«О Господи Ісусе!» – блискавично відреагував герой, відскочивши від машини. «Не лякайтеся, – заспокоїв я героя, коли сучка притиснулася мордою до стєкла. – Це лише сучка-поводир нашого шофера». Далі я показав на її футболку, але вона була настільки витерта, що видно було лише надпис «ОФІЦІЙНА ПСИНА». «Вона тупо скажена, – сказав я, – але дуже грайлива».

«Дєд, – крикнув я, тянучись рукою, шоб його розбудити, – дєд, він уже тут». Дєд покрутив головою. «Він так завжди впокоюється», – сказав я героєві, сподіваючись, шо він буде менше нервуватися. «Може, це й на руку», – сказав герой. «Шо-шо?» – перепитав я. «Я сказав, може, це й на руку». – «А шо значить на руку?» – «Ну, що це нам допоможе. А що ж ми робитимемо з цією собакою?» Відтоді я часто користуюся тою американською ідіомою. У тусовочних ночних клубах (ночниках) я тепер кажу дєвочкам: «Мені це на руку, коли я розглядаю твої незрівнянні цицьки». І тоді я усвідомлюю, шо вона розчумала, що я мегакласний пацан. Потім ми переходимо до плотських утіх і наші коліна переплітаються.

Мені таки вдалося розбуркати дєда. Хочете знати як? Я заткнув йому ніс пальцями так, шоб він не міг дихати. Він іше не поняв, де перебуває.

«Анна?» – спитав дєд. Це було ім’я моєї бабушки, яка померла два роки назад.

«Нє, дєда, – відказав я, – це я, Саша». Він був дуже знічений, я це втямив із того, як він відвернувся. «Я привів Шафран-Фаєра», – відрапортував я. «Ага, але я Джонатан», – підказав герой, спостерігаючи, як Семмі Дейвіс Младший-Младший лиже вікна. «Я привів його. Потяг уже прибув». «А-а», – відповів дєд, і я зрозумів, шо він іше в напівсні. «Нам треба їхати прямісінько до Луцька», – нагадав я, як і наказував батя. «Що?» – перепитав герой. «Я пояснив йому, шо ми зараз їдемо прямо до Луцька». «Так, – сказав герой, – саме туди нам і потрібно. А звідти подамося до Трохимброду». «Шо-шо?» – спитав я. «Луцьк, а потім Трохимбрід». «Правильно», – підтакнув я. Дєд поклав руки на руль. Тривалий час він дивився перед собою. Він глибоко дихав, а його руки дрожали. «Правильно?» – звернувся я до нього. «Заткнися», – відрізав дєд. «А де сидітиме собака?» – запитав герой. «Шо-шо?» – «Де… си… ді… ти… ме… ваш… пес?» – «Не розумію». «Я боюся собак, – сказав він, – у мене вже були погані трафунки з ними». Я переклав це дєдові, який усе ще подрімував. «Ніхто у світі не боїться псін», – сказав дєд. «Він каже, що ніхто в усьому світі собак не боїться». Тоді герой підняв сорочку й показав мені залишки рани. «Це зосталося від укусу собаки», – попередив він. – «Шо зосталося?» – «Оце». – «Шо?» – «Оця-от річ». – «Шо за річ?» – «Отут. Оцей шрам, подібний на дві перехрещені лінії». – «Нічо не бачу». «Тут», – сказав герой. «Де?» – «Ну от же», – сказав він знову, і тоді я теж сказав: «Ага, так», – хоча насправді я ні чорта не побачив. «І моя мама боїться собак». – «То й шо?» – «Ну, от і я боюся собак, і нічого не можу з цим удіяти». Тепер я в’їхав у ситуацію. «Семмі Дейвіс Младший-Младший повинен їхати з нами на передньому сидінні», – сказав я дєдові. «Та лізьте ж, нарешті, у цю довбану машину! – крикнув дєд, якому вже уривався терпець. – Сучка і єврей поїдуть ззаду, хіба там мало місця для них обох?» Чесно кажучи, там було мало місця й для одного. «Що ж робити?» – спитав герой, боячись наблизитися до машини, доки Семмі Дейвіс Младший-Младший гриз до крові свого хвоста на задньому сидінні.

Янкель Д. дізнався про щасливу звістку, коли приземлені якраз провадили свою недільну службу.

«Найважливіше – пам’ятати», – звертався фермер-нарколептик Дідль С. до громади, котра розташувалася тут-таки на подушках у його вітальні. (Вірні приземленої синагоги мандрували від одного конгреганта до іншого, змінюючи місце молитви щосуботи).

«Пам’ятати що?» – перепитав шкільний учитель Цадик П., з кожним словом збиваючи довкола себе хмари жовтого крейдяного пилу.

