, ні я не перекинулися навіть словом, коли їхали, і це нормально, бо ми вопше молчаліві. Я старався не нервувати його, хотя раз таки зробив це. В одному случаї я забув вивчити мапу, і ми пропустили виїзд на главну дорогу. «Ти тільки мене не бий, – сказав я дєдові, – бо я припустився малюсінької помилки в користуванні мапою». Дєд натиснув на педаль тормоза, і мій фейс точно повторив конфігурацію лобового стєкла. Більшу частину хвилини він нічого не казав. «Я тебе просив водити машину?» – спитав дєд. «У мене нема прав, щоб вести машину», – сказав я. (Хай це буде нашим секретом, Джонатан.) «А може, я просив тебе готувати жрачку, коли ти там собі дрихнув?» – знову сказав дєд. «Нє-а», – відповів я. «Так, може, я вимагав, щоб ти видумав велосипед?» – питав він. «Нє, – сказав я, – у мене б це й так не вийшло». «Скільки речей я попросив тебе зробити?» – далі виступав дєд. «Тільки одну», – сказав я, добре знаючи, що він ледве стримується, хоча й тримає вce в собі, і що за якийсь час його прорве й він на мене визвіриться, а може, і вдасться до заслуженого мною насилля – нічого нового в тому не було. Але він цього всього не зробив. (Тепер ти знаєш, Джонатан, що він не вдався до насилля ні до мене, ні до Ігорчика.) Хочеш знати, шо він зробив? Він розвернув машину, і ми поїхали до того місця, де я помилився. Минуло двадцять хвилин. Коли ми туди під’їхали, я сповістив дєда, що це тут. «Що, клянешся своїм дрином?» – запитав дєд. І я сказав йому, шо клянуся дрином. Тоді він зрулив на обочину. «Тут ми спинимся й з’їмо наш сніданок», – сказав дєд.

«Шо, прямо тут?» – офігів я, бо мєсто було дуже непривабливим, якихось пару метрів від болота серед дороги й біля якоїсь бетонної стіни, що отділяла дорогу від колгоспних полів. «Так, я думаю, що це найкраще місце», – відрізав дєд, і я поняв, що лучше не нариватися. Ми вляглися на травку й начали їсти, а Семмі Дейвіс Младший-Младший у той момент пробував злизати жовту розмєтку з дороги шосе. «Як ти ще раз помилишся, – сказав дєд, вдумливо пережовуючи сосіску, – то вилетиш із машини з відбитком кєда на дупі. Це буде відбиток мого кєда. І він буде на твоїй дупі. Ти усвідомлюєш цю річ?»