Янкель уже втратив двох дітей: одне забрала лихоманка, а друге – механічний млин, який, відтоді як його запустили, щороку забирав у громади одне життя. А ще Янкель утратив жінку, тільки забрала її не смерть, а інший чоловік. Одного вечора, просидівши півдня в бібліотеці, він застав на вітальному килимку перед своєю хатою, на самому ШАЛОМ, записку: «Я мусила зробити це заради самої себе».
Лілла Ф. порпалася в землі біля маргариток. Біцль-Біцль за вікном своєї кухні намагався відшкрябати дочиста рибний прилавок. Шлойм В. дивився на світ крізь верхню колбу піскового годинника, з яким так і не зміг розлучитися. Ніхто не обізвався жодним словом, коли Янкель прочитав записку, і пізніше ніхто нічого не сказав, начебто зникнення його дружини нікого анітрохи не здивувало чи всі зовсім забули, що він узагалі був колись одруженим.
«Чому вона не підсунула цидулку під двері? – дивувався Янкель. – Чому вона бодай не згорнула її?» Записка виглядала так, як і будь-яка інша, яку вона коли-небудь залишала для свого чоловіка. Так, ніби там писала: «Ти б не міг полагодити дверний молоток?» або «Я незабаром повернуся, не хвилюйся». Йому здавалося невимовно дивним, що оця коротенька записка – «Я мусила зробити це заради самої себе» – виглядає точнісінько так само: банально, звичайно, ніяк. Він міг ненавидіти ту, яка пішла, бо вона залишила записку на видному місці, а ще міг ненавидіти її за очевидну простоту написаного, за неприкрашеність цього малого клаптика паперу, на якому не проступало найменшої вказівки на те, що це важливо, що це найбільш болюча звістка, яку я написала у своєму житті, так, я швидше помру, ніж зможу написати ці слова знову. А де ж плями від засохлих сліз? Де кривизна почерку від тремтіння рук?
Але колишня дружина була його найпершим і єдиним коханням, а мешканці тієї вбогої громади зазвичай прощали тих, кого любили, тому Янкель змусив себе зрозуміти її або принаймні вдати, що розуміє. Більше ніколи він не осудив її за цю втечу до Києва, за від’їзд із прибулим вусатим бюрократом, котрого прислали розслідувати його ж, Янкеля, судову справу; той чиновник, напевне, пообіцяв їй краще майбутнє, сказавши, що забере її від усіх цих клопотів кудись, де затишніше, де не потрібно думати, де ніхто не вимагатиме зізнань, де судова тяганина закінчиться. Ні, не те. Причина була в самому Янкелі. Вона хотіла бути без нього.
Наступні тижні він змагався із собою, викидаючи з голови думки про те, як чиновник трахає його жінку. Це могло бути на підлозі кухні, серед розкиданого начиння. Або навстоячки, коли вона в самих лише панчохах. Або просто на траві перед їхнім новим великим будинком. Він уявляв, як вона стогне від задоволення так, як вона ніколи не стогнала для нього, відчував ті пестощі, які вона йому ніколи не дарувала, бо чиновник був мужчиною, а він, Янкель, ним не був. «Чи вона смокче його пеніс? – запитував він у себе. – Я знаю, що все це тільки дурні думки, уявні образи, які можуть лише завдавати болю, проте я не можу звільнити себе від них. А коли вона смокче його пеніс, бо мусить так робити, що тоді робить він? Чи він забирає їй волосся з обличчя, аби краще її бачити? Напевне, торкається її грудей. А може, він при цьому думає ще про когось? Якщо так, то я вб’ю його за це».
Уся громада продовжувала спостерігати за ним: Лілла далі порпалася в землі, Біцль-Біцль тер прилавок, Шлойм намагався виміряти піском час. Тоді Янкель згорнув цидулку у формі сльози, заховав її у своєму піджаку й зайшов досередини. «Я не знаю, що робити, – подумав він. – Напевне, варто вбити себе».
Він більше не міг витримати це життя, але так само не зміг би витримати й смерть. Він не міг погодитися з думкою, що його жінка кохатиметься з іншим, але так само не погоджувався на повну відсутність думки. А щодо цидулки, то Янкель не міг зберігати її, але й не мав сили знищити. Він спробував її загубити. Залишав записку біля свічників, що плакали воском, укидав поміж мацу кожної Паски, залишав серед розкиданих паперів на своєму столі, сподіваючись, що по його поверненні вона зникне, – даремно. Вона завжди знаходилася. Тоді Янкель спробував витрусити її зі своєї кишені, сидячи на лавочці перед фонтаном із розпростертою русалкою, однак коли він знову сягнув у кишеню по хустинку, цидулка все ще була там. Тоді він заклав нею сторінки найбільш ненависного йому роману в бібліотеці, проте за кілька днів записка виринула між сторінок однієї західної книжки, яку, крім нього, ніхто зі всієї громади не читав – після цього й та книжка стала Янкелю назавжди огидною. Як він не міг стратити своє життя, так і не міг утратити заради свого життя ту записку. Вона й далі поверталася до нього. Вона залишалася з ним, як його частина, як його карб, його рука або нога, вона була з ним, у ньому, ним самим, його заклинанням: «Я мусила зробити це заради самої себе».