«Це не має значення, – провадив Дідль, – зовсім не має. Головне – взагалі пам’ятати. Це просто акт пам’ятання, процес пам’ятання, визнання нашого минулого… Спогади – то малі молитви до Бога, якщо лише ми віримо в такі речі… Десь щось про це вже сказано, здається, сказано… Щойно я тримав пальця на цих рядках… Присягаюся, щойно я бачив цей вислів. Хтось бачив десь нашу Книгу Минулого? Хвилину тому я мав у руках попередній том… От же ж лайно яке!.. Хтось підкаже мені, на чому я спинився? Ну от, я вже зовсім заплутався і збився, у своїй хаті я завсіди все зіпсую».

«Пам’ять, – підказала вічна жалібниця Шанда, однак Дідль зненацька глибоко заснув. Вона поторсала його й прошепотіла: – Пам’ять».

«Ага, ось де ми, – продовжив він, ретельно перетасовуючи купу паперів на кришці своєї кафедри, котра насправді була колись кліткою для курчаток. – Пам’ять. Пам’ять і відтворення. І сни, звісно. Хіба наше неспання не є інтерпретацією наших снів? І хіба сни не є інтерпретацією нашого неспання? Коло з кіл! Сни, так? Ні? Так. Так, адже це перша Субота. Перша в цьому місяці. А якщо це перша Субота місяця, то ми повинні внести доповнення в нашу Книгу Повторюваних Снів. Так? Хто наважиться сказати, що я все знову зіпсував?»

«У мене був сон, цікавіший, ніж усі решта за ці два останніх тижні», – сказала Лілла Ф., спадкоємиця найпершого приземленого, котрий зрікся Великої Книги.

«Чудово», – промовив Дідль, дістаючи четвертий том Книги Повторюваних Снів із саморобного ковчега, котрий насправді був дров’яною піччю.

«Я також бачив сни, – докинув Шлойм, – і навіть кілька».

«І мені сниться той самий сон», – підхопив Янкель.

«Чудово, – знову сказав Дідль, – мине зовсім мало часу, і ми закінчимо цей том!»

«Але спершу, – нагадала пошепки Шанда, – ми повинні пригадати записи останнього місяця».

«Але спершу, – промовив Дідль, входячи в роль рабина, – ми повинні пригадати записи останнього місяця. Треба повернутися назад, щоби рухатися вперед».

«Але швидко, – сказав Шлойм, – бо я забуду. Узагалі дивно, що я пам’ятаю все це так довго».

«Воно триватиме якраз стільки, скільки й повинно тривати», – відповіла Лілла.

«Воно триватиме якраз стільки, скільки й повинно тривати», – повторив Дідль і стер рукою порох з обкладинки важкого манускрипту в шкіряній оправі. Він розгорнув книгу ближче до кінця і, взявши до рук срібну указку, котра насправді була олов’яним ножем, заходився читати речитативом, торкаючись кінчиком леза самого серця приземлених мрій та снів своїх слухачів:

4:512 – Сон про секс без болю. Чотири ночі тому мені снилося, що стрілки годинника падають, немов дощ із центра всесвіту; я бачила місяць, подібний до зеленого ока, снила про дзеркала та комах і про кохання, котре ніколи не закінчиться. Це було відчуття не повноти, якої я так потребую, а відсутності пустоти. І сон цей закінчився, коли мій муж увійшов у мене.

4:513 – Сон про те, як ангели снять про людину. Це сталося, коли я дрімав по обіді, і мені наснилася драбина. По її східцях уві сні вгору й вниз лазили ангели. Очі в них були заплющені, вони важко й уривчасто дихали, а їхні крила безсило звисали донизу. Проходячи, я наштовхнувся на одного старого ангела і сполохав його. Він нагадував мого діда, котрий помер минулого року, молячись щовечора, щоби померти уві сні. «О, – сказав мені ангел, – ти ж мені щойно снився».

4:514 – Сон про політ, настільки ж дурний, як і сам політ.

4:515 – Сон про вальс на забаві, злидні й забаву.

4:516 – Сон про безтілесних птахів (46). Я не знаю, чи ви назвете це сном, чи спогадом, тому що це справді сталося, але я тоді спав і бачив кімнату, у якій я оплакував смерть свого сина. Ті з вас, хто був там, пам’ятають, як ми сиділи мовчки і їли лише стільки, скільки належалося. Згадайте, як пташка тоді пробила вікно й упала на долівку кімнати. Згадайте, ті, хто там був, як вона тріпала крильцями перед смертю і як залишила на долівці калюжку крові, коли її забрали геть. Але хто з вас першим помітив відсутній образ пташки, який залишився за вікном? Хто першим побачив тінь пташки, котру вона зоставила тут, тінь, що клювала до крові пальці, які на неї вказували, тінь, котра була кращим доказом існування пташки, ніж сама пташка? Хто був тоді зі мною, коли я оплакував смерть свого сина, коли я поховав пташку власними руками?