Коли ми приїхали до Львова, була тільки одинадцята година, но ми зразу подалися на залізничний вокзал, як і наказував нам батя. Вокзал було дуже тяжко найти, і ми ставали багато разів абсолютно потєряними. Це доводило дєда до сказу, він всьо повторяв: «Я ненавиджу Львів!» Так ми блуждали мінут із десять. Львів – це велике й чудове місто, але воно не таке, як Одєса.
Одєса дуже красива, там є багато відомих пляжів, де дєвочки лежать на спинах і репрезентують свої суперові цицьки. А Львів нагадує американський Нью-Йорк. Мені навіть кажеться, шо Нью-Йорк, по факту, строїли на зразок Львова. Тут високі дома (деякі даже мають по шість етажів), широкі вулиці (де є місце для трьох автомобілів уряд), і всі люди з мобілками. У Львові є багато статуй і багато місць, де вони колись стояли. Я ше не бачив міста, у якому було б стільки бетону. Та тут всюда бетон, я вам скажу, шо навіть міське сіре небо похоже на бетон. Це шось таке, про шо ми з героєм будемо багато терти потім, коли нам не хватить слів. Він мене спитає: «Ти пам’ятаєш щось конструктивне про Львів?» І я скажу: «Я – да, там дофіга конструкцій». І тоді він тоже скаже: «І я пам’ятаю». Львів вопше дуже важне місто в українській історії. Спитаєте чому? Та я не знаю чому, но, думаю, шо мій друган Гриня це точно знає.
Але з боку вокзалу Львів не дуже вставляє. Іменно тут я протинявся більш ніж чотири години, підстерігаючи нашого героя. Але оскільки його потяг ше й спізнювався, то мені прийшлося чекати його всі п’ять годин. Мені було дуже нудно блукати вокзалом навіть без плеєра, але попускало від мислі, шо я не в машині разом із дєдом, який помалу їде кришею, і Семмі Дейвісом Младшим-Младшим, який уже давно здурів. Вокзал був не звичайним, а прикрашеним голубими і жовтими кусками бумаги, які висіли зі стелі. Їх помістили тут, шоб відзначити першу річницю нашої Конституції. Мене вони не вставляли аж так, шоб цим гордитися, но мені казалося, шо вони мають понравитися героєві, коли він вилізе зі свого празького поїзда. Так він зразу відчує дух нашої країни. Може, він подумає, шо куски бумаги тут для нього, бо я ж знаю, шо голубий і жовтий – це кольори євреїв.
Коли його поїзд приїхав, мої ноги від довгого стояння набухли, і я йшов, як по битому стєклу. Я б десь тут і присів, но підлога вокзалу була така грязна, а я надяг свої неперевершені голубі джінси, бо хотів справити на героя неотразіме враження. Я знав, у якому вагоні приїде герой, бо мене про це поінформував батя, тому я старався добігти до нього, коли поїзд спинився. Це було сложно, бо ж мої ноги рухалися, як по битому стєклу. Спереду я ніс спеціальний знак з іменем, постоянно чуствуючи дрож в ногах. Я даже заглядав у глаза кожному прохожому.
Коли ми таки зустрілися, я був убитий його внєшністю. «І це американець?!» – подумав я. А потім зразу подумав: «Оце-от єврей?!» Герой був поражаюче маленький. Він носив окуляри, а свої ріденькі волоси не розчісував на пробор, а так і носив, як шапку. (От кого на місці баті я б називав «ШАПКА».) Він вопше не нагадував тих американців, яких я бачив у журналах. У них були жовті волоси й куча мускулів. Так само він не був похожим на євреїв з історичних книг, де вони взагалі були безволосими й красувалися своїми лисинами. На ньому не було ні джінсів, ні уніформи. По-правді, він вопше не казався якимсь особєнним. Я був фрустрірований по максимуму.
Кажись, він замітив знак у моїх руках, тому шо схватив мене за плече і спитав: «Алєкс?» Я відповів: «Так». «Ви ж будете моїм перекладачем, правильно?» Тут я попросив його трохи стриматися, бо нічого не міг поняти. По-правді, я майже наклав у штани, але зі всіх сил старався бути спокійним. Урок перший: «Добрий день. Як ваші справи? Що, перепрошую?» Урок другий: «Хіба сьогодні не чудова погода?» «Ви мій перекладач? – спитав він, жестикулюючи. – Правда?» «Так, – відповів я, випроставши руку йому навстрєчу, – мене звати Олександр Перцов, я ваш скромний перекладач». «Це просто клас, що я на вас наткнувся», – сказав він. «Ш-шo?» – перепитав я. «Я сказав, – повторив герой, – що радий із вами зіткнутися». «Ага, – розсміявся я, – а от я на вас втикати б не хотів. Звиняйте за мою англійську, я в ній не такий уже супер-пупер». «Джонатан Сафран Фоєр», – відрекомендувався герой і простягнув мені свою руку. «Шо-шо?» – «Мене звуть Джонатан Сафран Фоєр». «Шафран-Фаєр?» – «Сафран Фоєр». «Ага, а я навпаки – Алєкс», – сказав я. «Я знаю», – нагадав він.