За своє життя Янкель стільки всього загубив: дрібні цидулки, ключі, ручки, окуляри, годинники й навіть сорочки та кілька срібних ножів і виделок. Він лишився без черевика, своїх улюблених опалових запонок (рукави його молитовного балахона приземлених завжди теліпалися незастібнутими), утратив ті три роки, які провів поза Трохимбродом, мільйони ідей, які мав намір записати (деякі з них були всуціль оригінальні, а інші – повністю беззмістовні), позбувся волосся, достатку, лишився без обох батьків, обох дітей, жінки, щастя в грі на гроші – більшого, ніж міг би перерахувати. Янкель навіть утратив своє ім’я: адже до своєї втечі з громади він був Сафраном, тільки Сафраном від самого народження й до його першої смерті. Здавалося б, немає нічого такого, що б іще він міг загубити. Але та злощасна цидулка не зникала так само, як не полишали його образ розпростертої перед іншим жінки й думка, що найкраще для його життя було б із ним покінчити.
До суду Янкеля (тоді ще Сафрана) усі любили. Він був президентом (скарбником, секретарем і єдиним пайовиком) Комітету Добрих і Красних Мистецтв, а також засновником, багаторазовим головою та єдиним учителем Школи Високих Учень, що відбувала засідання в його хаті і єдиним учнем якої був він сам. Сім’я вже звикла до пишних обідів на його честь (якщо тільки не за його присутності) і до того, що хтось із багатших членів комітету запрошував мандрівного художника виконати пензлем його, Янкеля, портрет. Усі портрети були на диво підлабузницькими. Він усім подобався, усі його обожнювали, проте майже ніхто не знав. Він нагадував книжку, яку кожен хотів би мати, про яку бажалося говорити, проте яку ніхто не читав, навіть рекомендуючи прочитати її іншим.
На пораду cвoгo адвоката Ісаака М., що креслив руками в повітрі знаки оклику з кожним складом, який вилітав із його вуст, Янкель визнав себе винним в усіх навішаних на нього випадках зловживань, сподіваючись, що це якось полегшить приготовану йому кару. Урешті його позбавили лихварської ліцензії. А також дечого більшого, ніж ліцензія. Він утратив своє добре ім’я, що, як кажуть, іще гірше, ніж утратити добре здоров’я. Перехожі презирливо скалилися йому вслід, шиплячи щось на зразок «ото негідник, брехун, здирця, розпутник». Його б ненавиділи значно менше, якби перед тим так не любили. Але поруч із Багатоликим Рабином і Соф’ювкою він був одним зі стовпів громади – невидимою опорою, тому водночас із його поганьбленням усі відчули непевність, пустку.
Сафран вештався околицею від села до села, пробавляючись випадковими заробітками як учитель теорії та практики гри на арфікорді, парфумний консультант (при цьому доводилося прикидатися глухим і сліпим, аби компенсувати брак добрих рекомендацій). Він навіть спробував видавати себе за народжену під нещасливою зорею ворожку: «Я нe буду брехати вам, кажучи, що майбутнє обіцяє багато доброго…» Він прокидався щоранку з твердим наміром робити все правильно, стати хорошою й цілеспрямованою особою, врешті, хоч як просто це не звучало і яким неможливо важким могло здатися, стати щасливим. Однак щодня його серце поступово опускалося з грудей до шлунка. Перед обідом Янкелеві починало здаватися, що все йде не так або що все проти нього, і тоді його затоплювало бажання залишитися на самоті. До вечора так і траплялося: він залишався сам на сам зі своїм горем, зі своєю безпричинною виною, сам на сам із самотою. «Я не сумую, – говорив він собі. – Я не сумую». Так, наче вірив, що одного дня переконає себе. Або обдурить. Або переконає інших, бо єдиною річчю, яка гірша, ніж бути сумним, є усвідомлення того, що інші знають, як тобі сумно. «Я не сумую. Я не сумую». Його життя тоді могло стати просто неймовірно щасливим, адже він почувався досконало білою порожньою кімнатою. Янкель засинав, а його серце лежало біля ніжок ліжка, немов чудернацька домашня тварина, котра не мала з ним нічого спільного. А щоранку він знову знаходив його в шафці своєї грудної клітки й воно ставало трошки важчим, трошки слабшим, проте все ще продовжувало битися. А до обіду його знову змагало бажання стати кимось іншим, кимось іншим, кимось іншим і деінде. «Я не сумую».
