Настав час згадати про мого дєда, який тоже грубий і навіть товстіший, ніж мої батьки. Окей, розкажу і про нього. У дєда золоті зуби й густа рослинність на обличчі – каждого дня із самого ранку він довго розчісує свою пишну шевелюру. Майже п’ятдесят років дєд горбатився на різних роботах, найбільше – у колгоспі, а потім став воділою. Нарешті його найняли в «Дорогами предків», де він начав фігачити ще в 1950-x годах і працював аж донедавна. Зараз він пішов на заслужений отдих і живе недалеко на нашій вулиці. Моя бабушка померла два роки тому від раку мозку, і дєд після того впав у депресію й парить усім, що він сліпий. Мій батя не вірить, але все одно купив йому Семмі Дейвіса Младшого-Младшого, бо сука-поводир згодиться не тільки сліпому, а й тому, хто страдає від самотності. (Не треба було писати «купив», бо батя не купував її, а просто взяв із притулку для ненужних псів. Це не тільки несправжня сука-поводир, а ще й розумово отстала.) Дєд більшу частину дня просиджує в нас удома перед телевізором.

Він часто вичитує мене. «Сашо! – кричить він. – Сашо, не будь таким гниляком! Не будь таким порожнім! Роби що-небудь! Роби що-небудь корисне!» Я ніколи не перечу йому й навіть ніколи спеціально його не нервірую, але я не в’їжджаю, шо може зараз стати таким уже корисним? Поки бабушка була жива, він не мав тої страшної привички рипіти на мене чи на Ігорчика. Ми понімаєм, шо це він не навмисно, і вибачаємо йому. Одного разу я з’ясував, шо дєд іногда плаче перед телевізором. (Ця частина історії про мого дєда, Джонатан, залишиться між нами, окей?) Якраз транслювали прогноз погоди, тоїсть плакав він явно не через якусь депресивну передачу. А я ж вихований і всігда прикидаюся, шо нічого не бачу.

Мого дєда тоже звати Олександр. Як і мого батю. Ми були первістками в наших сім’ях і гордимося тим не менше, ніж бейсболом, який (усі це знають) придумали в нас, в Україні. Я теж назву свого первістка Олександром. Якщо хочете знати, шо буде, якшо в мене народиться дєвочка, то я вам об’ясню. Мій перший дєвочкою не буде. Мого дєда проізвели на світ в Одєсі 1918 року. З України він не виїжджав. Найдальше він був у Києві, бо там мій дядько оженився з одною коровою. Коли я ше був пацаном, дєд, бувало, повчав мене, що Одєса – саме лучче місто на світі, бо тут дешева водка й дешеві женщини. Він по-всякому прикалувався з моєї бабушки, коли та ше жила, і намєкав, як любив других бабів. Але бабушка знала, шо то були пусті приколи, і голосно реготала. Він казав: «Ганю, я планірую поженихать вон ту, в розовій шляпці». А вона питала: «І з ким ти планіруєш її поженихать?» А він отвічав: «А з собою». Я в цей час улибався на задньому сидінні, а вона казала: «Але ти ж не батюшка, шоб женить». А він: «Сьодні ним стану». А вона йому: «Ти сьогодні увірував у Бога?» А він їй: «Сьодні я вірую в любов». Батя просив ніколи не нагадувати дєдові про бабушку. Він говорив так: «Цe заганяє його в депресію, ШАПКА». А я йому: «Не називай мене так». Тоді він: «Це заганяє його в депресію, Алексе. І змушує його думати, що він іще більше сліпий. Хай краще все забуде». Тому я ніколи про неї йому не нагадую, бо якшо я нічого не маю протів, то роблю все так, як каже мій батя. Бо він же крутий в кулачному бою.

Подзвонивши мені, батя набрав дєда й сказав, що фрахтує його шофером для нашої поїздки. І якшо ви хочете знати, хто буде гідом, то я вам скажу, шо гіда не буде вопше. Батя сказав, шо ніякого гіда не нада, бо дєд наш і так дуже натасканий у краєзнавчому матеріалі за всі роки роботи в «Дорогами предків». Батя називав його експєртом. (Коли він це казав, це звучало переконливо. А зараз, Джонатан, як тобі здається на фоні всього, шо з нами сталося?)