«Вас хтось ударив?» – запитав герой, показуючи на моє праве око. «Мій батько був таким добрим, шо аж вдарив мене», – сказав я, узяв його чемодани й погріб до нашої машини.
«Залізнична мандрівка вам сподобалася?» – запитав я його. «О, Боже, – вигукнув він, – двадцять шість годин! Затрахала нестерпно!» «Бач, попалася йому стєрва, але всьо зробила супер», – подумав я. Потім спитав: «Ви хоча б трохи перекимарили?» – «Що?» – «Ну, ви кимарнули?» – «Не розумію». – «Ну, як там ще, упокоїлися?» – «Як?» – «Ви впокоїлися в поїзді?» – «Та ні, – сказав він, – я зовсім не впокоювався». – «Шо-шо?» – «Я… не… у… по… ко… ю… вав… ся». – «А пограничники?» – «Вони нас не затримали, – відповів він, – я багато чув про них, обіцяли, що вони ну, знаєте, зададуть нам жару. Але вони тільки зайшли, перевірили паспорти й більше нас не чіпали». – «Шо-шо?» – «Мені казали, що будуть проблеми, але жодних проблем не було». – «А, так ви про них чули?!» – «Ну, так. Мені казали, що вони добрячі скурві сраки». Добрячі скурві сраки. Я закарбую це у своєму мозку. Правду кажучи, мені було аж якось странно, що в героя не сталося ніяких пригод чи оказій із пограничниками. У них була брутальна привичка забирати в людей із потягів разні вєщі без спросу. Коли мій батя одного разу поїхав до Праги в командіровку від «Доріг предків» і дорогою заснув, то пограничники витягли з його чемодана багато класних речей, шо викликає законне негодування, бо в мого баті класних речей не так уже й багато. (Це так нетипово – представляти собі, шо хтось колись образив батю. Я привик думати, шо ролі у світі не міняються.) Я тоже чув різні історії про вояжерів, які мусили поділитися з пограничниками частиною валюти, шоб ті вернули їхні документи. Американцям від усього того могло бути або лучше, або хуже. Перше, єслі пограничник любив Америку й бажав справити на американця враження доблесного сторожа границі. Такий пограничник думав, шо колись-то стріне цього американця вже в Америці й шо американець візьме його із собою на гру «Чикаго Булз», купить йому голубі джінси, білий хліб і тонкий туалєтний папір. Цей пограничник мічтає говорити англійською без акценту й оженитися з дєвкою з великими м’якими цицьками. І цей пограничник признається вам, шо йому не нравиться місце, де він живе.
Другий вид сторожів границі – це ті, шо тоже люблять Америку, але ненавидять американців за то, шо вони американці. Такі найхужіші. Такий пограничник знає, шо він ніколи не попаде в Америку й більше ніколи не побачить американця. І він буде красти в американця й залякувати його, шоб продемонструвати, шо він може це зробити. Діло в тому, шо це єдиний шанс у його жизні показати, шо Україна вища за Америку, а він сам – вищий за американця. Про це мені розказав батя, і я поняв, шо він теж упевнений, шо так справедливо.
Коли ми дойшли до машини, дєд терпляче чекав на нас там, як йому й наказував батя. Він був дуже терплячий і мило похропував. Він хропів із такою гучністю, що я й герой чули його, хоть вікна в нашому кабріолєті були зачинені.
Казалося, шо машина работає. «Це наш воділа, – сказав я, – це шофер-експєрт». На фізіономії героя я спостеріг чудернацьки здивовану усмішку. Її я бачив уже вдруге. Це тривало хвилини чотири. «З ним усе гаразд?» – запитав герой. «Шо-шо? – перепитав я. – Я вас не поняв. Говоріть, будь ласка, неспішно». Кажеться, герой подумав, що я не компетентний у мовних питаннях. «З… на… шим… во… ді… єм… усе… га… разд?» «Ну, мови нема! – відповів я. – Я вам скажу, шо я його дуже навіть добре знаю. Це мій дєд». У цю мінуту про себе нагадав Семмі Дейвіс Младший-Младший, бо він вистрибнув із заднього сидіння на вікно й загавкав, як звєрь.
