Через три роки блукань Янкель повернувся в громаду, – врешті, я є живим доказом, що всі, хто колись пішов, рано чи пізно повертаються, – жив собі тихенько, як приземлена оторочка правовірного трохимбрідського рукава, і носив оту страхітливу рахівницю на знак своєї великої вини. Він став Янкелем, бо то було ім’я чиновника, з яким утекла його жінка, і просив усіх, щоби його більше ніколи не кликали Сафраном (хоч і чув, як це ім’я то тут то там злітає з вуст за його спиною). Багато колишніх клієнтів знову потребували його послуг, і, хоча вони відмовилися сплачувати свої колишні борги, незабаром він зміг цілком пристойно влаштуватися на тому ж місці, де й народився, – як це намагаються зробити всі вигнанці.

Коли люди в чорних капелюхах дали йому дитину, він відчув, що також подібний до немовляти, також має шанс прожити без сорому, без того, щоб шкодувати за недобре прожитий шмат життя, шанс відчути себе невинним, просто й неможливо щасливим. Він дав малій ім’я Брід, як називали річку її дивовижного народження, і почепив їй на шию тонку стрічечку з малесенькою рахівничкою, аби вона ніколи не почувалася чужою у своїй сім’ї.

Моя пра-пра-пра-пра-прабабуся підростала, нічого, звісно ж, не пам’ятаючи. Ніхто нічого їй не розповідав. Янкель придумав історію про ранню смерть її матері – безболісну кончину під час пологів – і відповідав на численні запитання малої так, щоб завдавати їй якомога менше болю. Це ж її мама дала їй ці красиві великі вушка. Це ж успадкованим від матері почуттям гумору так захоплювалися в ній усі хлопці довкола. Він розповідав Брід про літні подорожі, у які пускалися колись він і його дружина (про скалку, яка забилася в колесо її велосипеда у Венеції, про її портрет, який він намалював червоним олівцем біля високого фонтана в Парижі), показував малій любовні листи, які вони посилали одне одному (ті, що були від матері Брід, він сам писав перед тим лівою рукою), і вкладав дівчинку спати, розповідаючи їй різноманітні історії про їхнє давнє кохання.

«То була любов з першого погляду, Янкель?»

«Я закохався у твою маму ще до того, як побачив її – лише почув її запах!»

«Розкажи мені ще раз, як вона виглядала».

«Отак, як ти. Красива, з різними, як і в тебе, очима. Одне було блакитне, а друге – каре, у тебе такі самі. У неї були твої міцні вилиці й твоя м’яка шкіра».

«А яку книжку вона найбільше любила?»

«Книгу Буття, звісно ж».

«Вона вірила в Бога?»

«Про це вона б мені ніколи не сказала».

«А в неї були довгі пальці?»

«Отакої-от довжини».

«А ноги?»

«Аж отакі».

«Розкажи мені, як вона дмухала на твоє обличчя, перш ніж поцілувати».

«Саме так і було. Вона дмухала на мої губи, коли збиралася мене цілувати, наче я якась дуже гаряча страва, яку вона збирається з’їсти!»

«То вона була кумедна? Кумедніша, ніж я?»

«Вона була найкумеднішою людиною на світі. Точно такою, як оце ти».

«Вона була красивою?»

Це було неминуче: Янкель закохався у свою жінку, котрої ніколи не бачив. Він прокидався вночі, щоб відчути вагу її тіла, яке не лежало на ліжку поруч із ним, до найменших деталей пам’ятав звичні жести, яких вона ніколи не робила, сумував за відсутньою вагою її відсутньої руки на його надто справжніх грудях, що робило його удівецькі спогади ще більш переконливими, а його біль – іще сильнішим. Янкель відчував, що втратив її. Він таки її втратив. Уночі він перечитував листи, котрі вона йому ніколи не писала:

«Найдорожчий Янкелю!

Я незабаром повернуся додому, тож тобі не варто так за мною нудьгувати, хоча мені й приємно знати, як ти на мене чекаєш. Ти такий дурненький. Ти це знаєш? Ти знаєш, який ти дурненький? Може, я тебе за це й люблю, бо сама така ж дурненька.

Тут довкола прекрасно. Настільки прекрасно, наскільки ти й пообіцяв, що воно так буде. Люди добрі до мене, і харчуюся я також незле, про що згадую лише, бо знаю, як ти завжди хвилюєшся, аби я дбала про себе. Мені ведеться добре, не турбуйся.

Тебе тут справді бракує. Я нудьгую за тобою майже неймовірно. Щохвилини щодня я думаю, що тебе тут немає, – це майже вбиває мене. Утім, уже скоро ми будемо разом, і мені вже не треба буде нудьгувати й думати, що те, що все, чого тут бракує, це лише те, чого тут немає. Щовечора перед сном я цілую свою подушку й уявляю, що то ти. Я знаю, що ти напевне робиш щось подібне. Тому і я роблю це, згадуючи про тебе».