Коли ми всі троє мужчин на ім’я Алєкс зібралися в батіному домі того вечора обговорити тєму, яка на нас звалилася, дєд сказав: «Я не хочу. Я пішов на відпочинок не для того, шоб витворяти такі гімняні вєщі. З мене хватить». «Мені все одно, шо ти думаєш», – сказав йому батя. Тоді дєд з усієї мощі гримнув рукою по столу й закричав: «Не забувай, хто є хто!» Я подумав, шо розмова на цьому й урветься. Але тут батя мене шокірував, сказавши: «Прошу тебе», а далі ше більш странно: «Тату». Мушу признатися, шо я в цей поворот так і не в’їхав. Дєд повернувся й сказав: «Останній раз. Більше я того робити не буду».

Ми розробили план, за яким мали подобрати героя нашої повісті у Львові на вокзалі 2 липня о третій годині. Далі, за планом, два дні мали теліпатися кругом Луцька. «Луцьк? – запитав дєд. – Ти ж не казав, що то буде Луцьк». «Так, Луцьк!» – відповів батя. Дєд погрузився в мислі. «Він шукає, звідки родом його дід, – пояснив батя, – а ще якусь Августину, яка врятувала цього діда на війні. Хоче написати книжку про село свого діда». «Ага, – сказав я, – то він шарить?» «Нє-а, – пояснив батя, – соображалка в нього примітивна. Американський офіс інформірував, що він дзвонить каждого дня й ставить стоп’ятсот дебільних питань, тіпа чи найде він тут нормальну їду». «Сосіски в нас точно є», – сказав я. «Та ясно! – підтримав батя. – Так що він не зовсім умний». І тут я повторю, шо герой якраз виявився навіть дуже нетупим євреєм. «А де це місто?» – спитав я. «Воно називається Трохимбрід». «Трохимбрід?» – перепитав дєд. «Це 50 кілометрів від Луцька, – пояснив батя. – У нього є мапа, і він переконаний, що знає розташування. Усе має бути чин чином».

Батя пішов спати, а ми з дєдом іще пару годин дивилися тєлік. До нас обох усе доходить дуже повільно. (Почті написав, що ми тащимося від цього, але то була б неправда.) Ми дивилися американську програму з рускими субтітрами. Показували китайця, який шарив у гранатомьотах. Ше ми глянули погоду. Дядя з екрана сказав нам, шо завтра погода буде несприятлива, але потім нормалізується. Між мною і дєдом тоді запала така тиша, шо можна було шашкою рубати. Дєд заговорив до мене тільки раз, когда йшла реклама гамбургерів із «Макдональдса»; сказав: «Я не хочу трястися десять годин у якесь зачухане місто, щоб догодити розбещеному євреєві».

18 березня 1791 року чотириколісний віз Трохима Б., перевернувшись, притис (а може, і не притис) його до дна річки Брід. Першими уламки возотрощі, які підіймалися на поверхню ріки, побачили малі близнючки В.: у вирі крутилися змійки білих стрічок, подерта вельветова рукавичка з розчепіреними пальцями, порожні котушки з-під ниток, пікантне пенсне, ягоди малини та aґpycy, шматочки лайна, нижня білизна, черепки розтрощеного балона, кровоточили червоні літери на резолюції: «Хай буде… хай буде…»

Ханна пхинькала. Кана ступила в холодну воду, піднявши над коліньми зав’язки на холошах бриджів, і загрібала до себе уламки потопленого життя, заходячи дедалі глибше. «Гей, що ви там робите?» – волав збезчещений лихвар Янкель Д., кульгаючи до дівчаток і на бігу перечіпаючись об грудки прибережного болота. Однією рукою він схопив Кану, а другою, як завжди, притримував рахівницю, яку за вироком громади штетля мусив носити на шиї. «Вилазьте з води! Ви поранитесь!»

Чесний торговець свіжою рибою Біцль-Біцль Р. спостерігав за цим гармидером зі свого човна, прив’язаного до одного з його ятерів. «І що там таке? – закричав він, обернувшись до берега. – То ти, Янкелю? Що сталося?»

«То близнючки нашого доброчесного рабина, – гукнув у відповідь Янкель. – Влізли у воду, ще котрась пораниться!»

«Тут випливають такі чудернацькі речі!» – Кана весело сміялася, плюскаючи водою по багатстві, що множилося довкола неї, як на городі. Вона підхоплювала ручки ляльки, і стрілки прадідівського годинника, і спиці парасольки, і ключ у вигляді скелета. Нові й нові предмети з’являлися в коронах із бульбашок, які розтріскувалися, виринаючи на поверхню. Молодша й необачніша з близнючок, загрібаючи воду, за кожним разом вихоплювала щось нове: жовте коліщатко, тьмаве дзеркальце, пелюстки втопленої квітки – незабудки, потрощені зернини чорного перцю, пакетик насіння…