Йому майже вдавалося. Він повторював деталі стільки разів, що їх було майже неможливо відрізнити від фактів. Проте злощасна цидулка поверталася до нього знову й знову, і він був переконаний, що саме вона не дає йому осягнути таку просту й неможливу річ, як щастя. Я мусила зробити це заради самої себе. Коли Брід було лише кілька рочків, вона знайшла цю записку. Вона потрапила до малої у випрану кишеньку, неначе мала власний розум, неначе ці сім нашкрябаних слів могли й хотіли повернути його до дійсності. «Я мусила зробити це заради самої себе!» Мала або вважала цидулку страшенно важливою, або, навпаки, вирішила, що листок ніякої ваги не має, тому що вона нічого не сказала Янкелю, а поклала цидулку на свій нічний столик, де він і запримітив її того ж вечора, прочитавши дівчинці ще одного листа не від її матері, не від його жінки. «Я мусила зробити це заради самої себе».

«Я не сумую».

Доброчесний Рабин заплатив півдюжини пекаревих яєць і пригорщу чорниць за оголошення, яке Шимон Т. надрукував у щотижневому листку новин: «Понад усяку міру енергійний і нестримний магістрат міста Львова постановив нашому безіменному поселенню обрати собі ім’я, яке б надалі можна було вживати на мапах і в переписах, яке б не дратувало місцеву українську та польську шляхту, яке б не було надто складним для вимови і яке слід придумати до кінця цього тижня».

«ГОЛОСУВАННЯ! – урочисто мовив Доброчесний Рабин. – МИ ПОВИННІ ВИРІШИТИ ЦЕ ГОЛОСУВАННЯМ. Адже ж сказав колись Превелебний Рабин: „І ЯКЩО МИ ВІРИМО, ЩО КОЖЕН ДОРОСЛИЙ, ДОБРОПОРЯДНИЙ ТА БЛАГОНАДІЙНИЙ ЧОЛОВІК-ЄВРЕЙ ПРИ ПОВНОМУ РОЗУМІ Й НЕРУХОМОМУ МАЙНІ НАРОДЖУЄТЬСЯ З ВЛАСНИМ ГОЛОСОМ, ЯКИЙ МИ МАЄМО ПОЧУТИ, ТО ЧОМУ Б НЕ ПРИСЛУХАТИСЯ ДО ВСІХ НИХ?“»

Наступного ранку перед правостійною синагогою виставили урну для голосування, а всі визнані достойними чоловіки вишикувалися вздовж лінії, що ділила світ на єврейське та людське. Біцль-Біцль Р. пропонував голосувати за «Достаткополь», філософ-декадент Пінчас Т. – за назву «Капсула Часу, Повна Пилу й Струн». Доброчесний Рабин віддав свій голос за «ПОСЕЛЕННЯ БЛАГОЧЕСТИВИХ ПРИХОЖАН ПРАВОСТІЙНОЇ СИНАГОГИ ТА БЕЗІМЕННИХ ПРИЗЕМЛЕНИХ, З КОТРИМИ ЖОДЕН ДОБРОЧИННИЙ ЄВРЕЙ НЕ ПОВИНЕН МАТИ НІЧОГО СПІЛЬНОГО, ЯКЩО ТІЛЬКИ НЕ ОБЕРЕ ГАРЯЧУ ТОЧКУ ЗА МІСЦЕ СВОГО ЛІТНЬОГО ВІДПОЧИНКУ».

Божевільний поміщик Соф’ювка, що мав досить вільного часу й не мав чого робити, викликався охороняти урну впродовж усього пополудня, а ввечері мусив завезти її до Львова. До ранку все було вирішено: за двадцять три кілометри на південний схід від Львова і за чотири кілометри на північ від містечка Колки, випнувшись на польсько-українському кордоні, як тафля на паркані, на мапах виник населений пункт Соф’ювка. Нова назва, хоч як це не сумно звучало для всіх зацікавлених у громаді, була оголошена офіційною й незмінною. Поселення мало називатися так аж до кінця свого існування.

Звісно ж, у самій Соф’ювці ніхто свого містечка Соф’ювкою не називав. До появи цієї безчесної назви населений пункт узагалі ніхто ніяк не називав. А тепер, коли трапилася така халепа й містечко назвали іменем того тупоголового невігласа, мешканці ніяк не називали своє поселення навмисно. Деякі навіть називали його «Не-Соф’ювка» й продовжували так робити й тоді, коли містечко пізніше дістало нову назву.

Доброчесний Рабин скликав людей для ще одного волевиявлення. «МИ НЕ МОЖЕМО ЗМІНИТИ ОФІЦІЙНУ НАЗВУ, – сказав він, – ПРОТЕ МИ ПОВИННІ МАТИ ЩЕ ОДНУ ДЛЯ ВЛАСНИХ ПОТРЕБ». Оскільки ніхто, окрім нього, не був певен, що таке ці потреби («А раніше в нас були власні потреби? А якою є моя потреба серед наших потреб?»), ще один тур голосування видавався просто необхідним. Урну для бюлетенів знову виставили біля правостійної синагоги, і цього разу її стерегли близнючки Доброчесного Рабина.